Тероризування Росією України, яке розпочалося в березні 2014 року, показує, що Путін ніяк не може змиритися з тим, що Москва назавжди втратила контроль над українськими територіями. Окупація Криму і частини Донбасу Російською Федерацією принесла Кремлю величезні антидивіденди, але там готові продовжувати цю програшну партію до кінця. Не задумуючись над тим, що цим кінцем, скоріше за все, буде розпад Росії.Путіну, чи його наступникам, всерівно доведеться змиритися з тим, що Україна вже ніколи не буде частиною Російської імперії, що не робили і на що б не сподівалися кремлівські геополітичні мрійники.
Російська Федерація, яка заїлася з західним світом, вже ніколи не зможе поверти собі те місце, яке було у неї до 2014 року.
Граючись у супердержаву, Путін необачно розтринькав усі ті здобутки в взаєминах з колективним Заходом, які йому передав у спадок його попередник, президент Борис Єльцин.
Агресія стосовно України стала для Росії “капканом”. А оскільки відгризти свою “загребущу лапу” (тобто залишити загарбані українські землі) вона не хоче, бо це, на думку Путіна, знищить увесь “авторитет” РФ, то тоді залишається тільки одне, дотягнути до того часу, коли Росія буде задушена санкціями і обмеженнями.
Ситуація, котра склалася, дуже схожа на ту, коли злодій за злодійськими “поняттями” щиро вважає украдену річ вже своєю.
Та тут необхідно звернути увагу, як один із діячів злодійської російської влади, керівник МЗС Росії Сергій Лавров почав вести себе після зустрічі з держсекретарем США Ентоні Блінкеном.
Він різко зменшує тональність своєї агресивної риторики навіть тоді, коли йому доводиться озвучувати підготовленні в Кремлі погрози міжнародній спільноті.
Очевидно, що Ентоні Блінкен сказав Лаврову тет-а-тет щось таке, щодо чого той, будучи досвідченим дипломатом, не міг не задуматись. Оскільки міністр закордонних справ Російської Федерації несе таку ж відповідальність за агресивну політику Москви, як і його безпосередній начальник Путін.
А потім ніякі відмовки типу, що “мовляв все вирішував сам Путін, а я лише був мовчазним виконавцем його волі”, – ніким не прийматимуться до уваги.
Хоча потрібно пригадати, що Лавров вже декілька разів хотів добровільно піти з посади керівника МЗС РФ. Але Путін не погоджувався його відпустити. І тому він змушений продовжувати грати відведену йому путінським режимом неприглядну роль “придворного дипломата”. Наперед знаючи, що може бути далі з владою довічного російського диктатора.
Лавров, як і Путін, став міжнародним злочинцем, та як би він цього не хотів, зіскочити з “кремлівського “Титаніка” він вже не зможе.
А довести Путіну ще до вторгнення Росії в Україну, що сильним державам немає жодного сенсу силою забирати щось чуже собі, оскільки загарбання територій – це для слабких, а сильні розповсюджують свій вплив вдаючись до партнерських економічних і політичних методів, як видно, він не захотів чи не зміг.
Дилема, котра стоїть перед російським диктатором є дуже складною. Путін має відмовитися від України і цим спасти Росію, або ж продовжувати війну в Україні і знищити російську державність. Але, скоріше за все, він вибере останнє.
Головна проблема сьогоднішньої Росії в тому, що її основною силою є військова потуга. На воєнне залякування світу її керівництво витрачає непропорційно велику кількість доступних йому фінансів.
Те, що Російська Федерація може лише кошмарити своїх сусідів – не приносить жодної користі російському народу. Навпаки, тільки знищує економіку цієї країни і повністю розбалансовує соціальну сферу.
В Кремлі чудово знають, що не існує жодної загрози вторгнення з боку Заходу. Тому утримування постійних величезних армій для залякування інших – це не більше, ніж дорогий “білий слон”, тоді як рівень життя пересічних росіян продовжує падати з року в рік.
Путін з усіх сил хоче спровокувати хаос в Україні, не дозволити їй розвиватися поза сферою контролю Кремля і безперешкодно йти своїм шляхом, розуміючи, що поза впливом Росії у нашої країни є великий шанс стати розвиненою демократичною державою.
Путінська тоталітарна антидемократія не готова дати Україні цей шанс, і робить все можливе, щоб наша країна перестала взагалі існувати.
Єдиний спосіб у протистоянні з диктатором – не показувати йому, що ви готові розглядати можливість капітуляції на будь-яких умовах. Бо це може спровокувати в нього бажання тиснути на Україну ще сильніше.
Путінська безкомпромісна жорстокість ґрунтується на тому, що йому і його найближчому оточенню за це нічого не буде, а збільшення санкцій вони легко перекриють нафтогазовими грошима з Європи.
Тому збільшення санкцій щодо Російської Федерації має бути таким, щоб вони могли їй по-справжньому нашкодити.
Тривалість “політичного життя” Путіна, як російського диктатора, тепер залежить від його здатності подолати напруженість з Заходом і при цьому “не втратити свого обличчя”. І хоча росіяни не хочуть йти на війну, але багато хто продовжує підтримувати Путіна як захисника матері-Росії.
Путін все прораховує, хоча часто намагається видати свої рішення за емоційну політичну імпровізацію.
Це все дуже просто. Росія вступає у війну, коли витрати на неї і людські втрати не є занадто високими. Як це було в Україні в 2014 році, у Грузії у 2008, Сирії в 2015 та Лівії у 2018. А тоді, коли прогнозовані втрати можуть бути вищими, Путін не втягується в військове протистояння, як це сталося у Вірменії в 2020 році.
Він хоче видати себе за “великого стратега”, але насправді він просто недалекий диктатор, якого тільки турбує, щоб зберегти себе та своїх подільників при владі.
За цього всього Росія виглядає “кульгавою державою”. Усі ці дивні рішення, божевільні помилки та прорахунки Кремля за останні декілька років змушують росіян почувати себе в світі паріями. А авантюра в Україні стала вражаючим “автоголом” Путіна у свої ворота.
Українці заслуговують на те, щоб жити в мирі. На небезпечний воєнний порив Путіна Європейський союз мусив би відповісти ще більшою солідарністю з нашою державою, адже Україна є частиною Європи.
Путін не є “діалогоздатним”, і чим швидше це зрозуміють в Америці та об’єднаній Європі, тим більш точно можна прораховувати і прогнозувати можливі дії кремлівців.
Під час зустрічі президента США Джо Байдена з Путіним, той буде перевіряти рішучість нової американської адміністрації на готовність допомагати й далі Україні.
Донбас не є призом для Москви. Він став лише способом максимально дестабілізувати Україну та використати його в якості розмінної монети в кінцевій угоді з Америкою.
Російська пропаганда поширює інформацію про те, що Росія повинна знову напасти на Україну, щоб нібито захиститися від НАТО. Звичайно, це навмисний спосіб сплутати причину та наслідок.
Реальність є такою, що поки Росія не нападала на Україну, питання про членство в Північноатлантичному союзі ніколи не висувалося на перший план. А зараз це виглядає як нагальна необхідність для України, що стало логічним наслідком російського вторгнення в 2014 році.
Росія – це загроза для всього світу. А Путін майстер з продукування проблем для тих, кого він вважає слабшими від Російської Федерації. Та якою буде кінцева гра Москви – не знають навіть в Кремлі.
Росія нині має достатньо військової сили для одночасного вторгнення та окупації протягом днів або тижнів північної Норвегії, країн Балтії та великої частини Польщі. Але питання – навіщо?
І хоча Російська Федерація вже давно не є наддержавою, але як регіональна держава, вона здатна створити ще багато нових проблем своїм найближчим сусідам.
Тому американські і європейські військові аналітики та стратеги мають враховувати це при плануванні підходів для стримування російської військової агресії.
Росія дуже ослаблена і фінансово виснажена. І хоча у неї вже давно недостатньо ресурсів для відновлення інфраструктури, науки, освіти, охорони здоров’я і культури, це ще зовсім не означає, що Путін не перенаправить десятки мільярдів доларів у військову сферу, а Москва стане менш геополітично агресивною.
