Підвисла перед м’ясною вітриною нашого камерного супермаркету. Сама не знаю, чого хочу, і що для сім’ї готувати, і взагалі настрій такий, що, може, і рибу краще, хто його знає. З іншого боку, вдома пів морозилки риби, ніхто не їсть… Зрештою вийшла з магазину з качкою (от навіщо?!), пакетом фаршу і десятком свіжих фермерських ковбасок, це новинка, щойно привезли.
А вдома, у теплі та добрі, прочитала черговий пост-ностальгію за «лудшим в мірє мороженим» і «безкоштовними квартирами» при совку. А помнішь ТОТ САМИЙ кефір?
Я б цих пропагандистів-ностальгаторів відстрілювала на льоту, як мух. Тому що установки, які вони вкладають у голови дітям, страшніші за «синіх китів». Діти невинні, діти слухають казки, роззявивши рота, діти читають це перед повними холодильниками, діти щойно теж прибігли з «Сільпо» чи «Новуса» з повними кишенями шоколадок.
Пам’ятаю, я була школяркою, тобто це кінець вісімдесятих, напевно. Мама відправила у магазин купити сиру. Це було у Києві, і тут дійсно можна було купити твердий сир у магазині. Я вистояла величезну чергу до бакалії (так, діти, тоді не дозволяли взяти сир самому. У кожний відділ стояла окрема черга), і раптом продавець задала запитання, яке зламало матрицю і вибило мене з колії, аж я розгубилася і втекла, нічого не купивши. Вона запитала: який тобі сир? Ви розумієте, я не знала, що сири бувають різними. І ніколи не бачила, щоб їх у продажі було два. Сир він і є сир, кругла така жовта штука…
Як це пояснити дітям, вони ж не повірять і не стануть слухати? Або про те, що продавщиця в овочевому – це серйозний «блат». (Діти, ви знаєте, що таке блат в овочевому?). І донька продавщиці завжди матиме «добре» з математики, тому що хто захоче втратити корисне знайомство?
І найголовніше. Ми, кому випало пожити і там, і тут, хто здатен порівняти, ми розуміємо, що сучасне розмаїття – далеко не назавжди. І що відкат від сьогоднішнього до вчорашнього може відбутися дуже швидко, не встигнемо озирнутися. Але поряд з нами живе критична маса людей, які не цінують і гноблять те, що мають, і готові це все пустити під ніж заради блажі, порожньої фантазії.
Поцікавтеся, як жили українці на початку ХХ століття. Що їли, як подорожували, як оплачувалася інтелектуальна і викладацька праця, яким був статус лікаря, вчителя або державного службовця. Яким був асортимент у тодішніх «супермаркетах», що продавали на базарах, як вони харчувалися, де вдягалися.
І задайтеся питанням: як можна було повірити більшовицькій та російській голитьбі, повестися на порожні обіцянки, підірвати власний дім і власний добробут заради примарної ідеї «нового міра». Чим вам старий світ не вгодив? Шоу не вистачало, драйву, знудилися?
Від першого експерименту «хоч посміємося» у 1917 до першого голодомору українців 1921-1922 років минуло п’ять років. За нашими мірками, це одна президентська каденція.