Такий висновок можна зробити, якщо проаналізувати останні події, заяви та коментарі на нормандській чи мінський переговорних площадках. Колись обіцяли відновити мир, тепер говорять про відновлення режиму тиші. Обіцяли звільнити території, говорять про платформи. Обіцяли повернути заручників, тепер мовчать. Результати чергової телеконференції політичних радників Нормандської четвірки 18 березня це додатково підтверджують. Спуститися до одного питання погано і небезпечно.
Що саме не так?
По-перше, стратегічний вимір пошуку мирного вирішення на Донбасі звужується до тактичних речей. Говорити про «повернення до режиму припинення вогню», звісно, можна і треба. Але чому так довго чекали? Адже фактичний зрив тиші фіксується вже давно. Натомість, на нормандській площадці говорити слід більше про стратегію, хай би і на підставі того міфічного «мирного плану» чи його «кластерів», про які заявляв глава Офісу і про які нічого не відомо ані Росії, ані в Парижі чи Берліні. Чому жодного слова про це за результатами крайньої відеоконференції Єрмака - загадка (або викриття).
По-друге, з порядку денного нормандських переговорів геть зникли теми комплексу заходів безпеки. Нема ініціативи, нема і обговорення, хоча саме Україна мала б його нав’язувати. Справа не лише в тиші. Це і виведення російських військ з окупованого Донбасу. І повноцінний доступ СММ ОБСЄ до контрольованої Росією території України. І спостереження за неконтрольованою ділянкою державного кордону між Україною та РФ. Без цього ніякої тиші не встановити і жодного розв’язання не знайти, адже і далі триватиме інфільтрація і техніки, і військ. Не лише снайперів.
По-третє, багатонаціональні миротворчі сили на Донбасі під мандатом ООН. Це виклик, який має стати справжньою амбіцією України не меншого рівня і значення, ніж «Кримська платформа». Російський булінг столицями світу, здавалося б, надає чітку підказку як діяти далі. Київ мав би негайно доповнити свої «святкові плани» з нагоди відзначення 30-річчя незалежності ще й «блакитними шоломами». Натомість продовжуємо фіксувати миротворчий спам, безпорадні шарахання без стратегії та імітацію процесу пошуку врегулювання.
Прикметно, що на цьому фоні десь на другий план відійшла і тема звільнення українських заручників. Не важко здогадатися чому так. З урахуванням підходів української сторони, які «повністю переглянуто» у порівнянні з попередніми роками, Путін її тепер застосовує лише для демонстрації прогресу в інтересах Кремля. Не знаєш, боятися такого обміну чи радіти. Добре, що повернуться наші хлопці. Але погано, що таке звільнення без стратегії перемоги над Кремлем ознаменує ще одну тактичну поразку України (після Парижа). Адже Україна тепер не амбіційна і її легко можна задовольнити малим.
