За доповіддю «World Happiness Report» Україна була визнана найбільш нещасною країною в Європі. У рейтингу Україна посіла 133 місце, опинившись на найнижчій позиції серед європейських країн. Звісно, цей показник зразу ж став предметом для обговорення зрадофілів, мовляв – от до чого нас наша влада довела! Для мене ж цей рейтинг став показовим з іншої причини.
Серед країн, що увійшли до десятки найщасливіших (Фінляндія, Данія, Норвегія, Ісландія, Нідерланди, Швейцарія, Швеція, Нова Зеландія, Канада та Австрія), немає жодної країни з першої десятки за ВВП - США, Німеччини, Китаю, тощо. Серед першої десятки найщасливіших країн так само немає жодної держави – світового лідера, тих самих США, Німеччини та Великої Британії. Очевидно, рівень відчуття щастя громадянами країни і заможність та впливовість країни – речі не залежні одна від одної.
А що робить людину щасливою? От чому ми говоримо «щаслива матуся» про дуже бідну жінку, яка сяє від клопотів з дитиною, і кажемо «нещасна дівчина» про доньку багатих батьків що убивається через розкрив з хлопцем? Колись довелося почути таке формулювання – людина щаслива, це та яка отримує те чого вона хоче отримати. Це – коли ідеться про одну людину. А коли про державу?
Тут очевидно те саме. Соціум має якісь свої бажання почуття безпеки, спокою (знати що життя іде як треба, а не якось не так), відчувати матеріальний достаток, тощо й тощо. Очевидно, всього цього пересічний українець не має. Важко відчувати себе захищеним коли знаєш що країна воює, і що перспектива авіанальоту на твоє місто – страшна реальність. Додайте сюди постійне усвідомлення того що тебе грабують, що хтось наживається твоїм горбом… Звідки знає все це людина? Та з засобів масової інформації! Тобто проблема – у ЗМІ?
На жаль – ні. ЗМІ – лише сервіс, який надає людям той інформаційний контент, якого потребують люди. Так, ЗМІ в Україні переважно збиткові, їхні бюджет формують їхні власники, і через те контент ЗМІ так чи не так, а формує громадську думку, яка потрібна власникові. Через це з екранів на нас ллються потоки «чорнухи» про те, який жах панує навколо нас, і як ми всі не маємо в ньому перспектив. Але, є й інший бік справи.
Я гарно пам’ятаю свою розмову з редактором топового телеканалу, і розповідь цієї людини про те як їхній канал був – вирішив встановити певну квоту у новинах на новини позитивні. Знаєте що сталося далі? Канал почав різко втрачати рейтинги. З’ясувалося, що якщо канал хоче бути більш рейтинговим (а це – надходження реклами) він мусить не об’єктивні новини давати, а вивалювати на голови громадян більше й більше «чорнухи». Подобається це комусь чи ні, але глядач «чорнухи» ПОТРЕБУЄ.
Процес, звісно можна регулювати примусово – за прикладами Росії і Білорусі. Там телебачення регулюється державою і відсутність позитивних новин про себе компенсують тонами «чорнухи» про нас – про Україну. Але. От Захід де не регулює своє телебачення. Чому ж у них такої проблеми нема?
Відповідь – через інший, відмінний від нашого світогляд і інше ставлення до громадських інституцій. У них – з’ясувати стосунки з виданням у суді, це норма. У нас – "кричуща розправа зі свободою слова", громадська думка дотримується саме такого погляду.
Ще одне. Колись, коли автор цих рядків покинув завод і пішов працювати у бізнес, перший рік я думав що з глузду з’їду. Безнадія була повна, все валилося з рук і здавалося, що успіху не буде ніколи. Та на моє щастя відправили мене на певний тренінг де мені вбили дві думку: «Бачити навколо треба не проблеми, а можливості» і «цілі собі ставити треба реальні, а не захмарні». Відколи я звик думати так – життя помінялося разюче. Але. Відтоді я став украй критично сприймати новини зі ЗМІ. Бо, ну от не може навколо нас бути все погано. У кожної людини в житті завжди є щось позитивне, що піднімає настрій і надихає на звершення. Але… Чимало українців позитиву не бачать. Не хочуть бачити. ЗМІ що повідомляє про позитив – втрачає рейтинги.
Все це означає, що не українці нещасні бо живуть погано, а українці живуть погано через те що вони патологічно нещасні. Бо бачать проблеми, а не можливості. Бо хочуть захмарного, а не того що реальне. І це – проблема на багато-багато років. Незалежно від влади. Але.
В Україні знайшлися люди які створили волонтерський рух. Які створили рух добровольців. Які відстояли країну. Які створюють виробництва в Україні, попри всі перепони. А це означає, що так – хвороба важка, але процес одужання іде правильно. Не зважаючи ні на що. Питання – лише в часі. В тому кого зараз виявиться більше.
Нещасних? Чи тих хто шукає можливості?
