Підхід росіян до переговорів не дивує. Від незмінний з монгольських часів. Орду не можливо вмовити чи улестити – її можливо лише зупинити, і не давати прийти знову. І тільки так вона впаде від внутрішніх протиріч і труднощів.
Окремої уваги потребує натомість постійний рефрен Трампа: «в України немає карт». Це досить стандартне очікування від бійки більшого і меншого: більший має переваги.
Але менший може бути справним і здатним вирішально вдарити у вразливе місце. На цьому побудована вся західна культура – від сюжету про Давида і Голіафа до саг штибу Зоряних воєн.
З таким «шансом слабшого» є одна проблема: в нього не вірять, аж поки не бачать результат. І тут вступає в силу дуже важливий фактор, який часто оминають увагою. Дуже важливо, щоб у критичний час людям, здатним не диво, не перешкоджали.
Бо варто було вождям перешкодити Давиду виходити на поєдинок – наприклад, заарештувавши його за зухвальство і піар на влучному киданні каміння – і ворог покінчив б і з ними, і з усіма племенами, які їм довірилися. І які, може, й зловтішалися з розправи над зухвалим хвальком.
Або варто було керівництву повстанців накласти санкції на головних героїв саги – бо ач які, в генерали мітять, стройність лав порушують – і кількісна та якісна перевага імперців дозволила б їм додушити повстання.
Історія запамʼятовує переможців. Перемога слабкого проти сильного завжди потребує чуда. А чудо потребує правильних і вчасних дій. Організації власних ресурсів і правильної роботи з союзниками. Такі дії – обовʼязок влади, бо на те вона й влада з повноваженнями.
Україні в нинішніх умовах необхідно перебити картинку, яка склалася: «велика імперія неухильно просувається і, попри героїчний опір, з часом дійде, куди захоче». Якщо нічого не зміниться – саме з такого міркування виходять союзники, насамперед Трамп і його адміністрація.
Чи не найбільша претензія до влади в Україні – це те, що вони не здатні переламати цей хід і це сприйняття. Яскраві іміджеві знахідки і красиві пози розбиваються об невблаганну незмінність російської позиції – яка гіпнотично діє на союзників.
Фактично, з 2023 Україна якщо й дивує світ – то лише тим, що досі опирається. Але російський бульдозер повзе. І це створює враження, що виконання росією своїх цілей – лише питання часу.
Епізодичні струси – як-от масова дронова атака напередодні «9 мая», як паралізувала авіасполучення на рф – лише пілтверджують правило. Самою своєю одиничністю показуючи, що ми здатні вкусити, але начебто не здатні загризти.
Схоже, оточення Зеленського покладається на те, що росію якось примусять до «миру», його неприємні для українців умови можна буде списати на «сваволю союзників», піти на вибори і вкорінити своє перебування при владі.
Але ця гра настільки добре читається, що росіяни взяли її на озброєння. Імітацією переговорів створюють надію в українському суспільстві, а контрольованими зривами посилюють зневіру. Мета росіян – знищити волю до боротьби. Адже і їхнє становище погіршується мірою деградації економіки, переведеної в режим обслуговування війни. От тільки ресурсів у них поки вистачає, і надія на китайську допомогу дозволяє іти на авантюри.
Лінійна, передбачувана, егоїстична нинішня поведінка української влади не дозволяє вирватись із коридору, в який нас заганяє ворог.
Вирватись можна, лише здивувавши всіх – і ворога, і союзників.
З найочевиднішого:
Зрештою, і розпіарені, але мертві «угоди про безпекову співпрацю», і нещодавня «мінеральна» угода потребують дуже активної роботи з партнерами, аби виписані рамкові наміри перевтілились у конкретну співпрацю. Рамковість дає величезну можливість – наповнити її змістом так, як потрібно нам тут і зараз. Ця робота або не ведеться взагалі, або влада наздоганяє ініціативи партнерів на їхню вимогу.
Це вже третій рік, як ми говоримо про необхідність «явити чудо». Знищити можливості рф шкодити нам, збільшити втрати (а значить, і витрати) ворога, заскочити його раптовими якісно новими рішеннями. Стільки ж говоримо і про уряд національної єдності як спосіб обʼєднання ресурсів і можливостей.
Владі байдуже. Зеленський з Єрмаком і іншими «менеджерами» вірять у свій геній, або фарт, або «криптопарашути». Їм голове, аби їм не заважали – опозиція, військові, місцеві громади, підприємці, журналісти. Тобто, якраз ті, які своїми ініціативами спонукають не забронзовіти, а шукати можливостей для чуда перемоги.
Це – шлях у глухий кут. Бульдозер повзе, відбираючи життя, поглинаючи території і гіпнотизуючи союзників. Натомість «єдиний марафон» і телеграм-обслуга заколисують українців, підсовуючи фейкові теми, фейкові скандали і фейкових ворогів. Так триватиме, поки є ресурси. Влада вважає, що вони будуть нескінченні. Громадяни хочуть сподіватися на краще, влада створює їм для цього умови.
Бульдозер повзе. Годинник тікає. Чуда не буде…
