В мою френд-стрічку на фейсбуці потихеньку влітає незадоволеність бубочкою."Стільки всього наобіцяв, нічого не виконав". "Це не реформи, а імітація". "Його нічого не хвилює, крім свого рейтингу". "Ціни на все ростуть". "Тарифи ніхто не знизив". "Інфляція все зжирає".
Тихо дивлюсь, не коментую, від когось відписуюсь, когось напроти - починаю читати. Цікавий зріз поглядів та думок - котел потрохи починає булькати, але до кипіння ще далеко.
В мене є декілька фільмів, які я можу дивитися не один раз - мене подобаються зйомки, монтаж, акторська гра, емоції. Все залежить від ситуації. Якщо я роздратована та не знаю, що робити, відкрию "Мюнхен" або "Fight Club", вони мене надихають. Можу передивитися Вуді Аллена, коли все спокійно.
А тут мені не давала спокою думка про виборців Зе. Ні для кого не таємниця, що основний контингент виборців в Україні - це жінки бальзаковського та постбальзаковського віку, тобто 30+. Ну ті, хто ще може зачаруватися та "проголосувати серцем". Бо "він молодий та не з системи". Бо "подолає корупцію". Мі-мі-мі, "мальчик, действуй". "Шо ви хочете від дитини, дайте йому 100 днів". "Він тільки вчиться, не заважайте".
І тут я зрозуміла - на кого вони схожі. Відкрила та передивилася "Реквієм за мрією" Даррена Аронофські 2000 року. Пам'ятаєте такий? - Сара Гольдфарб, яка так хотіла схуднути, щоб всім сподобатися та виступати у телешоу. Підсіла спочатку на ті шоу, а потім на наркоту. Закінчилося все сумно - електрошоком.
Так і жінки-виборці Зе - спочатку шоу, потім на наркоту.
У фільми глави - Літо, Осінь, Зима. У нас теж.
Просто почалась Зима.
Ломка попереду.
