Це слово народилося не в парламентських кабінетах і не в офіційних постановах. Воно виникло на шматку картону, на вулиці, серед молодих голосів — серед тих, хто ще має розкіш і відвагу називати речі своїми іменами.
#МЕРЗЕННІ
Це не політичне гасло. Це — вирок. Це оголена етична оцінка влади, яка втратила сором. А втрата сорому — це завжди перший крок до втрати держави. Бо мова вже не про рейтинги, не про посадки і навіть не про реформи. Мова про те, що кожна наступна дія влади несе в собі запах ницості — дрібної, задушливої, принизливої для всіх нас. Це не величний сморід тиранії, а гидкий душок кабінетної жадібності та глибокої, майже екзистенційної зневаги до власного народу.
Влада, що не приховує своєї суті
Вони більше не прикидаються. Етап «нових облич», «простих хлопців з народу» та «ефективних менеджерів» безповоротно завершено. Маски скинуто. Перед нами — владна вертикаль, що відкинула будь-яку моральну стриманість і більше не вважає за потрібне імітувати порядність.
Вони вриваються з обшуками до НАБУ, щоб врятувати від правосуддя «касира» системи Міндіча.
Вони блокують призначення переможця прозорого конкурсу на голову БЕБ, бо результат не влаштовує тіньових кураторів на Банковій.
Вони ухвалюють закони, що підпорядковують антикорупційні органи ручному прокурору, а потім, під тиском Заходу, імітують відкат, залишаючи в тілі закону найнебезпечніші метастази.
Вони атакують студентів, активістів і волонтерів руками безликих ботоферм та цілком реальних силовиків.
Це не авторитаризм у класичному розумінні. Це гірше. Це — цинічна, приватизована версія влади, яка не визнає жодних меж. Меж етики, правди, совісті.
Маленькі люди з великою владою
В основі цієї системи — тріумф дрібної людини. Команда, що оточує президента, — це зібрання людей, які ніколи не мали державницького мислення, але завжди мріяли контролювати доступ: до кабінетів, до ресурсів, до рішень. Їхня мета — не змінити країну, а стати головними розпорядниками в закритому клубі, де лояльність є головною чеснотою.
У них немає стратегії — є продакшн.
У них немає цінностей — є юристи з «гнучким» хребтом.
У них немає публічної дискусії — є лише монологи на Банковій та хореографія в TikTok.
Вони не керують — вони обслуговують доступ до бюджету. Це держава, віддана на аутсорс приватним інтересам, де міністр чи депутат — лише виконавець вказівок із глибокого ядра, яке ніколи не проходило виборів і не складало присяги українському народові.
Маленька людина з великою владою — це завжди загроза. Бо вона не здатна на великі вчинки, але здатна на велику підлість. Їй комфортно бути другорядною в системі, яка дозволяє їй бути першою над законом. І саме ця диспропорція між особистим масштабом і державним кріслом народжує відчуття огиди.
Деморалізація як політика
Коли влада щодня демонструє, що закон — це гнучкий інструмент для своїх, а для чужих — кийок, вона проводить свідому політику деморалізації держави. Вона посилає суспільству чіткі сигнали:
- чесність не винагороджується, вона смішна;
- боротьба за справедливість — марна без «каналів» нагору;
- правда — небезпечна, якщо її сказати вголос, а не в коментарях.
У такій атмосфері зникає держава як спільний проєкт. І залишається мерзенна модель виживання, де кожен сам за себе, а влада — проти всіх. Це найстрашніший злочин цієї команди — вони вбивають у людях віру в можливість змін.
Чому це страшніше за Януковича
Режим Януковича був брутальною, зрозумілою ієрархією зла. У нинішньої влади інша природа — це хаос, керований інтересами клану. Вони не потребують авторитету — лише контролю. Їм не потрібні міцні публічні інституції — лише публічна симуляція їхньої роботи. Їм не потрібна довіра — їм потрібна апатія.
Тому вони:
- піднімають штрафи ФОПам, одночасно пробачаючи мільярдні схеми своїм;
- обкладають податками волонтерські перекази для ЗСУ;
- створюють тотальні системи цифрового стеження — не для ворога, а для своїх громадян.
#МЕРЗЕННІ — це не про обурення. Це про етичний вододіл. Це початок нової розмови, в якій ми називаємо не окремі злочини, а їхню суть. Бо злочин можна спробувати виправдати. А суть — ні.
І коли ми вголос скажемо, що ця влада — не просто «неефективна» чи «помилкова», а саме мерзенна, — тоді вона почне втрачати свою справжню владу. І тоді ми, як суспільство, почнемо моральне одужання. Цей текст — не заклик. Це фіксація стану. Але якщо ми не зупинимо їх у їхній ницості — вони не зупиняться. І з цього моменту кожен, хто мовчить, уже знає, як це називається.
