Знаменитий барон Мюнхгавзен займає почесне місце в дитячій літературі усієї Європи. А саме ім'я барона віддавна стало синонімом пройдисвіта і брехуна. І не просто брехуна, а фахового брехуна, який володіє надзвичайно багатою фантазією і безперечним талантом оповідача.Така брехлива оповідь – справжня творчість. Вона повинна захоплювати слухачів і зворушувати їх не менше, ніж правдива, хоча водночас може викликати і зворотні відчуття. А ще вона повинна бути яскравою, красивою, такою, щоб її не забули і передавали з вуст у вуста.
Я вже колись писав про фантазера Пантелеймона Василевського, який понавигадував сім мішків гречаної вовни про Козацьку Повстанську Армію на Кубані та про Колиму, писав і про «короля України-Руси» пана Луцика, який сотворив цілий літопис, ведучи свій родовід скромно і невибагливо... від короля Данила. Я навіть сам був повівся на цю фантазію, і коли «його величність Михаїл» сказав, що його рід може урватися і треба би знайти порядну дівчину, яка б народила принца, я цілком поважно взявся шукати претендентку на престол. І що ви гадаєте? Знайшов. «Для України я ніц не пошкодую!» – сказала ця глибоко патріотична дівчина. Але скоро з'ясувалося, що Михайло Луцик – звичайний аферист.
Писав я і про псевдо-історика Василя Марочкіна, який сфальшував документ, за яким Сталін усіх українців мав виселити на Сибір («Літературна Україна», 27.02.1992). Як з'ясувалося, це була німецька агітка. Та що з того, коли цей фейк і досі мандрує і книжками, і сайтами? Повторили його і Левко Лук'яненко, і Олег Чорногуз, і безліч інших довірливих людей.
Нахил до фантазій у нашому народі живе віддавна. Тому я почав шукати згадки про таких фантазерів. Перші Мюнхгавзени заявили про себе у збірниках фацецій (коротких оповідок), що видавалися в XVI–XVIII сторіччях у Львові. Там можна було прочитати про дивні дивиса.
«Є в Радимні під Ярославом баба, котра плете чародійні сіті, якими непохибно рибу мож лапати. Тілько наперід треба сіть у доброму вині намочити, а яка риба туди попалася, знати буде по фалюванню, де вода ся буде колисала. Коли поволі, то велика, а коли прудко, то дрібна. Куплено там невід при мені і був такий половний, жи аж на ґвалт дзвонили в церквах, коли за один раз витягували го з тьмою найрозмаїтіших риб, а найбільше лящів».
Адріян Цибульський в листі до господаря волоського: «Року 1598 їдучи з банських (мадярських) міст, стрів я в горах їдного різника на ймення Чулип Гаврилович, що був родом з Волині, з села Барані Перетоки, котрий робив лойові свічки і спродував в Угорщині. Ті свічки мали одну дивну особливість – вони не згоряли. І я дістав від него одну таку свічку і смалив її довго, але й досі не згоріла. Хто хтів би увидіти, нех приїде до мене, мешкаю під Коломийов на Покутю».
«Року 1626 в Альзації (Ельзасі) з'явився інжинєр, що до будь-якого гарматного ядра міг чоловіка замкнути і, давши му ключа та харчів трохи, ядро в гармату набивав і до ворожого міста вистрілював.
А тоті, вистріляні, з ядер вистрибували і місто добували. Власне таким фортелем кілька міст у Брабанті й Померанії добули».
«Року 1620 доктор Вриндер з Кретинґи наробив таких піґулок, що прийнявши одну, цілий рік їсти не треба. Має він також настоянку, що крила від неї виростають, і хоч не довго це триває, ледве до заходу сонця. Але на таких крилах можна летіти де хочеш.
Робить він і порошок, який чоловіка в оленя оберне або в дикого вепра. Але що з того, коли той доктор великий п'яниця, бо упившись, ніц не робе, тілько спить».
«Року 1599, перебуваючи в Гамбурзі, бачили ми 200 козацьких кнехтів з мушкетами, які йшли по воді, як по землі, на штурм міста. Аж коли одного з них злапали, то роздивилися, що він мав довкола паса надуті дуди (волинки), а під підошвами оливо, аби міг стояти просто. І таким робом йому тоті дуди не давали втонути, а оливо ся колисати. Силу подібних фортелів ті козаки знають і з успіхом вживають».
З листа князя Козика до Сагайдачного, гетьмана запорізького: «Року 1622 під Кукизовим (Львівщина) один хлоп глину копаючи, знайшов такого велетенського ключа, що в ньому були македонська гармата, військові обладунки і господарське начиння.
Був той ключ завбільшки з 19 сажнів. Та коли люди поз'їжджалися, то все порозбирали, а ключа біля церкви поставили і досі він там стоїть. В ключі тому ховають тепер церковні речі, як у шпихлірі. Кажуть, той ключ мусив належати якомусь велетневі, котрий на горі мешкав, бо там таки знайдено було від чобота підківку завбільшки з пів діжі».
З листа Дмитра Голубовича до протопопа з Бару: «Року 1617 з'явилася чарівниця в Києві, котрої чоловік ніколи в четвер по заході сонця вдома не бачив. А хотячи видіти, де вона зникає, допитувався її одного разу. Тоді вона йому голову на голову бузька перетворила і так він досі ходить. Тому-то ніхто не сміє її дражнити чи про щось розпитувати.
А вона чоловікові з макогона їсти давши, іде собі де хоче, і чимало злого на світі робить. Має вона перстень з людського нігтя з очком. Коли його до себе оберне, то враз стає невидимою, а коли поверх пальця очко сидить, то її кожен зобачить».
З книги Станіслава Рошинського «Дискурс Станіслава Рошинського про новину чудовну, котра до Варшави в день святої Люції минулого року 1631 прийшла» (Варшава, 1632):
«Коли ми їздили з українськими ревізорами по Диких Полях, мав я одного челядника надто спритного, що був за походженням шкотом і називався Льоренс Джільс. А що був сильним шальвірою, то до кожного кута зазирав. На одному нічлігу коло студні, де була купа каміння і черепів, доти порпався, доки не вишпортав великі книги в обсмаленого коца загорнуті. Одні казали, що то книги Овідія, але інші, а власне Піп із Білгорода, що то книги віщунки Сибілли. Прочитати їх жоден не міг, бо дивним письмом списані, і завезли їх до протопопа, котрий мав мудрого диякона, і він уже кілька літ над тими книгами сидить в одній печері, а щойно п'ятого рядка розтлумачив.
А проте дійшов, що ті книги донька славного медика Гіппократа писала на острові Патмосі в пустому замку. З нею там жив також дракон, на якого її мати одну панну зачаклувала. І той ото дракон кожного четверга перед замок виходив і чекав, аби хтось його не забоявся поцілювати у кінчик носа. Тоді б чари упали і дракон на панну перетворився б і пошлюбила б вона свого збавцю. І треба сказати, що не один пробував підступити до дракона, але від страху ноги підкошувалися і серце розривалося.
Про це та про інше розповідається у тих книгах, а незабаром щось більше дізнаємось».
«Козаки запорозькі, їдучи недалеко Білої Церкви, почули в одній горі крик і плач, котрі їх дуже стривожили, але не посміли приступити ближче. Аж врешті декорі сміливці підійшли під ту гору, котра тоді враз розступилася, а з неї струмінь крові з водою разом виплинув і куль чимало випало. На доказ цього прислали вони до Варшави одну кулю з глеюватої якоїсь речовини, що до печеної смоли була подібна і мала запах сірки, а від удару заліза іскрами сипала».
Реляція пана Дмитра Гулевича: «Їдучи з України від Білої Церкви через тамті поля, довелося мені заночувати біля криниці. Дав я коню оброку, напоїв та й уклався до сну. Аж тут якась гадина до мене кинулася, а була така велика, як віл волоський, на дуже низьких ногах, і писок мала, як хомут, але без зубів. Знати, що хотіла повечеряти мною, але я хутенько на коня і драла.
А та бестія навздогін майже дві милі бігла. Ледве-м порятувався. Врешті заїхав я до якогось маленького містечка і там запитав, що то за звірина. Там мені оповіли, що це полоз, такий гад отруйний, який завиграшки коня з хлопом проковтне. Власне це мене теж мало не спіткало, якби-м не втік, а заспокоївся вже в Мостиськах за Вишнею (Судова Вишня)».
Традиція не переривалася й далі. Незлецьким вигадником був дворянин Павло Томара (народився 1751) з Ніжина, відставний полковник, колишній ад'ютант князя Потьомкіна. Його прадід Степан Томара (помер у 1715 р.) був полковником переяславським, а брат Василь (1746–1819) – послом у Константинополі, командувачем флотилії під час турецької війни, а опісля сенатором. А ще він був улюбленим учнем Сковороди.
Рід Томар надзвичайно розгалужений, і в цьому родоводі знайшлося місце багатьом відомим ученим та політичним діячам (наприклад, Павлу Скоропадському), а в самому кінці він виродився в Пєтра Толстого – відомого українофоба і, що цікаво, теж брехуна.
З Павлом Томарою охоче товаришували студенти Ніжинського ліцею, а згодом і письменники – Гоголь, Кукольник, Любич-Романович, Білевич. За тих часів у Ніжині побутувала приказка: «Бреше як Томара!»
Павло був ветераном Очакова і підкорення Криму, а звідси й походили всі його оповідки. Щойно заходила мова про історичний епізод, як він негайно ілюстрував його яким-небудь випадком зі свого життя.
Якось після ситного обіду в гостинного Томари гості завели мову про те, яких успіхів добилася сучасна хірургія. Томара, якого ніколи не цікавили чужі розповіді, нервово заперечив:
– Що в тих операціях дивовижного? Ось у наш час хірургія викидала штучки куди пак! Через кілька годин після великої битви з турками князь Потьомкін попрохав мене взяти доктора та двох фельдшерів і пошукати на полі битви живих, щоб перев’язати їм рани і відправити до шпиталю. Приїжджаю – переді мною поле, всуціль усіяне трупами. Тисячі мертвяків! І раптом чую слабкий вигук: «Павле Степановичу!» Я насторожився: «Хто мене кличе?» Озираюся і бачу – кличе мене відрізана голова! Упізнаю голову нашого унтер-офіцера Кузнєцова... «Кузнєцов! Ти?» – «Так точно, ваше високородіє, я», – відповідає голова. – «Як це ти, братику, піддався?» – «Та що, – каже, – з проклятими нечистями поробиш?». Заплакала голова і тужливо просити почала: «Зробіть Божу милість, звеліть знайти мій тулуб». – «Навіщо?» – питаю. – «Та щоб оце доктор пришив його до моєї голови». Ну, гаразд, наказав шукати його тулуб. Знайшли і відправили до шпиталю разом з головою. За кілька місяців я об'їжджав шпиталі і в одному раптом чую: «Здорові були, Павле Степановичу!» Уявіть – це був Кузнєцов. Сидів на ліжку, але худий і слабий. «Ну, як твоє здоров'я?» – питаю. – «Яке вже тут здоров'я!» – махнув рукою з відчаєм. – «Та що таке?» – «А те, що ви мені біди наробили: помилково взяли не мій, а турецький тулуб, та до нього і пришили мою голову». – «Не може бути!» – «Чесне слово! То яке ж тут буде здоров'я! Тут і дух я свій весь втратив, тільки і думаю, як бути: головою я – наш, а всім животом – турок. Ну от з тієї журби й не одужую».
Слухачі Томари ледве стримували сміх, а сам він цілком серйозно завершив своє оповідання докором:
– Ось яка була хірургія! А ви дивуєтеся з нинішньої! Молоді-зелені, що ви бачили...
А то, було, зайшла мова про розум тварин. Томара слухав, слухав і раптом вставив своє віще слово:
– Вже коли мова зайшла про розум тварин, можу навести вражаючий випадок. Років двадцять тому я полюбляв лови. У мене була чудова сука Діанка. Раптом вона осліпла. Дуже мені було її шкода, надто, що й вона любила лови, а головне – мала незвичайне чуття. Бувало, верст за п'ять дичину чула... Ну так от, осліпла. Що було робити? Іншої вишколеної на ту пору не було, а без собаки що за лови? Тоді я узяв у дружини болонку, прив'язав її в кошику до шиї Діанки і пішов спокійно на лови. І що ж ви думали? Полювання вдалося на диво. Фіфішка дивиться, а Діанка бігає...
Розповідям Томари немає кінця. І всі вони такі самі – неймовірно фантастичні і далекі від здорового глузду.
З Павлом Томарою міг би сміливо змагатися знаменитий драматичний артист Микола Рибаков (1811–1876). Він народився в Курську, служив чиновником, потім покинув службу і приєднався до трупи артистів, грав у Києві, Харкові та інших українських містах.
Його називали «класичним брехуном». Про нього існувала така маса анекдотів, що якби всі їх зібрати та надрукувати, вийшла б об'ємна книга. Потрапив він і в літературу, саме його вивів А.Островський у комедії «Ліс» в образі Несчастлівцева.
Його пристрасть до брехні була незрозумілою і безпричинною. Брехав він за будь-якої слушної нагоди, не ганяючись ні за довірою слухачів, ні за ефектом. Його брехня була завжди нешкідлива й безкорислива. Усім своїм фантастичним небилицям він перш за все вірив сам і вважав, що й слухачі вірять йому. Ось одна з його придабашок:
– Коли служив я в Києві і відвідував Лису гору, познайомилася зі мною одна молоденька відьма. Ми з нею більше з цікавості зійшлися: вона про акторів не мала поняття, а я їхньої братії не міг збагнути. Ну добре, ходимо на побачення, розмовляємо. Я, вочевидь, їй сподобався, хоча з неї не мав жодного втіхи, бо вона була з хвостом і нечесана. Чесатися їм по їхньому закону заборонено. Ну, добре. Сезон театральний добігає кінця, і мені треба вже до Москви їхати. А грошей у мене катма. Приходжу я на Лису гору, викликаю свою Углядку (це так її звали) і кажу: «Пішки йти до Москви не хочеться, позичити грошей нема в кого – чи не можеш ти у свого начальства попросити якусь копійку під моє чесне слово?» – «Грошей ми не визнаємо, – каже вона, – і при собі не тримаємо, але бісівською владою володіємо, так що я можу тебе завиграшки та задарма до Москви доставити». Тут я обурився: «Як ти смієш мені пропонувати на помелі їхати?» – «Чого ж на помелі? На якому завгодно інструменті їдь. Ось хочеш – на цій колоді вирушай». – «Ну, на колоді, мабуть, – кажу, – можна, бо вона все ж таки більше солідності має, ніж помело».
Наступного ранку я узяв валізу під ліву руку, під праву про всяк випадок парасольку прихопив і вирушив на обумовлене місце до колоди. Приходжу, а вже відьма мене чекає з мандриками – щось із півтораста штук на дорогу напекла. «Ну, – каже, – сідай та лети». Обхопив я колоду ногами, а вона якісь незрозумілі три слова вимовила, плюнула у мій бік – я й злетів. Летів, летів, летів – нарешті, зирк, за щось лівою ногою зачепився, озирнувся – собор Івана Великого! «Ну, тепер спускайся, – наказую колоді, – але потихеньку». Вона й спустилася, та невдало – просто упоперек Тверського бульвару, так що я ніяк не міг досягти землі, довелося в повітрі провиснути цілу ніч, поки вранці мене обер-поліцмейстер з вікна не побачив. Колода ж бо була така велика, що через весь бульвар з даху на дах перекинулася, як повітряний міст. Збіглися городові і почали мені кидати рятувальні кола, та тільки ніяк не могли докинути. Довелося їм пожежну драбину приволокти. Притягли і приставили її до колоди. Я й поліз по ній, але тільки до середини доліз, коли мац-мац – а драбина до землі сажнів на три не дістає. Що ж було робити? «Розчепірте, братчики, руки, – гукаю городовим, – я стрибну». Ну й стрибнув. Повели мене до поліцмейстера. «Що ти, – каже, – за чоловік? І звідки ти цю колоду приволік?» Не можна ж дурити поліцію, я й признався, що завдяки знайомству з відьмою з Лисої гори до Москви прилетів. І вийшов через це гучний скандал: мене в двадцять чотири години з міста виселили.
Чимало мемуарів ХІХ ст. стосувалося тодішньої українсько-польської шляхти. Під час повстання 1863 р. серед тих, що наражали своє життя і майно, йшли в ліси і ставили чоло чисельному ворогу, не бракувало й аферистів, які хоч ніколи й не воювали, але з року в рік додавали собі черговий військовий чин. Внаслідок цього кількість майорів, полковників, ба навіть генералів постійно росла.
«І не біда, що ніхто собі не пригадував, щоб такий майор, а майорів найбільше я зустрічав у житті, відігравав якусь бодай скромну роль в незабутньому національному русі», – писав український і польський історик Антоній Ролле (1830–1894).
А, зрештою, такі трафунки траплялися завжди. Після Другої світової, коли в Америці й Канаді з’явилася свіжа еміграція, то кожен другий величався як не «пан інджінєр», то «пан доктор». Дарма, що багато хто й освіти відповідної не мав.
Якось в будинку одного подільського дідича узяв слово полковник, який ще не так давно називав себе капітаном, а часом для різноманітності ротмістром. Де і за яких обставині здобув собі підстаркуватий добродій офіцерські погони, ніхто не питав.
– Пам'ятаю, як сьогодні, ніч була жахлива, – нагнітав уяву полковник. – Негода, сніг з дощем докучав нам страшно. Моя чота перебувала у куренях, споруджених з гілок, посеред болотяної місцини. Вогке дерево не розгоралося, важкий дим густим задушливим туманом застеляв усе довкола. Обходжу я довколишні стійки. На узліссі бачу сперту на дерево гвинтівку. Погано, думаю... Бо це або нехтування обов'язку, або зрада національних інтересів. Нараз помічаю зіщуленого під кущем хлопця: бідний студентик заснув на стійці з утоми. Сльоза забриніла мені в оці: я розбудив хлопця, по-батьківськи розтлумачивши йому наслідки такого занедбання.
Полковник примовк, немовби вслухаючись у відлуння власних слів, і глянув на присутніх, не приховуючи зворушення. Стільки вже разів повторював цю історію в різних обставинах, що врешті повірив у її справжність.
Ефект цього разу був для нього неочікуваний, зі стільця раптом зривається доктор старшого віку, дебелий чолов’яга, хапає в обійми дрібного, сухого дідуся і вигукує зворушений:
– Полковнику! То був я!
Сльози пливуть йому потоком по обличчю, і хоча полковник пробував боронитися перед несподіваними обіймами, доктор виціловував його і стискав зі зростаючою енергією.
На декого з присутніх, особливо молодших, ця сцена справила сильне враження; найбільше однак був ошелешений сам полковник.
Усе з'ясувалося після відходу гостей... Полковник – притиснутий до муру – врешті зізнався, що усю розповідь висмоктав з пальця.
– Заспокойтеся, полковнику, – сказав господар. – Сьогодні попала заноза на пронозу: доктор також у житті не нюхав пороху, під час повстання спокійно собі кував латинську граматику в третьому класі гімназії.
Після описаного випадку пан полковник був значно обачнішим у своїх бойових спогадах, а товариша з тієї мандрівки по лісах старанно уникав. «Занадто мене ця сцена зворушила», – тлумачив молодшим.
Інший нащадок барона Мюнхгавзена пан Никифор років десять вештався по світу, а повернувшись на батьківщину, міг сто днів і сто ночей без перерви розповідати про свої надзвичайні пригоди. Любив, однак, дуже їх «гаптувати», як делікатно висловлювалися його слухачі, хоча гірше виховані називали цю «вишивку» коротко і вузлувато: брехнею.
Незвичайно чутливі взаємини єднали пана Никифора з різними монархами. Наполеонові III на візитівці креслив поради і настанови, як повинен поводитися з Польщею; комусь іншому написав тронну промову; з німецькими князьками, «котрі, пане добродію, мають такі державки, що на одному кінці чхнеш по-шляхетськи, а вже з другого гукають хором "на здоров'я!"», був теж на «ти». Але найсердечніші стосунки пов'язували пана Никифора... з турецьким султаном. І тут бідолаха так захопився мальовничістю своїх оповідей, що оскандалився:
– Входжу, панове, до зали, а тут султан, побачивши мене після стількох років, відкланюється і голосно гукає: «В ім'я Отця, Сина і Духа Святого! А ти, Никифорку, звідкіля тут узявся?»
Сусіди гримнули сміхом, сивий панотець почав пригощатися табакою, а пан Никифор замовк, ображений, на цілі два тижні.
Камергер Адама Вонсович, який жив у Ставках на Поділлі, радо гостив у себе шляхту. Правда, так звані «французькі» вина надходили до нього з фабрики бердичівських євреїв. Він любив згадувати свого «сина Станіслава, полковника, котрий був при Наполеонові» і перебував з французьким імператором в Радомишльському повіті.
Якось він оповів про щупака, упійманого у Ставках на річці Тетерів і випущеного назад у нашийнику з написом: «Хто його знову зловить, нехай мене на обід запросить. Упіймав його Адам, граф Дунін-Вонсович... дата...» Десь років через дев'ять він отримав листа від архієрея з Архангельська із запрошенням на обід.
Розповідав також про елегантну варшавську бабусю, котра купила в якогось штукаря у Ґданську краплі для омолодження, але, занадто поспішаючи якнайшвидше помолодшати, настільки завищила дозу, що на ранок її знайшли у ліжку немовлям. «Маю честь зауважити вельмишановному добродієві, що то був великий клопіт – знайти в місті для неї мамку, няньку і т. ін.»
А то якось він їхав шісткою коней, які зупинилися точнісінько біля зграї куріпок, так що він, видобувши з клунка простирадло, враз накрив ним усю зграю. Полював також на зайця, котрого не могли наздогнати найкращі хорти; і щойно коли зайця упіймали, виявилося, що то було два зайці, які зрослися спинами, тож коли той із них, що біг, втомлювався і його наздоганяли, перекидався на спину другого, відпочилого, і, набувши нової прудкості, легко утікав від небезпеки.
Одначе завше можна було безпомильно визначити, коли камергер збирається випустити зі своєї «майстерні» чергову велику брехню, бо тоді свою оповідку починав з чемної двірської формули: «Маю честь вельможному панові добродію розповісти».
От і я мав честь розповісти, яких славетних вигадників мали-сьмо, котрі вартують, щоб їх умістили до всесвітньої енциклопедії Мюнхгавзенів.
