«Ні для кого не секрет, що в європейських країнах все більше піднімають голову неонацисти, і європейці з ними борються. Звичайно, це неприйнятно для нашої країни. На Україні, в деяких країнах Прибалтики дійсно ми бачимо теж тих же неонацистів», — сказав прессекретар президента Росії Дмитро Пєсков в ефірі радіостанції «Говорит Москва».
Так він пояснив слова Володимира Путіна про «збіговиська недобитих карателів» з його промови на Параді Перемоги у Москві.
Подібною риторикою російського політикуму в наш час навряд чи можна здивувати. Однак цього разу ситуація має більш ніж загрозливий характер.
І це зрозуміло. Адже сучасна міжнародна ситуація є явно не на користь Кремля. Особливо це стосується як російсько-американських відносин, так і відносин з деякими європейськими країнами, які все більш нагадують ті, що мали місце у добу «холодної війни».
Путін розуміє, що сфера впливу Російської Федерації щораз звужується. І військовий парад 9 травня, коли з іноземних гостей був присутній лише президент Таджикистану Емомалі Рахмон, це наочно продемонстрував. Навіть «хороший друг» Олександр Лукашенко, підписуючи в цей час декрет «Про захист суверенітету і конституційного ладу», не прибув до Москви.
Тиск на Путіна зростає. Через що російський керманич все більше нагадує загнаного у кут щура.
Втім, здаватися Путін аж ніяк не збирається. Наміри перекроїти світовий порядок надалі залишаються на його геополітичному порядку денному. Лише змінюються правила гри. Відповідно, й ставки. І події останнього часу, включно з дипломатичними скандалами, концентрацією великої кількості військ та ескалацією конфліктів, є наочними прикладами зазначеного.
Не секрет, що одними із найболючіших для російського керманича питань виступають євроатлантичні устремління пострадянських республік, які обрали власний зовнішньополітичний вектор розвитку. Однією з таких держав є Україна.
Як відомо, 14 червня має відбутися саміт НАТО у Брюсселі. Враховуючи, що українське питання стоїть на порядку денному зустрічі лідерів країн-членів Альянсу, зазначене змушує Путіна помітно нервувати.
Так, попри відсутність Лукашенка на параді, це не стало перешкодою для проведення переговорів по телефону, під час яких обидва диктатори торкнулися ситуації в Україні та її прагнення до тісної взаємодії із НАТО. Варто нагадати й про нещодавні заяви Кремля щодо того, що «вступ України до НАТО може призвести до незворотних наслідків для української державності та масштабної ескалації на південному сході країни».
Зрозуміло, що Москва, як і сім років тому, очікує будь-якого першого ліпшого, хоч би й уявного, приводу задля того, щоб знову розпалити вогнище війни, головна мета якої — відволікання уваги російських громадян від ситуації в своїй державі.
Особливо це важливо напередодні чергових парламентських виборів, коли Путіну та, відповідно, його політсилі конче не вистачає «перемог», якими можна було б у короткі терміни нагодувати внутрішнього споживача. І сусідня Україна могла би бути, на думку кремлівських комбінаторів, чи не найкращою для цього мішенню.
Саме тому підтримка Києва з боку західних партнерів є такою важливою, що і було, зокрема, продемонстровано 10 травня під час зустрічі на найвищому рівні «Бухарестської дев’ятки» — неформальній групі держав на східному фланзі Альянсу. Так, в ухваленій резолюції йдеться про те, що сучасна поведінка РФ загрожує євроатлантичній безпеці. І, що головне, містяться запевнення щодо підтримки курсу України, Грузії та Молдови на вступ до Альянсу.
Важливо розуміти, що одними лише деклараціями союзники не обмежуються. До прикладу, Україну разом з іншими партнерами НАТО було запрошено на військові навчання НАТО у Європі (Defender Europe 21), організовані американськими сухопутними військами. За словами речника Міністерства оборони США Джона Кірбі, зазначені навчання «мають оборонний характер, орієнтований на стримування агресії».
Втім, попри загрози, які йдуть від Росії, та бажання багатьох країн-членів Альянсу підтримати євроатлантичні прагнення України, подекуди реалії йдуть врозріз зі здоровим глуздом. І ситуація, слід визнати, надто нагадує ту, що мала місце напередодні та під час Бухарестського саміту НАТО 2008 року — коли і Україні, і Грузії було відмовлено у наданні Плану дій щодо членства (ПДЧ).
Навіть попри добре відомі наслідки такого рішення, все скидається на те, що історія має тенденцію до повторення. І у Києві про це вже відкрито заявляють.
Так, 11 травня в ефірі каналу «Україна 24» міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба повідомив, що не очікує на червневому саміті НАТО ухвалення рішення щодо надання Україні ПДЧ в Альянсі. За його словами, «все ще декілька країн серед союзників керуються логікою не провокувати Росію».
А днем пізніше віцепрем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанішина в ефірі того ж телеканалу заявила, що зусилля уряду зараз спрямовані на отримання ПДЧ, проте не підтвердила і не спростувала слова глави вітчизняного МЗС щодо долі цього питання саме на Брюссельському саміті. Лише зазначила, що Україна точно стане членом НАТО, підкресливши, що «Північна Македонія рухалася в напрямку виконання тільки ПДЧ фактично 20 років».
Хай там як, поки на Заході все ще перебувають у процесу пошуку консенсусу як щодо євроатлантичного питання України, так і щодо співпраці з Росією, остання, в свою чергу, часу не гає, продовжуючи проштовхувати тези про необхідність відновлення відносин із нею. І для цього у Кремлі віднайшли досить слушну нагоду — візит з 12 по 14 травня до Москви генерального секретаря ООН Антоніу Гутерреша, який, до того ж, було подано під потрібним «соусом».
Мається на увазі інтерв’ю Гутерреша, яке той напередодні поїздки надав для «РИА Новости», в якому висловив захоплення внеском радянського народу у перемогу над нацизмом, а також допомогою СРСР у «порятунку» Європи та світу. Ба більше, Гутерреш повідомив про рекомендацію співробітникам ООН використовувати «Спутник V», підкресливши, що Організація хоче почати застосовувати російську вакцину проти коронавірусу.
«Ми, звичайно, закликаємо співробітників ООН, які працюють в країнах, що проводять вакцинацію «Спутником V», щеплюватися цією вакциною», — заявив генсек російському інформаційному агентству.
Однак найбільш цікавою була заява дипломата про те, що консенсус щодо питання про введення миротворців ООН на схід України є малоймовірним.
«Існують дуже різні точки зору щодо того, який мандат і яку роль могли б грати миротворчі сили в Україні. Навряд чи згода буде досягнута в найближчому майбутньому», — сказав він.
Візит Гутерреша, через явну синхронність його посилів з російською пропагандистською риторикою, враховуючи нещодавню череду невдач на міжнародній арені і практичну відсутність іноземних гостей на параді у Москві, став надто бажаним та своєчасним для російської ідеологічної машини. І, звісно, подано за «перемогу».
Приміром, глава МЗС РФ Сергій Лавров, за підсумками зустрічі з генсеком ООН, заявив про незмінну підтримку Організації та неприпустимість спроб країн Заходу «виробляти правила» за спиною світової спільноти.
«Вважаємо неприйнятним і небезпечним, коли за спиною більшої частини світової спільноти виробляються якісь правила, які потім нав’язуються іншим в якості універсальних норм», — сказав глава російського зовнішньополітичного відомства, підтвердивши позицію Росії про неприпустимість односторонніх підходів у міжнародній політиці.
До речі, подібні наративи надходять від Лаврова і інших російських високопосадовців далеко не вперше. Так, 7 травня очільник МЗС, коментуючи лондонське засідання «Групи семи», заявив, що західні країни в спробах нав’язати іншим свою позицію насаджують «тоталітаризм у світових справах». А напередодні було заявлено, що в Москві не будуть залишати без відповіді будь-які нові західні санкції, спрямовані проти РФ.
Під час візиту Гутерреша до Москви відбулася також зустріч із Путіним, щоправда в режимі онлайн. Як і завжди російський лідер намагався приміряти на себе маску миротворця.
Зокрема, сторони вирішили активізувати скоординовані зусилля РФ та структур ООН зі сприяння поверненню біженців та вимушено переміщених осіб, надання гуманітарної допомоги, відновлення економіки і соціальної інфраструктури. Серед пріоритетів — просування міжсирійського конституційного процесу. Також зачіпалася підготовка до проведення у 2022 році в Росії Всесвітньої конференції з міжкультурного та міжрелігійного діалогу.
Неначе дійсно «ихтамнет»…
Отже, гра, яку розпочав Путін мало не від часу, як посів президентське крісло, має тенденцію до продовження. І схоже на те, що в світі є чимало тих, хто не проти підіграти незмінному кремлівському диктатору. А тому слід констатувати, що навіть за умови, якщо геополітична гра Путіна є останньою у своєму роді авантюрою, тривати вона може іще дуже довго.
Станіслав Желіховський
кандидат політичних наук, провідний фахівець Дипломатичної академії України імені Геннадія Удовенка при МЗС
