Оскільки ще трапляються українці, які питають, що нам дає Помісна церква та чому нам так важливо витіснити Церкву московську, написано цей невеличкий текст. Читаймо й думаємо.
В усі часи завойовники перше що робили на підкорених землях – знищували або підкуповували місцеву культурну та інтелектуальну еліту.
Після окупації України поляками та московитами, в Андрусівській угоді на вимогу царя Олексія Михайловича було спеціально прописано:
«Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, а також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских никому с наших королевского величества подданных нигде не печатать под страхом смертной казни».
Це навіть не про Московію та захоплені нею українські землі – це так мав чинити король польський стосовно української книги у власних землях. Бо і йому українська книга була поперек горлянки.
У 1689 році було заборонено друкувати будь-які книги Києво-Печерській лаврі без патріаршого дозволу. Це була перша цензура в майбутній Російській імперії й стосувалася вона саме «Малоросії». А 1690 року московський патріарх Іоаким взагалі заборонив українське писемництво, а перший том книги геніального українського автора Данили Заточника «Четьї-мінеї» спалили.
Чим так недогодив автор 12(!) сторіччя московським попам? Четьї-мінеї є церковно-релігійними збірниками, які містили житія святих, перекази, повчання по днях кожного місяця, відповідно до дати вшанування церквою того або іншого святого.
Москва знищувала зв’язок українців зі своїм минулим; знищувала пам’ять про славних пращурів – таких, як, наприклад, Климент Смолятич або св. Євфросинії, або св. Маргарити. Знищувала пам’ять про діяльність князів-патріотів доби давньої Русі, як, наприклад, Ізяслава Мстиславича або Мстислава Ізяславича.
Замість них Москва підсовувала українцям власних «святих» – Андрія Боголюбського, Олександра Невського, Димитрія Донського тощо.
Одночасно «переформатовувалося» шкільне навчання. Школи тоді існували переважно при церквах. Настановивши на церковні приходи власних лояльних до Москви священиків, патріархи московські відповідним чином змінювали зміст викладання.
Політику Москви щодо українців (і не лише їх) відверто пояснила Катерина ІІ у своєму листі графу Чернишову Захару Григоровичу, якого 1772 р. було призначено генерал-губернатором захоплених земель Білорусі:
«Надобно лишить из исторической памяти ненужной».
Це й українців стосувалося. В першу чергу – українців.
Білорусів «інтегрували» до Російської імперії швидко – вони не мали волелюбного козацтва, що «заважало» Москві. Але завдяки в т. ч. бурхливій діяльності московських попів, його було поступово знищено, й одразу почалося.
Ось вам коротенька хронологія: ліквідація Запорізької Січі – 1775 рік; закріпачення селян Київського, Новгород-Сіверського та Чернігівського намісництв – 1783 рік; остаточне закріпачення селянства та козацтва всієї україни – 1796 рік; утворення Малоросійської губернії на чолі з князем О. Куракіним – 1802 рік.
Поміж цими подіями у 1785 році видано наказ правити службу в церквах виключно російською мовою й тут таки в усіх школах навчання переводилося на цю ж мову.
Себто, проводилося масштабне перетворення українців на «малоросів». Ліквідовувалася національна еліта й виховувалися кочубеї, соломахи, носи та інші «вірнопіддані імперії».
Нащадки старовинних козацьких родів з Нахіменків перетворювалися на Нахімових. А ті, що зберігали прізвища, ставали чи не найжорстокішими катами власного народу.
А народ, не маючи власної інтелектуальної, військової, культурної, політичної еліти не здатен на організований спротив – лише на бунти, які закінчувалися жорстокими придушеннями.
Гадаєте, сотні українських діячів культури, знищених уже в радянські часи («Розстріляне відродження») це випадковість? Гадаєте, чому, захопивши владу, більшовики із самої Росії вислали сотні вчених, митців, філософів, а ще більше розстріляли?
І попереду у цій масштабній перманентній інформаційно-ідеологічній війні йшла московська Церква.
У 2004 році в храмах Московського патріархату відкрито агітували за Януковича. Хоча офіційно Церкву відділено від держави.
У 2014 році в храмах Московського патріархату агітували проти Майдану. Хоча Церкву формально відділено від держави.
Я особисто бачив влітку 2014 року, як настоятель Олексіївської церкви селища Бугаївка Перевальського району благословляв бойовиків ЛНР біля будівлі місцевої райдержадміністрації. І це не поодинокий випадок – це набуло масового характеру. Одного московського батюшку під Новоайдаром зловили з автоматом в руках.
Це уже Покрова 2017 року, м. Кадієвка, колишній Стаханов. Протоієреї Сергій Варнавський та протоієрей Іоан Реденко. Благословляють бойовиків 6-го гвардійського окремого мотострілецького козачого полку 2-го армійського корпусу ЛНР. Судячи з прізвича, один з батюшок – “малорос”.
Хтось обурюється, що у Верховній раді під час зачитування списку героїв АТО, ієреї УПЦ МП на чолі тепер уже з колоишнім митрополитом Онуфрієм залишилося сидіти, тоді, як увесь зал встав? Не дивуйтеся – вони підпорядковані Москві й виконують накази звідти. Вони працюють на загарбників, як працювали і 100, і 300 років тому.
Саме тому вони, наплювавши на усі канони, відмовляються відспівувати наших воїнів. Традиція дозволяє у крайніх випадках католицьким священикам відспівувати православних і навпаки. А ці відмовляються. Принагідно спитайте їх чому.
На жаль, сьогодні ситуація є така, що ми не можемо піти найпростішим шляхом – оголосити УПЦ МП підривною організацією, заборонити її діяльність, заарештувати найбільш одіозних батюшок, а решту депортувати – Кремль миттєво використає це для розпалювання кривавого протистояння всередині країни, відкритої агресі та торпедування Антипутінської коаліції.
Проте є інший шлях. Дуже простий. Не відвідувати храми Московського патріархату й пояснити своїм бабусям, чому вони теж мають так чинити. Тим паче, що тепер є абсолютно канонічна власна Автокефальна церква під омофором Вселенського патріарха.
Не купуйтие у них свічок, не жертвуйте на храми, припиніть там вінчатися. По можливості, звичайно, бо буде певний період, коли храми нашої Церкви не в кожному селі знайдуться – таке життя. Але це швидко виправиться – багато хто з батюшок перейде до Автокефальної церкви – не всім хочеться без Благодаті жити, та й кошти з Константинополя й від діаспори на нові храми не забаряться.
А московські попи-розкольники нехай сидять у порожніх церквах. Це наче зуби отруйні в гадюки вирвати.
