[xvalue_foto1]Період політичного міжсезоння – хороша нагода повернутися до базових питань ідентичності та стратегії національного самовизначенняНа них постійно якось не вистачає часу. За звичкою, наші люди чекають, що ключові питання національної самосвідомості будуть викладені в якомусь програмному документі, втілені в офіційній ідеології, з якої перейдуть в шкільні програми, урочисті збори і пам’ятні дошки. Насправді ж, у наш час пост-правди, кліп-культури, вірусних рекламних технологій, тотальної інформаційної прозорості та ізольованих у віртуальному просторі спільнот колективна ідентичність формується за іншими алгоритмами.
Ключове значення мають значущі смисли суспільної свідомості, які впроваджуються зусиллями мережевих спільнот і здатні в різних комбінаціях формувати позицію індивіда з актуальних питань публічної політики. Ці смисли зовсім не обов’язково повинні складатися в певну цілісну несуперечливу концепцію, вони можуть бути позбавлені логіки та емпіричної основи. На їхню ефективність це не надто впливає. Головне – це емоційна переконливість, частота повторень і грамотні технології поширення.
Ось ці смисли і вимагають найпильнішої уваги, оскільки вони можуть рухати нас вперед, а можуть гальмувати наш рух, або й звести його на безкінечні кола ментальної зацикленості. Одне з таких понять, яке вимагає термінового уточнення і роз’яснення, є поняття "колоніального статусу" України в складі Російської імперії, а потім і СРСР.
Вже більше, як півроку, я живу в Південній Африці. Тож уявлення про колоніалізм і його цивілізаційні наслідки можу скласти не лише на підставі академічних праць. Цей досвід підтвердив мою підозру, що дискурс постколоніалізму абсолютно недоречний стосовно українських реалій.
Україна ніколи не була колонією. Вона була частиною державних утворень, що мали ознаки імперій - Київської Русі, Золотої Орди, Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, імперії Габсбургів, Російської імперії та СРСР. Але при цьому її статус можна означити як провінцію, і він кардинально відрізняється від статусу колонії.
Я розумію, що в умовах ідеологічного протистояння з російською пропагандою поняття "колонії" виглядає радикальніше і, нібито, дієвіше. Але це так здається лише на перший погляд. Тому що впроваджуючи в колективну свідомість це хибне поняття, ми лише поглиблюємо нашу традиційну меншовартість і культивуємо національне самоприниження.
Україна з часів Русі ніколи не була колонізована чужоземцями. Імперські утворення, до складу яких вона входила (найчастіше добровільно, за винятком підпорядкування руських князів ханові Золотої Орди), були на той час панівною формою державної організації, а національні держави з’явилися в Європі значно пізніше.
Найбільш дражливе питання – про перебування України у складі Російської імперії та СРСР. Нам немає чого соромитися того факту, що Богдан Хмельницький добровільно увійшов у союз із царем Московії і визнав його своїм сувереном, оскільки іншого православного суверена поруч не було (а в умовах війни з поляками православна ідентичність стала для козаків визначальною). Нам не слід приховувати того, що Україна стала цивілізаційним ядром Російської імперії, а українці з кінця XVII-го й до середини XVIII-го сторічь заклали фундамент російської церкви, російської мови, російської освіти і науки, російського малярства, музики та російської літератури. Ніде правди діти, сама ідеологія нової російської державності, її історична генеалогія і назва нової імперії (переінакшена на грецький манер назва Русі) були сформовані для Петра Першого вихованцями Києво-Могилянської Академії.
Так, ми були провінцією цієї імперії. Але привілейованою провінцією, що отримала назву Малої Росії, тобто Росії первісної, ядра всієї Росії.
Звісно, імперія – це, в першу чергу, армія і адміністрація. Й ця імперська сила майже одразу показала українцям свої зуби. Коли Петро Перший змусив вільних українських козаків будувати у фінських болотах нову столицю, гетьман Мазепа зрозумів, що цивілізувати варварів йому не вдалося, і ординське начало взяло в імперії гору. Розправа над Батурином розставила крапки над "і" у відносинах України з імперським центром. Цей шлюб вже ніколи надалі не був щасливим. Але Україна від цього не стала колонією. Вона зберігала свою самобутність і самоврядність, на українській землі не панували чужоземці, а українці не стали на ній людьми другого сорту.
Якщо й доречно говорити про колонізацію, то скоріше про колонізацію українцями Росії. Підкорення Сибіру, заселення Кубані, Сірого Клину, Зеленого Клину здійснювалися українцями з санкції імперського центру, але це була природня експансія нашого народу.
Натомість кожна спроба здійснити справжню колонізацію України, витіснити українців з їхньої землі, або перевести їх у статус унтерменшів завжди викликала відчайдушний спротив і ніколи не була цілком успішною. Це можна сказати і про часи польської експансії XVII ст., і про спротив українського селянства радянській владі, і про нову спробу польської колонізації міжвоєнного періоду, і про вороже сприйняття німецької окупаційної влади, і про боротьбу ОУН-УПА проти всіх чужоземних адміністрацій та їхніх збройних формувань.
Наші рахунки до Російської імперії та СРСР полягають не стільки в тому, що вони нас підкорили і силою утримували в своєму складі, а в тому, що вони були побудовані на нелюдських засадах, керували нами за допомогою насильства і брехні, та, врешті-решт, програли в глобальному суперництві.
При цьому не треба вдаватися до самоїдства і віддавати власне минуле на глум і зневагу.
Українці не були асимільовані жодним іншим народом. Так, вони були у значній своїй частині інтегровані в загальноімперську соціальну і культурну систему, стали носіями імперської ідентичності та її культурних атрибутів, як це часто трапляється в умовах тривалого існування імперії. "Русскіє" - це таке ж збірне поняття, як колись було "римляни", "ромеї", "татари", "турки".
Сьогодні ця інерція перешкоджає формуванню національної самосвідомості та державницької психології в нашого народу. Але подолати цю інерцію ми можемо не «поверненням» до якогось міфічного стану «національної чистоти» під гаслами деколонізації, а реальними зусиллями щодо зміцнення державності та інтеграції українського соціуму на основі спільного бачення майбутнього і спільного розуміння національних цілей і завдань.
Імперія в минулому. А колонією ми не були, і, сподіваюся, не станемо.
