Бачу, що для багатьох, більшості моїх друзів результат несподіваний та розчаровуючий.Ви не враховуєте одної простої речі. Україна стала такою ж країною, як і усі демократії світу. За наявності у виборчому бюлетені популіста, або популістської партії, 30-33% виборців обов’язково голосують за такого кандидата/партію, абсолютно без усякого зв’язку з чимось іншим.
Тому для мене, наприклад, 30% Зеленського були абсолютно очікуваними. Війна, майбутнє, минуле не мають при цьому ніякого значення. Більше того, кандидат Зеленський — розкручений через ТБ шоумен, розкручений та популярний саме серед тих, хто голосує за популістів за будь-яких обставин. Тому його поява у якості кандидата гарантувала йому 30%.
Україна у цьому не унікальна. Щойно абсолютно популістська, зовсім нещодавно створена партія, отримала стільки ж голосів на місцевих виборах у Нідерландах. Дві популістські партії, права та ліва, виграли останні парламентські вибори в Італії. На ці 30% інші кандидати не могли претендувати в принципі.
Щодо 14% Юлі. Так, і серед них є ті, хто голосували за неї через її обіцянки щось в 3 рази збільшити, а щось навпаки, в 3 рази зменшити, комусь щось роздати, а когось посадити. Але треба брати до уваги й те, що за ті понад 20 років, що перебуває в українській політиці, в неї сформувався невеликий, але її сталий, власний електорат, який завжди голосує саме за неї. Це точно не менш, як 5-6%.
Тепер про інше. Про 18% Порошенка. Це наявна кількість щирих ідейних прихильників чинного президента плюс ті ідейні прихильники, наприклад, Народного Фронту, які за нього також проголосували. З цієї цифри, як на мене, випливає от що. Це не низький результат. Це результат, який показує, що майже п’ята частина виборців, які взяли участь у голосуванні, є стійкими ідейними прихильниками сучасної, європейської, цивілізованої України, як частини Західного світу. Скажете, що це мало? Не погоджусь. Принаймні це точно більше ніж сукупні 14% Бойка та Вілкула, за яких голосували ідейні прихильники «рускава мира».
У будь-якій демократичній країні до 50% виборців взагалі не мають сталих, ідейних політичних переконань, а живуть виключно своїм сьогоденням. І лише 18% чинного президента, які складаються переважно з голосів ідейних прихильників сучасної, незалежної, цивілізованої України, свідчать, як на мене, про те, що його передвиборчий штаб не мав належної стратегії для агітації саме серед тої частини виборців, які не мають сталих політичних переконань. Тобто програв найважливішу, інформаційну складову кампанії.
Що робити далі?
Треба працювати. Є три тижні. Треба працювати з людьми. З тими, хто голосував за Гриценка, Смешка, Ляшка, Кошулинського, з частиною тих, хто голосував за Юлю.
Що дуже важливо: треба працювати з тими 35% виборців, які взагалі не голосували у першому турі. Треба перш за все пояснювати людям, що і як може змінитися в їхньому житті, якщо вони проголосують ЗА Порошенка, пояснювати для порівняння, що може їх очікувати, якщо вони проголосують за Зеленського та чого вони можуть дочекатись, не голосуючи взагалі. З людьми треба розмовляти. Ввічливо, з повагою. Говорити, пояснювати. Робити те, чого з якоїсь причини не організував передвиборчий штаб.
Три тижні — це досить суттєвий час. Теледебатів, якщо вони будуть, не буде достатньо. Як і поїздок президента по країні, коли на зустрічі з ним приходять його прихильники, які й так будуть за нього голосувати. Треба достукатись до решти людей. Людям подобається, щоб з ними говорили. Так, наприклад, вів свою кампанію у 2008 році Обама. У нього були десятки тисяч волонтерів, які стукали у самому буквальному сенсі у двері, пояснювали людям, чому треба голосувати за нього. Це працює.
Що не працює зовсім — це агітація не «за», а «проти». Вона примушує скоріше не голосувати взагалі, ніж голосувати за іншого кандидата.
31 березня відбулись праймеріз. Тепер будуть справжні вибори. З іншим розкладом сил. Не треба приплюсовувати Зе голоси Ю та інших. Не працює тут така арифметика. 21 квітня будуть інші вибори, за інших обставин, лише з двома кандидатами. Самі по собі голоси ні до кого не перейдуть.
Немає часу на те, щоб сидіти у розпачі. Треба працювати. Дуже наполегливо. Треба боротись за себе, за своє майбутнє, за майбутнє своїх дітей. Тому — за роботу!
