[xvalue_foto1]Здавалося б: їм яка різниця, як пишуть українці – кафедра чи катедра? Ач, ні – не дає російськомовним спокою думка, що в них не спитали й з ними не порадились.Але оскільки до хору критиків нового українського Правопису приєдналась Наталія Влащенко, яку я ніжно люблю та палко шаную, то хочу публічно пояснити, навіщо нам, українцям, знадобилась нова ортографія. Ось що пише Наталка:
«Кабинет Министров одобрил новый Украинское правописание, в течение 4 лет разрабатывала Украинская национальная комиссия по вопросам правописания. анафема-анатема, діфірамб-дитирамб, ефір-етер, кафедра-катедра, міф-міт, Афіни-Атени, Голгофа-Голгота. Затверджено правила утворення фемінітівів: з'явилися слова авторка, дизайнерка, директорка, редакторка. Звернення Ігоре! замінили на Ігорю! И это еще не все. Адский ад. У меня только один вопрос: зачем?»
По-перше, новий Правопис був розроблений науковцями. Функція Кабміну – лише надати цьому документу статус нормативно-правового акта, тож не треба приписувати Гройсману того, на що він не здатний у принципі.
По-друге, людям, які не є носіями української мови, важко зрозуміти, чому форма кличного відмінку «Ігоре» замінена на «Ігорю». Річ у тім, що ім’я «Ігор» належить до іменників м’якої групи й у кличному відмінку може закінчуватись тільки на «ю» – подібно іменникам «кобзар» («кобзарю»), «лікар» («лікарю»), «бондар» («бондарю»). Форма «Ігоре» потрапила в попередню редакцію Правопису помилково, але тільки зараз ця очевидна й всім відома помилка була виправлена.
Що стосується написання «етер», «анатема», «катедра» й т.д., то тут взагалі все дуже просто. Ці слова запозичені з грецької мови. А наріжним каменем українського правопису є фонетичний принцип, тобто «пишеться так, як чується». Ці слова в грецькій мові пишуться через букву Θ («тета»), яка вимовляється близько до українського звуку, що позначається літерою «т» (до речі, у мовах країн, які використовують латинку, «тета» транскрибується як «th»). Тому в українській мові пишемо «Теорема», «Теорія», «Теза», «каТедра», «анаТема» й т.д.
Фейсбук – це не місце, де варто пояснювати, як так трапилось, що одні грецькі слова, які пишуться через «тету», стали в російській мові писатись через «т», а інші – через «ф» (відповідно до середньогрецької вимови). Зазначу лише, що з російської мови ця плутанина з «тетою» переповзла в українську мову, але зараз наведено елементарний лад і правопис слів іншомовного походження приведено до спільного знаменника. Тому в тих грецьких словах, де вживається літера Θ, в українських відповідниках слід застосовувати «т». А якщо в грецькій мові пишеться літера φ («фі»), то при українському написанні такого слова треба використовувати «ф». Наприклад, «ортографія» – у цьому слові в грецькому оригіналі є й «тета», і «фі».
Значно цікавішою є ситуація з новим написанням питомих українських слів. Наприклад, новий правопис пропонує закінчення родового відмінку іменників ІІІ відміни «и» замість «і»: радість – радости, смерть – смерти, вість – вісти тощо. Щоби зрозуміти, чому лише таке написання є правильним, треба усвідомлювати, що будь-яка жива мова перебуває в постійному процесі розвитку, підпорядковуючись об'єктивним і добре відомим законам. Зокрема, у давньоукраїнській мові були два звуки – переднього ряду «и» та заднього ряду «ы», які ще за часи Київської Руси злились у один звук середнього ряду, який ми зараз позначаємо на письмі як «и». Відповідно всі слова, які в Середні віки писались через «и» та «ы», зараз пишуться через «и»: кипарис, кинджал, кит, митрополит. Тому треба писати й вимовляти «радости», «смерти», «вісти» – звуку переднього ряду «і» в цих словах просто нема звідкіля взятись.
З цих самих міркувань слід писати «индик», «ирод» тощо, бо звук, який позначається буквою «і» – це нове явище, що виникло в українській мові лише кілька століть тому або на місці «о» в закритому складі: кінь – коня, кіт – кота, або цей звук розвинувся з давнього дифтонгу «іе», який був у спільнослов’янській мові й який позначався у IX-X столітті кириличною буквою ѣ («ять»). У наступному спільнослов’янська мова розділилась на три окремих групи залежно від того, у який звук перетворився цей дифтонг. В одних мовах, наприклад, українській, дифтонг ѣ перетворився на «і» (літо, хліб), в інших, наприклад, російській – на «е» (лето, хлеб), в третіх – на «а» («лато», «хлаб»). До речі, розвиток дифтонгу ѣ засвідчує, що російська та українська мова аж ніяк не є спорідненими, вони розвивались своїми шляхами, при цьому російська мова належить до тієї ж групи, що й мазовецький діалект польської мови, а той факт, що росіяни походять від поляків, засвідчений у літописах – Радим і Вятко, легендарні предки радимичів і вятичів, за твердженням «Повісті минулих літ» походять з роду ляхів.
Носії великої мови Авакова та Достоєвського безпідставно вважають, що закінчення «и» в родовому відмінку іменників ІІІ відміни вигадав Кабмін Гройсмана. Насправді так писалось і вимовлялось споконвіку, а «и» на «і» в закінченнях родового відмінку таких слів як «радість», «вість» тощо стали виправляти в українських книжках лише в 30-х роках минулого століття на виконання вікопомної постанови «Про націоналістичні перекручення в українській граматиці». Втім, виправити крізь не вдалось. Наприклад, якщо виправлення спотворювало віршовану риму, то залишали традиційний український правопис. Як, наприклад, у вірші «Тарасова ніч» Тараса Шевченка:
Червоною гадюкою
Несе Альта вісти,
Щоб летіли крюки з поля
Ляшків-панків їсти.Оскільки заміна правильно написання «вісти» на «вісті» призвела б до псування рими, то в усіх радянських виданнях Шевченка закінчення «и» залишалось недоторканим.
З цих же ж причин треба переглянути й закінчення давального відмінку й замість -ові, -еві, -єві вживати -ови, -еви, -єви. Сподіваюсь, це буде колись зроблено.
Звісно, я не вважаю новий Правопис ідеальним, до нього є чимало претензій, зокрема – у частині запровадження альтернативних норм: мовляв, у родовому відмінку можна писати і «радості», і «радости». Якщо ортографія науково обґрунтована, такого бути просто не може.
Однак обговорювати ці питання мають, по-перше, самі українці, а носії великої мови Авакова та Достоєвського нехай займаються проблемами своєї філології. По-друге, правописні норми повинні розроблятись, виходячи з наукових міркувань, на підставі генези української мови та фонетичного принципу побудови її ортографії, а зовсім не тому, що хтось так розмовляє на Житомирському базарі. Я вже не кажу про те, що розумним людям (а серед любителів великої мови Авакова та Достоєвського такі також трапляються) не варто публічно коментувати питання, на яких вони геть не розуміються.
