У цей день 60 років тому сталася одна з найганебніших подій в історії радянської космічної програми.
2 січня 1959 року ракета-носій «Луна» з космодрому Байконур вивела апарат «Луна-1» на траєкторію зближення з Місяцем. Так красиво написано в енциклопедіях. Насправді стався невеличкий конфуз.
Ракета-носій «Луна» на базі стратегічної балістичної ракети Корольова Р-7 (все та сама 8К71, якою запустили перший супутник і запустять Гагаріна) 2 січня успішно вивела на навколоземну орбіту «Луну-1». Це був апарат майже 2,5 метрів в діаметрі та більш ніж 5 метрів у довжину.
Всередині розміщувались: магнітометр, лічильник Гейгера-Мюллера, лічильник сцинтиляцій, детектор мікрометеоритів, але основним завдання апарату було політичне – доправити на Місяць вимпел з гербом СРСР.
Оскільки сам космічний апарат двигунів не мав, то фактично це був великий снаряд, яким здалеку бомбардували Місяць. Прозорий натяк США: дивіться, якщо ми влучаємо в Місяць, то по Штатам влучимо й поготів.
Аби світ бачив на що спроможний Радянський Союз, і що ніякі моря-океани не врятують буржуїв від ядерного удару, усім охочим буржуям було запропоновано помилуватися, як «Луна-1» летить до Місяця у звичайні телескопи. Для цього на апарат було навантажено 1 кг. натрію, який 3 січня було випущено у відкритий космос. У світлі сонця утворився величезний шлейф – апарат став штучною кометою.
А от продемонструвати агресивній американській воєнщині могутність радянських стратегічних ракетних сил не вийшло. «Луна-1» у Місяць не влучила. Пройшла в 5900 км. від нього й розрядивши батареї, 5 січня «здохла».
За офіційною версією, причиною відхилення апарату був людський фактор: при вмиканні третього ступеню ракети-носія кимось безіменним начебто не було враховано час проходження радіосигналу до апарату. Так це чи ні – нам не відомо, адже всі матеріали щодо пуску досі засекречено.
Аби приховати ганьбу, «Луну-1» радянською пропагандою було названо суто експериментальним апаратом, який тріумфально виконав свою місію, та навіть вигадано кілька міфів про відкриття, які він зробив.
Зокрема, досі росіяни упевнені, що «Луна-1» відкрила зовнішній радіаційний пояс Землі, навіть не замислюючись, чому радіаційні поясни називаються «пояси Ван Аллена». Насправді їх відкрив американський астрофізик Джеймс Ван Ален 1958 року, після аналізу даних з лічильників Гейгера—Мюллера, які було встановлено на супутнику «Експлорер-1».
Або пишуть: «Луна-1» виявила «сонячний вітер». Теж неправда. Вперше свідоцтва потоку плазмі від Сонця отримано німецьким ученим Бірманом в середині 50-х років, а потім у 1957 році науково сформульовано американцем Паркером. А радянський апарат лише експериментально підтвердив розрахунки вчених.
Те, що справа була не в радіосигналі, свідчить, що через місяців, 9 вересня було успішно запущено близнючку першого апарату – «Луну-2», яка таки вдарила по Місяцю зі швидкістю 3,3 км/сек (близько 10 тис. км на годину).
Проте принцип запуску був уже інший – радянські вчені відмовилися від запуску апарату з орбіти Землі й спрямували його на місяць безпосередньо з Байконуру. Ракета-носій завдяки генію Вернера фон Брауна та таланту Сергія Корольова, який вдосконалив ФАУ-2, спрацювала (на відміну від апаратури управління) бездоганно.
Хрущов таки отримав матеріал для залякування американців: 15 серпня 1959 року він подарував президенту США Д. Ейзенхауеру копію вимпелів СРСР, доправлених станцією «Луна-2» на Місяць: бійтеся нас.
І американці боялися: адже Хрущов кричав з трибуни, що СРСР випускає міжконтинентальні балістичні ракети «мов ковбасу с конвейєра». Це був блеф, який ледь не коштував радянським людям катастрофи. Адже на момент Карибської кризи єдиною ракетою, яка могла досягти США (ракети середнього радіусу, якими СРСР міг вдарити по Європі Кремль мав) була та сама 8К71. Яку можна було запустити лише з величезного космодрому, бо важила вона 270 тонн і мала у довжину 34 метри. Та й налічувалося їх лише кілька штук.
Під час Карибської кризи США уже вирішили нанести по СРСР превентивний ядерний удар, на який відповісти було нічим. І лише подвиг полковника Пеньковського, котрий проінформував розвідку США що «ракети» Хрущова є блефом, врятували Радянський Союз та Європу.
Але це вже інша історія, про яку дуже гарно написав Віктор Суворов в книзі «Кузькина мать».
До речі: саме те, що радянська система управління польотом не могла забезпечити повернення корабля на Землю, стало причиною того, що СРСР був змушений закрити програму місії людини на Місяць, натомість запустивши неофіційний міф про те, що “американців на Місяці не було”. Міф в Росії живе досі. Як і міф про “космічну велич” СРСР.
До слова: коли запускали Гагаріна – шанси в нього були менш ніж 50%. Фактично в космос відправляли смертника. Була напрочуд високою вірогідність розгерметизації кабіни, і не було надійного апарату спуску – він просто не мав гальмівних двигунів.
Саме тому Гагаріну довелося катапультуватися на висоті 7 тис. метрів – смертельний номер, в апараті діаметром 2 метри, що падає з шаленою швидкістю, крутячись, але дивом все обійшлося. А потім усім брехали, що він приземлявся в апараті.
Дійсно, Гагарін ледь не загинув спочатку на старті (в останню мить випадково виявили потенційну розгерметизацію люку), а потім наприкінці польоту, адже розділення відсіку на етапі приземлення відбулося з затримкою й долю космонавта вирішили соті секунди. І третій раз волосинка ледь не обірвалася після приземлення: не спрацював клапан подачі зовнішнього повітря й Гагарнін ледь не задихнувся.
Взагалі все було зроблено тяп-ляп. Датчики герметичності не працювали, примітивний “скафандр” зшито на живу нитку, навіть шуруп, яким було прикручено олівець для записів до резинки розкрутився, олівець кудись відлетів і космонавт не мав чим робити записи. Та головне – це понти, блеф.
Так і повелося – суцільна брехня й показуха з одного боку й величезний ризик з іншого. Коли американські астронавти вперше відвідали корабель «Союз» вони були шоковані примітивною апаратурою та обладнанням.
Але це теж уже окрема історія…
