Можливо, ви будете сміятися, але нинішній «корефан усіх наук» Путін В.В. пішов не лише проти Леніна, Троцького та Бухаріна, а й проти Малєнкова, Хрущова, Брежнєва, Горбачова, Єльцина і навіть своїх кумирів Сталіна й Андропова. Всі вони чітко знали, що Україна – не Росія, а тому для українців необхідний особливий режим управління, який поєднував би батіг і пиріг. Конкретні пропорції першого та другого варіювалися залежно від ситуації, поки у 1970-х не запанував курс на радикальне «зближення соціалістичних націй», тобто на поглинання всіх і вся росіянами. Та навіть тоді у Кремлі й на Луб’янці розуміли: українці ніколи не були і не є нині росіянами, їх слід росіянами зробити. І це тяжка робота.
А от Путін В.В. вирішив, що це все не так і що він найрозумніший з числа господарів московського Кремля.
Результат самоочевидний.
Проте відмахнутися від сюжетів, пов’язаних з політикою Кремля щодо УСРР/УРСР як чогось, цікавого лише історикам, не випадає. По-перше, існує чимало «хороших русских», які стверджують – у минулому було так багато гарних речей, справжнього братерства рівноправних народів, яке поруйнував підлий Путін (ну, і Сталін щось таке зробив негарне, але ж він усіх тиранив). По-друге, наразі в самій Україні вистачає інтелектуалів, які категорично виступають проти очищення українського культурного простору від наслідків кремлівської політики, - мовляв, не все було погано у Пушкіні й Достоєвському, вони ближчі українцям, аніж Міцкевич і Кундера. По-третє, донині деякі українські історики стверджують, наче УСРР грала ледь не головну роль у створенні Совєтського Союзу та була співучасницею діянь більшовицької системи; мовляв, «в Україні діяла не «советская власть», а радянська влада, яку будували «наші» - Затонський, Скрипник, Мануїльський та іже з ними». Тож нам належить каятися за все, включно з Голодомором…
І так далі, і таке інше.
Утім, винесімо за дужки емоції та спробуймо окреслити бодай деякі (але важливі) аспекти політики Москви щодо України совєтського часу. Для цього звернімося до численних фактів, які надала та частина компартійної статистики, що була з недогляду Кремля та Луб’янки опублікована на зламі століть. Ця статистика засвідчує, що у творенні СССР ніякої «основної ролі» УСРР не було, що українці не грали і грати таку роль не могли відповідно до реальної структури влади у більшовицькій державі – ця роль апріорі була зарезервована за політбюро ЦК РКП(б)/ВКП(б)/КПСС, у якому в жоден період число українців (за походженням, а не за духом) не перевищувало 10% (майже виключно за рахунок часів після смерті Сталіна), що етнічний склад КП(б)У та керівних структур УСРР у добу створення СССР (грудень 1922 – липень 1923 років) категорично не відображав етнічний склад населення, що серед генсеків й перших секретарів ЦК КП(б)У/КПУ аж до 1953 року не було жодного українця, а деякі перші особи (Молотов, Хрущов, Мельников) узагалі не знали української мови тощо. Хтось може зауважити – а як же Мануїльський, він же пробув ледь не півтора роки першим секретарем ЦК КП(б)У? Так от: Абдурахман Авторханов (чи треба його представляти?), який знав Мануїльського особисто, називав того «липовим українцем», очевидно, небезпідставно…
Відтак – вельми красномовна компартійна статистика.
У 1923 році в УСРР у колегіях республіканських наркоматів українців було тільки 12%, в держапараті в цілому – 14%. Серед членів і кандидатів у члени КП(б)У українців було «аж» 33%, а серед слухачів Комуністичного університету імені Артема у Харкові (тобто «кузні» майбутньої партійної еліти) українці становили 23%. А українізацію вже проголосили та почали здійснювати! У 1926 році результатом здійснення політики українізації стало збільшення кількості українців у колегіях республіканських наркоматів до 38%, серед слухачів університету імені Артема – до 46%, а в лавах КП(б)У – «аж» до 47%. Це також різко дисонувало з етнічним складом населення, але дещо пом’якшувало загальне невдоволення політикою союзного центру. Хоча насправді цифри ці значною мірою були «дутими»; скажімо, саме в ті роки молодий активіст Льоня Брежнєв, щоб зробити комсомольсько-партійну кар’єру, записався до числа українців, не маючи на це жодних підстав. Якщо Микита Хрущов, який ніколи не вважав себе українцем, водночас мав певний сентимент до України – любив поезію Шевченка, часом витягав із-за ґрат діячів української культури та дослухався до українських науковців, зокрема, на підставі їхніх аргументів заборонивши на початку 1960 року будувати на київській Оболоні атомну електростанцію, то Леонід Брежнєв жодних українських сентиментів не мав, по Другій світовій війні перехрестився на росіянина і не випадково восени 1965-го «творчо» ознаменував річницю свого приходу до влади у Москві української інтелігенції. А ще у зрілі роки, вже на посаді генсека (що зафіксовано численними свідками), він постійно у сімейному колі та серед друзів збиткувався з української мови.
Утім, тоді ж діяла й «перекачка» до складу росіян. Космонавт Георгій Гречко вже у 1990-х жартував: «Ким міг виявитися я, народжений у Ленінграді син білоруса та українки? Звичайно ж, росіянином». І ще понад десяток космонавтів «записаний» росіянами – батько та син Романенки, Горбатко, Іванченко, Вікторенко й інші.
Недовіра до українців у сталінську добу була лютою. У 1948 році у вишах СССР існувала майже тисяча кафедр суспільних наук. Українців там було: серед викладачів філософії – 13,6%, політекономії – 7,3%, історії СССР – 11%, марксизму-ленінізму – 10,5%. Загалом серед викладачів кафедр суспільних наук українців тоді було тільки 10,2%. Утім, може це і добре – переважно не вони замакітрювали студентські голови розповідями про «геній товариша Сталіна – корифея всіх наук», але цифри показові…
Ну, а у царині фізики взагалі коїлися дивні дива. Бо ж українці, виявляється, нездатні ще й до цієї науки. Справді-бо: станом на 1 жовтня 1948 року серед наукових працівників у царині фізики в СССР українців було до 3% (росіян 70%), серед аспірантів-фізиків – до 8%.
Існував і такий дуже специфічний науковий заклад, як лабораторія при мавзолеї Леніна, що займалася збереженням тіла «вождя великого Жовтня». У січні 1953 року, в розпал антисемітської кампанії (справи «безрідних космополітів», «лікарів-убивць» тощо), склад лабораторії був радикально оновлений, там не залишилося жодного єврея. А хто ж виявився гідним допуску до тіла вождя? Із 96 працівників лабораторії було: росіян 91, українців – 2, мордвинів – 2, білорусів – 1. Ну, просто цирк…
Ось ще цікаві дані по двох знаних вишах всесоюзного значення. У Московському юридичному інституті у 1949 році було 2213 студентів й аспірантів, серед них лише 55 українців (а от росіян 1685). Серед 142 викладачів «аж» двоє українців. А серед студентів Московської консерваторії у грудні 1950 року було 67,2% росіян, 15,0% євреїв, 5,3% вірмен, 6,3% представників інших етносів (в тому числі й «хохлів». І хто там щось казав про українців як «співочу націю»?
Ба більше: в Одесі того ж року з 263 студентів консерваторії українцями були – уявіть собі! – 40. А серед викладачів усіх вишів міста українців виявилася тільки чверть. Не думайте, втім, що більшість становили євреї, зовсім ні – в тодішній Одесі їх не дуже допускали до викладацтва, навіть до навчання грі на скрипці…
Отож зовсім не випадково у державному симфонічному оркестрі СССР у 1952 році виявилося лише 4% українців. За 1951-52 роки туди за конкурсом не потрапив жоден українець, брали виключно етнічних росіян.
І нарешті про справжній цирк. Із 87 директорів, головних режисерів і головних адміністраторів цирків по всьому Союзу, включно з УРСР, у ті часи тільки 4 виявилися українцями. Як бачимо, українці були нездатними не лише до фізики чи співу, а й до циркового мистецтва.
А от що тішить – внаслідок тотальної недовіри Кремля до українців (яких, утім, охоче використовували як «гарматне м’ясо») наших краян дуже неохоче допускали до участі у таких продуцентах совєтської міфології, як Совінформбюро. У 1945 та 1946 роках Совінформбюро стало об’єктом перевірки присланих Сталіним комісій. Перша комісія знайшла «єврейське засилля», вказавши додатково, що багато які журналісти-євреї друкуються під російськими псевдонімами. Друга комісія констатувала «неприпустиму концентрацію євреїв», - мовляв, звідси всі лиха. Насправді впродовж усієї війни куратором Совінформбюро з моменту його створення 24 червня 1941 року був корінний русак, кандидат у члени політбюро ЦК ВКП(б) Олександр Щербаков. Саме він виграв змагання у брехні з доктором Геббельсом. А вигравши, 10 травня 1945 року пішов у небуття. Як афористично висловився Лаврентій Павлович, «опился и умер». Але мова наразі не про те. Якби не ці комісії і не державний антисемітизм сталінського режиму, не було б даних про етнічний склад цієї установи. А так ми його маємо. Отже: у червні 1946 року з 154 працівників Совінформбюро 135 були росіянами та євреями. Українців там було не більше десятка. З одного боку, це добре, що українці фактично непричетні до того потоку брутальної і брехливої пропаганди, що лився з цього відомства, а з іншого боку, цифри засвідчують статус українців в СССР як народу ненадійного та другорядного.
Те саме засвідчують й інші статистичні дані щодо мас-медіа того періоду. От, скажімо, видання Moscow News – московська англомовна газета. 1948 року зав. відділом пропаганди й агітації ЦК Дмитрій Шепілов, який мав репутацію ««партійного інтелігента», рекомендував закрити цю газету, мотивуючи це «небажаним» національним складом редакції, в якому абсолютну більшість становили євреї. Але що цікаво, в числі 28 працівників редакції не було жодного українця. Ну, не здатні українці розмовляти, читати і писати англійською, чи не так?
Але не думайте, що причиною такої ситуації стало те. що Москва – то питомо російське місто. У Києві діялося те саме. Ось дані 1950 року. Розпал боротьби з «безрідними космополітами», яких «вичистили» вже звідусіль. Результат: у київському апараті республіканської філії ТАСС, що звалася РАТАУ, більшість становили росіяни, українці ж виявилися меншістю…
І повернімося до вищих партійних органів. Із 118 членів політбюро ЦК РКП(б) – ВКП(б) – КПСС за всю історію його існування, українцями за походженням були лише 12, і то троє з них (Ворошилов, Гречко, Кириленко) писалися офіційно «росіянами». Теж красномовні цифри.
Звісно, саме по собі етнічне походження тієї чи іншої особистості мало про що говорить. Адже у Києві в останнє десятиліття існування Російської імперії провідними борцями з усім справді українським (крім борщу, сала і галушок) були персонажі з прізвищами, які закінчувалися на «-ко» і з родоводом від славетних представників козацької старшини. А очільником Українського клубу в Державній думі Росії тих же часів був барон Федір Штейнгель (він же Теодор фон Штайнгайль), в майбутньому – один із міністрів УНР і провідних її дипломатів. А якщо зазирнути в історію ще глибше, то з’ясується, що осавул Фрідріх Кенігсеп був одним з організаторів оборони столиці Гетьманської України Батурина у 1708 році, а полковник Іван Ніс зрадив і здав Батурин, прирікши його захисників (включно з Кенігсепом) та жителів, аж до немовлят, на мученицьку смерть. І таких прикладів можна набрати чимало. Проте коли йдеться про великі маси людей, про однакові тенденції в різних категоріях населення СРСР, то цифри, які засвідчують етнічне походження цих людей, стають значущими.
Ось так. Наведені цифри та факти, видається, висвітлюють тільки деякі грані т.зв. «українського питання», але їх варто брати до уваги, як таку собі інформацію до роздумів. На жаль, не маю правдивої статистики періоду 1960-80 років, але є цікаві дані переписів населення. До 1989 року включно відсоток українців в Україні невпинно падав, дійшовши до такого: українців – 72,7%, росіян – 22,1%, а от перепис 2001 року дав іншу картину: українців – 77,8%, росіян – 17,3%. Що, кон’юнктура? У першому випадку – так. Леонід Кучма, наприклад, і в 1991 році фігурував як «росіянин», але Горбачов так і не дав йому Героя соцтруда, бо вважав «українським націоналістом», тобто не надто надійним сторожовим псом «нашої соціалістичної імперії»…
