У Штатах історію не вчать. І це закінчиться сумно для всього світу

Пам’ятаєте, як воно було у квітні 2008 року на бухарестському засіданні ради Росія-НАТО? Коли зайшла мова про перспективу вступу України до Північноатлантичного Альянсу, президент РФ Путін заявив президентові США Бушу-молодшому: «Ти ж розумієш, Джордж, що Україна – це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!» І Буш-молодший замість того, щоби розреготатися та поплескати по плечу Вована за вдалий жарт, прийняв ці слова за чисту монету. Тобто що Україна існує тільки з ласки Москви та деяких інших держав, їй місце не в НАТО, а під лавкою. Відтак Буш пристав до тих європейських політиків (чи політиканів?), які заблокували надання Україні ПДЧ і визначення бодай віддаленої перспективи вступу до Альянсу. Не в останню чергу через те, що світову та європейську історію у Штатах якщо і вчать, то вкрай погано. Ба більше, американську теж, й ось доказ.

Знайомий дипломат колись розповів мені, що справжній інтелектуал Білл Клінтон (інтелектуал без лапок, кілька поважних вищих освіт, відзнаки за відмінне навчання) під час відвідин музею у Форт-Росс (Каліфорнія) тихенько сказав: «А я і не знав, що Росія мала колонії в Америці». А якщо Клінтон мав такий ґандж, то що ж говорити про Обаму, Байдена чи Трампа…

І не лише про них мова – а й про легіон політичних діячів різного калібру, публічних інтелектуалів, журналістів тощо. Ось читаю я статтю поважного американського журналіста, присвячену російській агресії проти України. Факти достовірні, оцінки адекватні, і раптом… «Прагнення Росії потужними зусиллями захищати себе випливають із глибокого почуття незахищеності, породженому століттями вторгнень і крахів держави. Небагато країн постраждало більше. Таким чином, центральний елемент російської державності з часів царів – це обдурення й ослаблення своїх ворогів зсередини. У цьому сенсі добре заточені інструменти російської політики є зрозумілими і логічними, хоча заслуговують на осуд».

Ось так. Підривна діяльність ВЧК-ОҐПУ-НКВД-МҐБ-КҐБ-ФСБ плюс ҐРУ – «зрозуміла й логічна», бо випливає з історії тричі нещасної Росії, з її бажання захиститися від зловмисних сусідів. Але ж цікаво, про які «століття вторгнень і крахів держави» йдеться? Про Батия? Так тоді Росії ще не існувало, ба більше: Московське князівство зросло й посилилось якраз на симбіозі з Золотою Ордою. Чи про «смутні часи»? Але ж то був наслідок внутрішніх чвар у Московії, а зовнішні сили, включно з військами Речі Посполитої, тільки підтримували того чи іншого – закликаного боярськими угрупованнями! – претендента на московський престол. Війну з Наполеоном І? Так Російська імперія сама не раз вдиралася військами у тодішню Європу, а у 1812 році французький імператор лише випередив свого російського колегу, який готував армії до походу на Захід. Чи, можливо, йдеться про обидві світові війни? Але ж в обох Росія/СРСР виступали в ролі спів-ініціаторів, і якщо в Першій світовій Росія прагнула «піднести хрест над Святою Софією у Константинополі», то у Другій світовій її апетити були незрівнянно більшими:

Красный стяг, коммунарами поднятый,

Принесли мы, французский народ,

И Париж ваш, у Гитлера отнятый,

Вновь под знаменем красным живет…

Іншими словами, вже у 1940-му була готова «Пісня визволителів Парижа», - але саме це «визволення» зірвалося з відомих причин: інший вусатий бандит ударив першим… До речі, Константинополь Сталін теж прагнув забрати під себе, але не вдалося домовитися ані з Гітлером, ані з Черчиллем, ані взяти силою – Чорноморський флот був заслабким. Отож автор статті хотів засудити агресора, проте насправді виправдовував його на підставі власного незнання історії Московії, Росії та СССР. Незнання це мало наслідком відтворення журналістом російських імперських міфологем.

Утім, буває й гірше. Незнання світової історії призводить начебто поважних американських відставних військовиків і політичних аналітиків до вщент абсурдних заяв стосовно «постановки війни на паузу», «тривалого перемир’я» або «врегулювання конфлікту». Скажімо, песимісти вважають, що у чинній ситуації Україна могла би погодитися піти шляхом Фінляндії – віддати Росії частину території, нехай удавиться, але зберегти незалежність і демократію. Проте реально «фінляндизація» - то було щось відчутно інше. За те, що СССР двічі – у 1939 та 1941 роках – здійснив агресію проти Суомі, його щедро преміювали, а фінів, які билися з агресором, жорстоко покарали – забрали значну територію, позбавили арктичного порту на Баренцевому морі, змусили стати совєтським сателітом і передати армію під контроль Кремля, заборонили на довгі десятиліття публічно вести мову про совєтську агресію, відсікли від культурного і політичного життя тих, хто був проти дружби з СССР. Одна значна поступка неминуче тягне за собою іншу. Фінляндії дуже пощастило, що Штати у 1945 році вже мали ядерну бомбу та потужну стратегічну авіацію, а СССР – ні, і тому був обмежений у своїх забаганках. А потім помер Сталін, і Хрущов узяв курс на збереження незалежності некомуністичної Фінляндії, хоча й із обмеженим суверенітетом. Власне, те, що пропонують Україні, більше схоже не на «фінський», а на «судетський» сценарій 1938 року, за рік після реалізації якого почалася Друга світова…

Про «корейський варіант» перемир’я і встановлення лінії припинення вогню, про що теж веде мову дехто з американських публічних осіб, і говорити не варто. Адже існував поділ Кореї на дві корейські ж держави, з них Північна Корея спершу була повністю залежна від СССР і КНР, а Південна Корея перебувала «під парасолькою» США. Потім обидві ці держави ствердилися як самостійні, Північна Корея наразі має вже ядерну зброю та далекобійні балістичні ракети, її навіть президент Трамп поважає…

Ну, а про історичну освіченість Дональда Трампа краще взагалі не згадувати. Олексій Собченко, колишній совєтський громадянин і колишній працівник держдепу США наголосив: Трамп не хоче поразки Росії, а тим часом саме після поразок Росії у 1855-му (Кримська війна), 1905-му (війна з Японією), 1917-му (Перша світова війна) чи у 1980-х (війна в Афганістані) в Росії починалися якісь істотні зміни, ба більше – нині РФ, якби Україні надали необхідну зброю, могла б узагалі перестати бути загрозою для світу та проблемою для Америки. Байден теж не захотів використати цю «золоту можливість», додам від себе: однакове незнання історії обома президентами, начебто політичними антагоністами, засвідчує певні усталеності в еліті США. А ще Собченко розповів, що Трамп під час першої каденції 4 липня 2017 року, на День незалежності США, сказав таке – свого часу американські повстанці мужньо билися з британськими танками та вертольотами.

У порівнянні з цим заяви справді серйозного американського історика Тімоті Снайдера, що вікінги заснували Київ і що 500 років тому ніякої України не існувало (при цьому він наголошував, що українці не знають власну історію та що їм потрібно цю історію вивчати) – це просто верх наукової коректності. Щоправда, невдовзі Снайдер скоригував свою позицію і заявив, що Київ був хозарською фортецею, яку захопили вікінги та зробили своєю столицею. Тільки ж хозари були степовим народом і свої фортеці будували не в лісі з каменю та цегли, а не з дерева. Проте підконтрольним хозарам Київ якийсь час міг бути, але казати про нього «хозарська фортеця» - це на рівні Обами, який стверджував, що Аушвіц був «польським табором смерті» та що в «польських концтаборах» здійснювався Голокост…

Нарешті, подивімося під цим оглядом на держсекретаря США Маріо Рубіо, який народився у сім’ї кубинських політемігрантів на Флориді. Тобто соціокультурний досвід його родини й оточення міг би додати дещицю для адекватнішого знання та розуміння історії. Справді, Рубіо постійно акцентує на загрозі майбутньому України через воєнні дії, бо «війна в Україні надто затягнулася». Але винна в цьому, звісно, адміністрація Байдена, вона ввела Київ в оману, переконуючи, що Україна зможе «повернутися до того, якою вона була у 2012 чи 2014 році – до того, як росіяни забрали собі Крим». Вже тоді треба було йти на поступки. «Нині Україна відкинута на 100 років тому, а її майбутнє під загрозою через мільйони громадян, які виїхали за кордон». Тому Україні доведеться піти на переговори і болючі територіальні поступки.

Ці речі Рубіо проговорював неодноразово – і до призначення на посаду держсекретаря, і після. Співчуття його до українців видається щирим, а от знання історії – знов-таки, дуже специфічним. По-перше, як то кажуть. за посадою Рубіо повинен знати, що США вже колись вважали головним злом у державі-союзнику корупцію і вже припиняли у критичний момент допомогу цій державі зброєю та фінансами. Йдеться про Південний В’єтнам. У 1963 році США підтримали усунення авторитарного президента Нго Дінь Дьєма, бо він, мовляв, не бореться з корупцією. Переворот удався, президента вбили, демократії більше не стало, а корупція різко зросла. А головне – що Нго Дінь Дьєм був надзвичайно популярний серед селянства, яке на його заклик зі зброєю в руках протистояло спробам комуністичної інвазії з півночі. Після вбивства президента селяни здали зброю та відмовилися підтримувати нову владу. Тож американці змушені були вводити до Південного В’єтнаму свої війська – з усіма загальновідомими наслідками. А потім, коли були підписані мирні угоди з комуністами, у 1974 році США раптово припинили допомогу некомуністичному уряду. До речі, з голосування за припинення допомоги почав політичну кар’єру молодий тоді сенатор Байден… Менше, ніж за рік деморалізована армія Південного В’єтнаму капітулювала, відтак запанували комуністи, яким допомагали СССР і КНР – з концтаборами, розстрілами та масовим багаторічним голодом. Невже у США забули цю історію?

Але головне інше. Припустимо, Україна провалилася на 100 років. А на скільки років тоді провалилися США і куди вони прагнуть потягнути весь світ? Адже у разі, якщо нормою стають поступки жертви агресії державі-агресору, світ провалюється щонайменше на півтора століття «вниз», коли панували великі імперії, які гнобили «маленькі» нації, коли домінувало право сили, а не сила права. Так, і після цього були рецидиви права сили у відносинах між державами, я недаремно згадав Фінляндію. Проте тоді США не оголосили їй війну і не взяли участь у нав’язуванні кабального миру. Нині ж Штати ініціюють «неминучі поступки» Україні Росії, що заохотить усіх агресорів, і чільним інструментом міжнародної політики стане ядерна зброя.