Викриття журналіста німецького видання «Der Spiegel» Клааса Релотіуса, який роками підробляв матеріали для своїх статей, стало справжнім шоком і гостро поставило питання про наявність дієвих інструментів контролю за дезінформацією в медіа-спільноті.Про це пише
“International Policy Digest” .
У справі Релотіуса вражає не тільки те, що він зміг роками обманювати своїх читачів і колег, а й те, що поширюючи брехню й вигадки, він зробив блискучу кар'єру і досяг високого визнання в професії. Лауреат премії Європейської преси в 2017 році, премії CNN - в 2014 році, премії «Німецький репортер» в 2013, 2015, 2016, 2018 роках Клаас Релотіус визнав, що фейковими були не менш як 14 його репортажів, частина з яких також були номіновані й здобули журналістські премії.
Примітно, що навіть після викриття Релотіуса редакція «Der Spiegel» підтримувала його, заявляючи, що журналіст став жертвою наклепу. І тільки після появи неспростовних доказів була змушена визнати факт обману. У грудні 2018 року Релотуіс був звільнений з «Der Spiegel» і позбавлений своїх численних журналістських нагород.
Скандал набув геополітичного забарвлення після того, як посол США у ФРН Річард Гренелл у своєму відкритому листі звинуватив «Der Spiegel» в "анти-американізмі" і фактичному вигадуванні Релотіусом негативних історій про США, які становили істотну частину його репортажів. Посол також закликав провести незалежне розслідування порушення журналістських стандартів редакцією «Der Spiegel», яка не проводила жодної перевірки фактів у матеріалах Релотіуса та інших журналістів.
Головний редактор журналу у своїй відповіді визнав порушення стандартів, проте заперечує наявність у редакції будь-якої антиамериканської упередженості.
Варто зазначити, що в історії «Der Spiegel» уже були колись гучні, а сьогодні вже призабуті політичні скандали. На початку 60-х років журнал опублікував серію розслідувань журналіста Конрада Ахлерса, у яких гостро критикувався, звинувачувався в непрофесіоналізмі та корупції тодішній міністр оборони ФРН Франц Йозеф Штраус, який також був головою Християнсько-соціального союзу - ключової німецької правоцентристської партії. Піком протистояння стало оприлюднення журналом у жовтні 1962 року документів Міноборони, згідно з якими ФРН нібито не була готова до радянської агресії. Наслідками скандалу, що став відомим як «Spiegel-Affäre», стало переформатування парламентської коаліції та відставка Штрауса.
Відповідно до свідчень офіцера зовнішньої розвідки КДБ Іллі Джирквелова, що втік на Захід, конфлікт між Штраусом і «Der Spiegel» був частиною радянської спеціальної операції, метою якої була дискредитація Штрауса, котрий мав високі шанси стати наступним канцлером ФРН. Невідомо про наявність будь-яких формальних взаємин між Конрадом Ахлерсом і радянськими спецслужбами, однак він явно мав власну політичну зацікавленість у скандалі, оскільки був активістом опозиційної Соціал-демократичної партії. Після приходу до влади соціал-демократів він спочатку очолив прес-службу канцлера Віллі Брандта, а потім став Державним секретарем преси та інформації.
Ситуація з «Der Spiegel» не була винятковою. СРСР послідовно шукав можливості проникнення в західні ЗМІ, які були гостро необхідні для проведення ефективних операцій впливу - так званих "активних заходів". У КДБ був також спеціальний відділ, який займався вербуванням та інфільтрацією власних агентів у ЗМІ, створеними на Заході російськими і радянськими іммігрантами.
Однак головним пріоритетом радянських спецслужб, за словами екс-керівника зовнішньої розвідки КДБ генерала Олега Калугіна, була інфільтрація власної агентури в американське «Радіо Свобода». Кількість навіть розкритих радянських агентів серед журналістів «Радіо Свобода» свідчить про промислові масштаби цієї інфільтрації.
Найбільш успішним з розкритих був агент КДБ Олег Туманов, який до 1986 року працював головним редактором Російської служби «Радіо Свобода» і мав безпосередній вплив не тільки на редакційну, а й на кадрову політику служби. Протягом восьми років він відповідав за призначення кожного співробітника російської служби радіо. На радянські спецслужби також працювала його дружина Ольга Туманова, колишня журналістка британського BBC, яка пізніше стала викладачем російської мови в американській розвідшколі в Європі.
Примітно, що Олег Туманов, як і інший радянський агент Юрій Марін, який також був співробітником «Радіо Свобода» не були викриті американською контррозвідкою, а про їхню співпрацю з КДБ стало відомо тільки після їхньої втечі в СРСР.
Для інфільтрації в інші підрозділи «Радіо Свобода» активно використовувалися співробітники спецслужб інших країн-членів Варшавського блоку. Серед відомих радянських агентів на радіо можна особливо відзначити Анджея Чеховича, Павла Менаржіка і Христан Христового, які працювали відповідно на радянську розвідку Польщі, Чехословаччини і Болгарії. Після повернення в країни радянського блоку їхні свідчення про шпигунську і маніпулятивну природу діяльності «Радіо "Свобода" стали основою широкої міжнародної кампанії з дискредитації радіо.
Незважаючи на популярну в 90-х роках думку, що з розвалом СРСР практика засилання і використання агентури на «Радіо Свобода» і в інші західні ЗМІ завершилася, російські спецслужби не тільки не відкликали вже наявну агентуру, але з високою ймовірністю продовжували нарощувати там свою здатність . Цьому також сприяло ослаблення уваги західних контррозвідок, які й у роки «холодної війни» як ми бачимо, були не надто успішними у виявленні радянської агентури у власних медіа.
На користь цієї версії свідчить досить регулярні скандали, пов'язані з раптовою зміною цінностей журналістами західних медіа в колишніх радянських країнах. Наприклад, екс-керівник київського бюро «Радіо Свобода» Анна Герман після довгих років роботи в демократичних західних ЗМІ несподівано 2004 року за кілька місяців до президентських виборів приєдналася до команди авторитарного проросійського політика Віктора Януковича, де швидко стала одним з лідерів.
Така сама трансформація відбулася з іншим керівником «Радіо Свобода» Володимиром Малинковичем.
Серед свіжих прикладів варто згадати російського журналіста Андрія Бабицького. Він працював з «Радіо Свобода» з 1989 року, а з 2009 року став редактором "Эхо Кавказа" (російськомовного проекту «Радіо Свобода», який транслювався в Грузії). «Эхо Кавказа» практично відразу стало об'єктом гострої критики за використання російських наративів у оцінці грузино-осетинського і грузино-абхазького конфліктів, а також російської агресії проти Грузії 2008 року.
Незважаючи на це Андрій Бабицький продовжував працювати і був звільнений з «Радіо Свобода» лише в 2014 році після публічної підтримки російської агресії проти України. Після звільнення Бабицький допомагав створювати телеканал на території окупованого Росією Донбасу, а потім почав працювати на відомому російському пропагандистському каналі LIFE.
Звичайно, можна вважати збігом обставин як ці випадки, так і історію з Клаасом Релотіусом. Однак в умовах гібридної війни, де для формування громадської думки і якісного втручання у вибори Росії надзвичайно необхідні авторитетні й респектабельні західні ЗМІ, важливістю інфільтрації в такі ЗМІ завербованих журналістів і редакторів не можна нехтувати.
Головним питанням сьогодні має стати не питання порушення Релотіусом журналістських стандартів, а питання його мотивації їх порушувати, а також мотивації членів журі різних журналістських премій так високо оцінювати його "фейк сторіз". Звичайно, до журі таких премій, як правило, входять поважні і визнані журналісти. Однак саме таким до викриття був і сам Релотіус.
