Путін під час великої прес-конференції зробив ряд заяв, що стосуються України. Серед усього він пообіцяв, що Російська Федерація буде “нарощувати підтримку Донбасу”, а також попередив, що спроби української сторони домогтися перегляду мінських угод навряд чи увінчаються успіхом.
Виглядає на те, що Путін готується нарощувати конфронтацію на окупованій частині Донбасу, або, як мінімум, планує “заморозити” там ситуацію до того часу, коли в Кремлі вважатимуть, що настала пора щось там радикально змінювати.
Москва не збирається виконувати Мінських домовленостей, але для того, щоб прикрити свою “принципову позицію” з питання Донбасу, постійно звинувачує у цьому невиконанні Україну.
Аналізуючи підсумки безрезультативних переговорів в Мінську можна зробити висновок, Путін ні на йоту не збирається змінювати свої вимоги, які висувалися ним від самого початку російського військового вторгнення на Донбас.
Так само, як і не збирається ні з ким ні про що домовлятися. Російський диктатор згоден прийняти тільки повну і остаточну капітуляцію України.
На шляху до цього в Кремлі весь час хочуть посадити Київ за стіл переговорів з фейковими республіками. Хоча будь-якій не заангажованій людині абсолютно очевидно, що не існує і не може існувати ніякого Донбасу, як сторони переговорів. Є лише окупант Росія, яка старанно прикидається “Донбасом”.
Донбас – це не сторона конфлікту, сторона військового протистояння – це Російська Федерація, й з цього б мали виходити всі. І як би не намагалися в Москві видати Донбас за суб’єкт міжнародної політики (чергова спроба чого нещодавно з тріском провалилася в ООН), зробити це їм ніколи не вдасться.
Однією з основних політичних фішок Кремля стала нав’язлива ідея надання автономії Донбасу. Але що, там живе якась національна меншина, чи особливий народ? Звісно, що ні. Більшість його населення – це зрусифіковані українці і завезені в часи СРСР росіяни, а до російської окупації в 2014 році майже всі села і містечка Донбасу взагалі були україномовними.
Необхідно бути відвертими перед собою, проблема Донбасу і Криму, може бути вирішена тільки в глобальному контексті. Тобто як складова частина вирішення питання з путінською Росією. Поки цього не станеться, Москва ніколи не відчепиться від України.
Очевидно, що індивіди можуть мати різні погляди на розвиток держави. Але в цілому країна може мати лише один вектор руху і одну державну ідеологію. Що означає, або Україна робить свій вибір на користь Заходу, або на користь Росії. І свій вибір на користь Заходу наша держава давно все зробила.
А те, що Україні постійно нав’язує Кремль, є цілковитим нонсенсом. Не може нормально функціонувати держава, в якій є окремі регіони, що мають абсолютно протилежне бачення вектору розвитку цілої країни. Бо те, що нам хоче нав’язати Путін, –плюралізм в одній голові. А це не що інше, як шизофренія.
Україні ж постійно пропонується прийняти Донбас на путінських умовах в якості “Троянського коня”, щоб потім він визначав вектор розвитку Української держави. Тому Донбас може бути реінтегровано виключно на умовах руху в спільному напрямку розвитку України. Інші варіанти – це добровільно погодитися на погано замасковану підлу пастку Москви, яка передбачає демонтаж незалежності України.
Путін силою намагається вивести Донбас з українського правового простору і вектору руху, видаючи Російську Федерацію за “миротворця”. Хоча необхідно визнати, що війна Росії з Україною відбувається з суттєвим впливом третьої сторони – українських колаборантів, які маскуються під політичні партії, пробуючи підірвати єдність українського народу із середини.
У Кремлі вважають, що окупувавши український Крим і Донбас, вони грають у безпрограшну гру. Україна виснажиться остаточно, й, через певний час, буде готова визнати будь-які умови та претензії Росії. Власне все так й могло б статися, якби на глобусі світу було лише дві країни – Україна і Росія.
Й тут Путін дуже прорахувався, міжнародна спільнота ніколи не визнає законною окупацію цих українських територій. Чим більше Москва продовжуватиме цю агресивну “гру”, намагаючись всіма доступними їй методами знищити державність України, тим більше зростатимуть санкції проти Російської Федерації з боку Сполучених Штатів і Заходу. І цей процес буде незворотнім.
Проте, якщо провести паралелі між розв’язаною Росією війною з Україною та війнами Сербії з колишніми республіками Югославії, то тут напрошуються порівняння, що Крим і Донбас – це колишня Сербська Країна в Хорватії та Республіка Сербська в Боснії та Герцеговині. Тоді сербському диктаторові Слободану Мілошевичу вдалося спровокувати сербські меншини в незалежних Хорватії і Боснії, так само, як Російська Федерація зробила це в Криму і на Донбасі.
Тому для України дуже важливим є питання, чи українці зможуть вирішити проблему з Донбасом, як хорвати, очистивши свою країну від впливу сербів та ставши членом Європейського союзу і НАТО. Або будемо як Боснія та Герцеговина, якій нав’язали Республіку Сербську з високим рівнем автономії, що перекриває боснійцям можливість вступити до Північноатлантичного альянсу і ЄС.
Поки що ця дилема залишається нерозв’язною. Росія вимотує Україну, сподіваючись, що на якомусь із етапів їй вдасться провести вдалу провокацію, яка дозволить їй зобразити з себе “миротворців”, захисників “мирного і гнобленого населення Донбасу”.
Ситуація залишається патовою. Україна не має ресурсів і сил для того, щоб самостійно вигнати російських окупантів з Донбасу і Криму. Росія не відмовилася від свого проекту Новоросія, а лише призупинила його реалізацію до певного часу. І домовитись з Москвою неможливо.
Тому залишається лише один шлях – дотискати Російську Федерацію санкціями, які потрібно весь час збільшувати, якщо Кремль не виведе свої війська з українських земель.
Великі сподівання залишаються на США, якщо Вашингтону вдасться повністю перекрити можливість для росіян добудувати газопровід “Північний потік-2” та заблокувати назавжди введення його в експлуатацію, то це стане першим кроком до капітуляції. Тільки не України перед Росією, а Росії перед Заходом.
Хоча для Путіна й тут відкривається непогана можливість заробити. Офіційно оголосити про банкрутство цього проекту, після чого всі труби, прокладенні для “Північного потоку-2”, демонтувати, порізати і здати на металобрухт. Що буде набагато доцільніше, ніж вони десятиліттями ржавітимуть на дні Балтійського моря.
Подібний розвиток подій може стати прологом до банкрутства путінського імперського проекту “Велика Росія”. На демонтаж якого, звичайно, потрібно буде набагато більше часу.
Проте воно може настати набагато швидше, якщо на Заході приймуть тверду позицію щодо Російської Федерації і не дадуть їй більше дестабілізувати світовий порядок, нав’язуючи світовій спільноті “правила гри”, які придумані в Кремлі.
