Ми заходимо в повноцінну парламентську кризу прямо перед новим наступом окупантів. Верховна Рада є органом, безперервні повноваження якого під час воєнного стану гарантовані Конституцією, але вона стає недієздатною і дискредитується. 
Ознаки нищення парламентаризму наступні:
1) ВР залишилась єдиним державним органом, чий робочий графік не змінився з облоги Києва: засідання призначає голова ВР з керівництвом слуг, коли їм заманеться. І скасовують так само.
2) на закони немає голосів. Слуги зникають із зали після 2-3 результативних голосувань і тоді не вистачає допомоги навіть слухняних партнерів влади з колишньої ОПЗЖ.
3) замість роботи – керовані з Банкової фрікі. Вони пишуть ідіотські законопроєкти, лізуть без запрошення в чужі стріми, хапають чужі телефони – загалом, поводять себе, як макаки хаосу. Це не стільки психіатрія, скільки політтехнологія дискредитації параменту загалом. Як у відомому телесеріалі – у владі має залишитися тільки один. Над тим і працюють. Тільки складається враження не воїна-горця, а короля мавп.
4) обмеження будь-якої діяльності опозиції: по можливості нікуди не пущать. Ні на фронт подивитись реальний стан справ, ні на міжнародні зустрічі. Замість конструктивної роботи в період найбільшої небезпеки для існування України – зневага, зверхність і глухота. Байдуже, що Європейська Солідарність представляє мільйони виборців і однодумців. Розуміння демократії у нинішньої влади є примітивним – «нас більшість, нам все можна». До іншого сприйняття не доросли, та й не дуже хочуть.
Для воєнного часу, коли потрібно цілодобово працювати на оборону, аналогічно як і для вступу в Євросоюз, ситуація є самовбивчою. На Банковій наче вирізали інстинкт самозбереження. Або їм самозбереження хтось гарантував, на відміну від України?
Суспільство має посилити свій голос і постійно вимагати від влади адекватності дій, щоб уникнути політичної кризи в умовах, коли над підтримкою України мають працювати і інституції, і персоналії – всі. Бо обраних суспільством представників там не хочуть чути.
