Сфера зовнішньої політики не у фокусі Зеленського. І це є найбільшим розчаруванням після прес-конференції президента України. Особливо враховуючи його конституційні повноваження. Жодних програмних настанов і стратегічного бачення для мобілізації світу на підтримку України. На Банковій і далі панують імпровізація і форма без змісту. Неприпустима “розкіш” для воюючої держави.
Що не так з міжнародними сигналами Зеленського з тих крихт, що були озвучені?
Перше - “будуємо Україну без війни”. Попри легкість слів, цей сигнал не мав права існувати, тим більше у риториці глави держави. У гонитві за красивими образами, креативщики з Банкової не помітили як знов підіграли російському наративу про “внутрішній конфлікт в Україні”. Бренд України - миролюбність та добросусідство, тоді як війна прийшла лише із зовнішньою агресією Кремля. Про це Зеленський сором’язливо промовчав.
Друге - “паралельна розмова з Путіним”. Президент Зеленський вперто продовжує шукати мир в очах президента Росії, легковажучи порадами міжнародних партнерів. Будь-які паралельні розмови з Путіним не мали б мати місця без попереднього погодження позицій з Парижем і Берліном, а також без їх присутності. Складається враження, що у пошуках нових форматів перемовин, нібито через розширення, Зеленський насправді прагне “формату на двох з Путіним” через звуження і виведення з гри друзів України. На Банковій схоже забули, що опинитися Україні сам-на-сам з Росією - давня мета Путіна і прямий шлях до капітуляції. При цьому Зеленський промовчав про важливість зустрічі з Байденом.
Третє - Франція і Німеччина “послаблюють свої позиції щодо Росії”. Левова частина відповідальності за таке визнання президента Зеленського лежить на Києві, який очевидно не зміг втримати позиції, щоб ані Париж, ані Берлін «не розслаблялися». Президент держави не має права бути статистом і лише фіксувати проблему. Треба бути і вирі подій та рішень, впливати і задавати тренди, зрештою просувати національні інтереси. Тяжіння до послаблення позицій щодо Росії було й раніше, але це ніколи не стояло назаваді дипломатичній активності Києва. Так і народився принцип “нічого про Україну без України”.
Четверте - “це буде програш Байдена”. Президенту Зеленському було мало невдало висловитись про Байдена ще під час телефонної розмови з Президентом Трампом у липні 2019 року. Тепер отримуємо черговий “словесний перл”, який можне боляче вдарити по Україні і ставленню до Києва у Вашингтоні. Завершення будівництва Північного потоку 2 буде програшем, у першу чергу, України та країн Східної Європи, а також Об’єднаної Європи і трансатлантичного світу в цілому. І саме про це було б правильнішим публічно говорити з чітким переліком очікувань України від міжнародних партнерів. А крім цього, ініціативно запросити телефонну розмову з керівництвом США, просуваючи і захищаючи «український інтерес». Натомість, бачимо знову підхід «статиста» та спробу перекласти відповідальність і підготувати плацдарм для поступок з боку України.
П’яте - президентське мовчання про інтеграцію до НАТО і ЄС. Це також сигнал, якого не мало бути, адже мовчання в таких ситуація інколи є більш красномовним, ніж висловлений сигнал. На рубежі 2 років в офісі президент Зеленський не відзвітувався про успіхи своєї влади на шляху європейської і євроатлантичної інтеграції та не заклав політичну траекторію подальшого руху. Неприпустиме упущення як з точки зору вимог Основного закону України, так і цивілізаційного протистояння з Росією. Чи залишаємо це для торгів з Путіним?
Як висновок: зовнішньополітична діяльність продовжує бути нецікавою для президента Зеленського, а його зовнішні контакти другий рік поспіль продовжують сповзати на рівень спілкування лише з комфортними співрозмовниками. З першої “ліги найкращих” Київ невпинно переміщується у “лігу сміху”. Це коли втрачаються не лише міжнародний інтерес до подій в Україні і триваючої боротьби з агресією, а й міжнародна суб’єктність. А Україна перетворюється в об’єкт міжнародних відносин.
Погана новина напередодні зустрічі Байден-Путін.
