В обережних виразах до цього обурення приєднався і Володимир Зеленський. "Україна давно говорить усім сусідам, усім основним партнерам: треба взаємодіяти, треба разом збивати "шахеди", збивати ракети, а надто в районах, які поруч із державами НАТО. Це абсолютно можливо. Щоразу на Близькому Сході під час злочинних іранських ударів ми бачимо, як міжнародна коаліція діє разом. Я дякую кожній державі, яка дійсно допомагає нам із ППО, — заявив він у відеозверненні ввечері 2 жовтня. — І ми можемо досягти ще більшої ефективності — ми можемо взагалі покласти край російському терору, збиваючи "шахеди", збиваючи ракети у взаємодії".
У цій заяві міститься сумне визнання: "Україна давно говорить". І як результати? Чи допомогли ці регулярні потоки слів, звернених до США, інших "основних партнерів" і до сусідів? Можливо, замість слів потрібні справи?
Адже ми не чуємо, щоб Ізраїль принизливо просив і благав США: ну допоможіть нам збивати іранські ракети, ну, будь ласка, подивіться, як ми страждаємо, ну чого вам варто нам допомогти. А чому не чуємо? Напевно тому, що Ізраїль достатньо зробив для того, щоб слова були непотрібні.
33-й президент США Гаррі Трумен зробив США першою країною, яка визнала Ізраїль 14 травня 1948 року. Він визнав Державу Ізраїль за 11 хвилин після того, як вона проголосила свою незалежність. Це був тверезий (але, звісно, ризикований) геополітичний розрахунок.
Закликаючи Трумена визнати Ізраїль, радник Білого дому Кларк Кліффорд стверджував, що "в такому нестабільному регіоні, як Близький Схід… важливо для довгострокової безпеки нашої країни… щоб було створено націю, прихильну до демократичної системи, на яку ми можемо покластися".
І цей розрахунок справдився. 1982 року держсекретар США генерал Александер Гейґ задоволено констатував: "Ізраїль — найбільший американський авіаносець у світі, який неможливо потопити, на борту якого немає жодного американського солдата і який перебуває у критичному регіоні для американської національної безпеки".
Втім, слова Гейґа "немає жодного американського солдата" вже не актуальні. У 2008 році США побудували в Ізраїлі в пустелі Негєв радарну станцію, яка має дві 400-метрові радіолокаційні вежі, призначені для відстеження балістичних ракет у космосі та надання наземним ракетам даних про ціль, необхідних для її перехоплення. На цій станції служать кілька десятків американських військових. Башти станції є найвищими вежами в Ізраїлі та найвищими вежами, що використовуються для радарів, у світі.
У 2011 році тодішній посол Ізраїлю в США Міхаель Орен наголошував, що стратегічна синергія між США та Ізраїлем зливається з тактичними реаліями. Американські війська тренуються зі своїми колегами з Армії оборони Ізраїлю у повітряних боях та спеціальних операціях. Кораблі ВМС США регулярно пришвартовуються в Хайфі, літаки ВПС дозаправляються на ізраїльських базах. Орен процитував голову Об'єднаного комітету начальників штабів адмірала Майка Маллена, який заявив Конгресу, що союз з Ізраїлем "має виняткову цінність" та "абсолютно критично важливий" для національної безпеки США.
44-й президент США Барак Обама 6 березня 2014 року заявив на зустрічі з прем'єр-міністром Ізраїлю Беньяміном Нетаньягу: "У нас немає ближчого друга чи союзника, ніж Ізраїль, і зв'язок між нашими двома країнами та нашими двома народами нерозривний". А про Україну він так не сказав (і "віддав Путіну Крим"). Цікаво чому? Можливо, проблема таки була не тільки в боягузтві Обами, а й у боягузтві України, яка всі роки незалежності боялася стати "непотоплюваним авіаносцем США"?
Простий приклад: 29 серпня 2019 року Володимир Зеленський вніс до новообраної Верховної Ради сім законопроектів про внесення змін до Конституції. Але серед них не знайшлося місця ініціативі щодо скасування ганебної норми статті 17 Конституції, згідно з якою "на території України не допускається розташування іноземних військових баз".
Нині, під час воєнного стану, вносити зміни до Конституції не можна, а тоді було можна. І після цього можна було б наполегливо пропонувати Америці розмістити свої військові бази у Києві, Харкові, Маріуполі, Херсоні, Одесі. А зараз ми навіть не можемо це пропонувати, бо наша Конституція забороняє робити таку пропозицію. І хто у цьому винен? Білий дім чи Банкова?
З моменту заснування Ізраїлю в 1948 році США надали цій країні понад $130 млрд двосторонньої допомоги, яка "допомогла перетворити Армію оборони Ізраїлю в одну з найспроможніших і найефективніших армій у світі і перетворила ізраїльську військову промисловість і технологічний сектор на одного з найбільших експортерів військового потенціалу в усьому світі". Це не ізраїльське вихваляння, а офіційна інформація Держдепу США.
Згідно з тією ж інформацією, Ізраїль є провідним світовим одержувачем допомоги США у рамках програми іноземного військового фінансування (FMF). Це формалізовано 10-річним (2019-2028) меморандумом про взаєморозуміння, відповідно до якого США щороку надають Ізраїлю $3,3 млрд у вигляді FMF та $500 млн на спільні програми протиракетної оборони.
США та Ізраїль підписали кілька двосторонніх угод про співробітництво в галузі оборони, у тому числі угоду про взаємну оборонну допомогу (1952); угоду про загальну безпеку інформації (1982); угоду про взаємну логістичну підтримку (1991) та угоду про статус сил (1994).
У 1987 році Ізраїль, Єгипет, Японія, Південна Корея та Австралія стали першими країнами, що набули статусу MNNA — основного союзника США поза НАТО (US Major Non-NATO Ally). Держдеп США пояснює: "Цей статус надає іноземним партнерам певні переваги в торгівлі у сфері оборони та в безпековому співробітництві та є потужним символом їх тісних відносин із США. Відповідно до вимог законодавства, політика США полягає в тому, щоб допомогти Ізраїлю зберегти свою якісну військову перевагу та здатність протистояти та перемагати будь-яку ймовірну звичайну військову загрозу з боку будь-якої окремої держави чи можливої коаліції держав чи недержавних суб'єктів, зазнаючи при цьому мінімальних збитків та втрат".
США допомогли Ізраїлю збивати іранські ракети насамперед тому, що мусили це зробити відповідно до своїх зобов'язань перед Ізраїлем як своїм військовим союзником. Якби США не допомогли Ізраїлю, уникли цього під якимось приводом, це стало б сигналом усім країнам світу, що союзницькі зобов'язання США нічого не варті.
А перед Україною США не мають союзницьких зобов'язань. І перші 25 років своєї незалежності Україна навіть не спробувала попроситися в союзники США.
Першу спробу було здійснено 22 березня 2017 року, коли голосами 232 нардепів було прийнято звернення Верховної Ради України до Конгресу США "з проханням розглянути питання щодо укладення з Україною оборонної угоди та надання Україні статусу основного союзника США поза НАТО".
Це не дало негайної позитивної відповіді, але це був важливий сигнал американському суспільству від українського суспільства, що Україна хоче бути союзником США. І це вплинуло на позицію Дональда Трампа, який 20 січня 2017 року вступив на пост президента США. У грудні 2017 року він дозволив продаж Україні снайперських систем та боєприпасів, а навесні 2018 року дав ЗСУ протитанкові ракети "Джавелін", хоча Обама не давав нам навіть касок та бронежилетів.
У 2021 році була нова спроба, гучна та пафосна, але вона завершилася великим конфузом. 153 нардепи з усіх фракцій та груп, крім ОПЗЖ, підписалися під вимогою скликати позачергове засідання парламенту для ухвалення звернення Верховної Ради до Конгресу США щодо надання Україні двостороннього статусу основного союзника США поза НАТО (MNNA). Засідання відбулося 8 вересня 2021 року. За кілька годин до його відкриття голова фракції "слуг народу" Давид Арахамія заявив, що фракція не підтримуватиме цю постанову, оскільки Україна рухається до НАТО. Він послався на роз'яснення посла України в США Оксани Маркарової, яка написала у фейсбуці: "MNNA — статус для країн, які не планують/не можуть через політичні чи географічні причини вступити до НАТО. Це точно не про нас".
Зрештою за звернення до Конгресу проголосували лише 24 нардепи. І вийшло, що згідно з офіційною позицією нашого парламенту, переконливо продемонстрованою на спеціально скликаному позачерговому засіданні, нам статус MNNA взагалі не потрібен, бо ми не якийсь там Ізраїль, ми в НАТО вступаємо.
Хто це зробив? Хто водив рукою посла України в США Маркарової та хто керував Верховною Радою? Білий дім чи Банкова?
Населення Ізраїлю менше 10 млн осіб (94-те місце у світі). Розмір ВВП — $530 млрд (28-ме місце у світі). Ця маленька країна зуміла зробити себе життєво необхідною для функціонування економіки США.
Процитуємо ще раз Держдеп США: "Ізраїль має підприємницький дух і творчу, високоосвічену, кваліфіковану та різноманітну робочу силу. Він є лідером у галузі інновацій у різних секторах, і багато ізраїльських стартапів знаходять хороших партнерів у компаніях США. Відомий як "країна стартапів", Ізраїль вкладає значні кошти в освіту та наукові дослідження. Американські компанії складають майже дві третини з більш ніж 300 центрів у сфері досліджень та розробок (R&D), створених багатонаціональними компаніями в Ізраїлі. 131 компанія в Ізраїлі котирується на біржі NASDAQ, що є четвертим за величиною числом компаній після США, Канади та Китаю".
Додамо до цього, що товарний потік із Ізраїлю до США стабільно, рік у рік, потужніший, ніж зворотний. 2023 року американці купили ізраїльських товарів на $29,7 млрд, а ізраїльтяни придбали товарів із США на $21,1 млрд.
Українських товарів того ж року американці купили на скромні $0,6 млрд, тобто в 50 разів менше, ніж ізраїльських. При цьому українці придбали товарів зі США на теж скромні $2,9 млрд, тобто у сім разів менше, ніж ізраїльтяни. Хоча населення України в кілька разів більше ізраїльського.
Ще одне порівняння: прямі іноземні інвестиції із США до Ізраїлю становлять (за даними Бюро економічних аналізів Міністерства торгівлі США) $45,91 млрд, а із США до України (за даними Держстату України) — $2,17 млрд, тобто у 20 разів менше. На початок 2022 року співвідношення було ще сумнішим (для нас): в Ізраїлі — $43,07 млрд американських інвестицій, а в Україні — $1,47 млрд, тобто майже в 30 разів менше.
Ці цифри підтверджують, що для економіки США Ізраїль є важливим, а Україна — ні. І якщо експорт-імпорт ми не можемо наростити швидко, то стати привабливими для американських інвесторів — могли б, якби захотіли. Але досить почитати систематичні скарги Американської торговельної палати в Україні, щоб зрозуміти, що ми маємо в очах американських інвесторів вкрай поганий імідж.
Здавалося б, зараз, під час великої війни, ми мали б максимально полегшити прихід в Україну американських інвестицій. Натомість офіційна позиція України полягає в тому, що саме зараз, під час великої війни, ми хочемо американський бізнес в Україні доїти по максимуму, бо нам дуже потрібні гроші.
Спецпредставниця США Пенні Пріцкер наприкінці липня, залишаючи свою посаду, сформулювала чітке побажання, що потрібно для приходу в Україну американських інвесторів: зосередитися не на підвищенні податків, а на реформі митниці та боротьбі із сірими ринками. Ця заява Пріцкер прозвучала, коли всередині української влади точилися дискусії про те, які податки підвищувати: військовий збір чи ПДВ. Пріцкер закликала не підвищувати жодних податків, і що на це відповіла українська влада? Голова фінансового комітету Верховної Ради Данило Гетманцев на форумі "Бізнес і війна" 2 жовтня заявив, що держава підвищуватиме і військовий збір, і ПДВ.
Якби низка великих промислових підприємств та інфраструктурних об'єктів у Харкові, Дніпрі, Запоріжжі, Херсоні, Миколаєві, Одесі належала американським інвесторам, напевно, ці інвестори перші вимагали б від Білого дому дати Україні системи протиповітряної та протиракетної оборони та збивати російські ракети над українськими містами. І ця вимога знайшла б підтримку і в американському суспільстві, і в американських медіа, і в обох партіях, і в обох палатах Конгресу, і Білому домі.
Але це складний шлях. Він потребує справ, а не слів.
