Як створення хаосу в українській політиці стає частиною гібридної війни Кремля
І підрив міжнародного порядку, і російсько-українська війна, і перманентна політична криза, і хвилеподібна епідемія нового коронавірусу передають якесь загальне відчуття невизначеності. Більше того, сучасні філософи вже розмірковують про невизначеність як нову нормальність. На побутовому ж рівні тотальна невизначеність сприймається ледве не як стихійне явище.
А ось як описує сучасна російська воєнна теорія один з аспектів гібридної війни: «Фрагментація і дисперсія визначеностей і статусів, генерування невизначеностей і хаосу з подальшим трансформуванням їх у нові реалії». Звучить цілком практично і виглядає рукотворно. В цьому можна розібратися на прикладі нашої попередньої статті (див.
«План капітуляції чи варіант Б?»).
Міністерство закордонних справ - це визначеність, яка закріплена в правовому полі держави Україна. Провідна роль у врегулюванні міжнародних конфліктів з урахуванням засад зовнішньої політики України – це пряме завдання Міністерства у відповідності з його статусом, особливо беручи до уваги, що події на Донбасі – це міждержавний конфлікт.
Натомість, у 2020-му році спостерігається дедалі більша активність в рамках Тристоронньої контактної групи і, особливо, з боку української делегації. Варто нагадати, що ТКГ з’явилась невдовзі після 6 червня 2014 року – першої зустрічі «нормандської четвірки». На початковому етапі вона була чисто технічною структурою і її створення було абсолютно логічним. Домовились у «нормандському форматі» про обмін полоненими – технічна справа узгодити списки і виконати обмін. Виникли проблеми з водо- чи енергопостачанням внаслідок руйнування інфраструктури у прифронтовій полосі – шляхом контакту вирішується технічне питання безпеки під час відновлювальних робіт. Те саме про обмін тілами загиблих та іншими подібними технічними речами.
Підготовкою фундаментальних договірних рішень, які обговорювались і приймались керівниками держав в рамках «норманського формату», займалось Міністерство закордонних справ. Однак впродовж поточного року ТКГ поступово перебирає на себе функції основного переговорного майданчика з мирного врегулювання, а українська делегація, як бачиться, підміняє МЗС. І, звісно, що це не самостійні дії, а такі, що отримали схвалення на Банковій. Але чи Банкова є ініціатором подібного розмивання статусів?
Хто проводить аналіз на відповідність рішень, які приймаються, засадам зовнішньої державної політики? Хто оцінює їхні наслідки з урахуванням хоча б середньострокової перспективи? Які права осіб у переговорній групі? Які наслідки і юридична сила підписаних ними документів? Яка їхня відповідальність за наслідки? Саме на безкарність вони і розраховують, адже вона їм гарантована в силу невизначеності їхнього статусу і обов’язків.
Таким чином, визначеність (МЗС) була замінена сформованою невизначеністю без будь-якого статусу, яка неминуче і очевидно призведе до створення хаосу (юридично-правовий безлад у цьому питанні буде сформований вже найближчим часом).
Ці зміни не відбуваються самі по собі. Їх генерує РФ у ході ведення гібридної війни, спираючись на принципи її ведення та її закони. Кричущим фактом у цьому плані є демонстративна відмова міністра закордонних справ РФ Сергія Лаврова спілкуватися з його українським візаві Дмитром Кулебою не лише у «нормандському форматі», а й напряму. 6 вересня 2020 року він ініціював термінову розмову з Лавровим у зв'язку з обстрілами з боку окупантів на Донбасі, унаслідок яких один український військовий загинув і ще один був поранений. Відповідь на терміновий запит надійшла лише наступного дня – негативна.
Росія не мала шансів перемогти у рамках переговорів на рівні керівників МЗС. Адже посадові особи МЗС в силу свого статусу зобов’язані діяти тільки в межах визначених законами і засадами зовнішньої політики України. А їхній досвід і професіоналізм, потужний аналітичний супровід діяльності дозволяв забезпечити успіх.
Кремль мав небагато шансів й в рамках переговорів керівників країн-учасників Норманського формату в силу твердої позиції як самої України, так і лідерів країн-посередників. До речі, вони виходять з того, що врегулювання на Донбасі має бути зроблено з правовою чистотою, а не вироблено на базі політично-кон’юнктурних експромтів. Тому Росія й відмовляється від переговорів у форматі «нормандської четвірки» і одночасно прикладає зусилля для створення іншого, зручного для неї переговорного майданчика – функціонал, склад, права і відповідальність членів якого базувались би на невизначеності.
Це не спонтанні вчинки. Це сплановані узгоджені між виконавцями дії для досягнення проміжної цілі на шляху примушення України до капітуляції. Іншими словами за визначенням і змістом це окрема операція гібридної війни.
Одночасно застосовуються батіг і пряник. З одного боку відмова від будь-яких перемовин і тиск на самі болючі з точки зору як суспільної, так і особистої психології лідерів точки – щоденні втрати наших бійців на фронті й відмова від обміну полоненими. З іншого боку – пропозиції на такий обмін і обіцянка перспектив миру в обмін на зміну формату переговорів (тобто формування невизначеності, яка описана вище).
При цьому агентура впливу «підказує» керівництву «вірне рішення», демонструючи свою ефективність і навіть позитивний ефект від реалізації пропозицій агресора. І агресор отримує бажане. Функції основного переговірного майданчика перейшли до ТКГ. Невизначеність сформована.
Керівників делегації можна міняти хоч щодня. Говорити вони можуть що завгодно (це буде їхня особиста думка). Підписувати будь-які документи незрозумілої юридичної сили, без будь-якої відповідальності, так як законодавчо їхній статус не визначений. Проміжна мета на шляху до прийняття Україною плану капітуляції, яку нав’язує агресор, досягнута.
Розглянутий у попередній статті план, який генерується в рамках ТКГ, сторони міжнародного збройного конфлікту на Донбасі будуть не публічно пропонувати міжнародним партнерам і ОБСЄ. І не варто очікувати, що хтось із наших партнерів заперечить цим пропозиціям і зупинить капітуляцію України. Не потрібно звинувачувати їх у зраді, пояснюючи їхню позицію втомою від України. Вони просто не можуть заперечувати навіть згубним для України планам, якщо їх пропонує сам Київ.
А автори цих планів будуть прикриватись нібито вимогами партнерів по «нормандській групі» і позицією ОБСЄ. При цьому вони будуть заявляти, що як ми бачимо, іншого шляху немає, а вони зробили все що могли і досягли найбільшого компромісу і це наша перемога. А якщо Україна буде відмовлятися від реалізації цього плану, то нас звинуватять у зриві мирного процесу і ми можемо втратити підтримку Заходу.
Було би добре помилитись в оцінці плановості й узгодженості дій агресора щодо України. Тоді всі події, які відбуваються слід вважати не взаємопов’язаними, а випадковими. Але саме так ми дивились на події в 2014 році. Ми сприймали їх як не взаємопов’язані і не об’єднані єдиним замислом. Кожна з них була для нас несподіваною, ми не бачили і не намагались побачити кінцеву мету, або визначали її хибно, спрощено і безваріантно. Ці події створювали для нас хаос. А для агресора це були ретельно сплановані дії в рамках єдиної операції. Командування агресора активізувало ті чи інші дії в передбачені планом терміни. І таким чином управляло створеним для нас хаосом.
Як можна запобігти реалізації описаних планів? Єдиний запобіжник на сьогодні – це активне патріотичне громадянське суспільство. Більше того, враховуючи фактор спротиву активістів, можна вважати реалізацію описаного вище плану агресора малоймовірним, якщо не взагалі неможливим.
Можна припустити, що отримавши план дій за «авторством ОБСЄ», Кравчук буде намагатись і підпише дорожню карту досягнення миру, так само як зараз, не розповівши про деталі ні суспільство, ні Верховну Раду. Коли зміст домовленостей стане відомим, застосують аргумент, що це не договір, це тільки загальні наміри, а все буде вирішувати Верховна Рада шляхом ухвалення відповідних законів. Але справа на цьому етапі вже буде зробленою. Україна візьме на себе зобов’язання узгоджені в рамках «нормандської групи».
Розвиток подальших подій багатоваріантний в деталях, але концептуально зводиться до двох ліній. Не кийком, так палкою протягується мир на умовах агресора або соціальний вибух змітає існуючу владу (повторення сценарію в Єревані). І той і інший варіанти прораховуються Москвою і є вигідними для неї.
Поки що Кремль діє по першому варіанту, який і є базовим з 2014 року – увіпхнути проксі-утворення «ДНР-ЛНР» в організм української держави. Якщо взяти до уваги напрацювання російських експертів, що спеціалізуються на теорії керованого хаосу, такий підхід класифікується як створення умов для поступового дозрівання противника через переговори. З їхньої точки зору це питання часу, коли Київ «визріє» до визнання де-факто «ДНР-ЛНР» під дією низки чинників впливу, формуванням яких Росія займається не тільки в рамках переговорних форматів, але й зсередини України через агентуру впливу та корисних ідіотів.
В рамках «нормандської четвірки» вже не вдається «продати» європейцям російську агресію як «громадянську війну в Україні». Тому цей майданчик ігнорується Росією, а центром докладання зусиль стала ТКГ, об’єктом розробки – українська делегація. Склад останньої періодично змінюється під впливом тої чи іншої кон’юнктури та рішень Банкової, прийнятих під впливом осіб, що явно чи приховано працюють в інтересах противника.
Простим, але надійним способом запобігти кризовому розвитку подій зараз є вимога суспільства щодо забезпечення прозорості процесу. Це може бути зроблено через представників громадськості в ТКГ. Призначення сумнівної особи в якості речника контактної групи може бути спрямоване саме на обмеження їхньої медійної активності. Але ми сподіваємось на їхній розум, порядність та наполегливість.
А головним способом забезпечити прозорість процесу, поки він не призвів до катастрофічних наслідків, залишається ефективний парламентський контроль. На жаль, на сьогодні активності політичних сил в цьому напрямку не спостерігається і це повинно насторожити суспільство. Поки що становище не виглядає безнадійним, попри критичність.
Російські практики-хаотизатори України забули одну важливу річ, про яку пишуть кремлівські ж теоретики керованого хаосу. Суть її полягає у тому, що недооцінена політична воля і активність певних суб’єктів може призвести до виникнення «самоорганізованої критичності» і результатів, які протилежні очікуваним організаторами розмивання статусів і формування невизначеностей. Хаос і є хаос, навіть коли він керований.
