Дивні речі наразі кояться у світі. І не в останню чергу – у нинішній Польщі чи то пак третій Речі Посполитій.
От, скажімо, в незалежній Україні різноманітних топонімів, пов’язаних із прізвищем «Суворов» (але не Віктор, ясна річ) до 2023 року, до закону про подолання імперської спадщини, вистачало. Ба більше: два десятки різного роду пам’ятників генералісимусу Александру Суворову були демонтовані тільки впродовж 2022-23 років, а до цього спокійно стояли в Україні.
Ви можете спитати: а при чому тут Польща? Все дуже просто: у 1794 році російське військо під командою Суворова, придушуючи національно-визвольне повстання під проводом Тадеуша Костюшка, здійснило марш на Варшаву і змусило її капітулювати, погрожуючи знищити місто артилерією. Щоб підкріпити погрози повстанцям, за наказом Суворова у варшавському передмісті Празі російські «чудо-богатирі» по-звірячому вбили близько 20 тисяч цивільного люду – просто за те, що то були поляки.
Із якогось дива щонайменше абсурдне вшанування Суворова в незалежній Україні нікого з поляків, наскільки мені відомо, не турбувало. Ну, можливо, за винятком окремих інтелектуалів, і то не певен цього.
Але учинена за наказом Суворова масакра поляків – то кінець XVIII століття, справа давня. Візьмімо не настільки віддалені від нас сюжети. Лише у грудні 2014 року провулок Чекістів і вулиця Червоноармійська у Києві дістали нові, некомуністичні назви. І тільки у травні 2016 року змінив імення Дніпропетровськ, але досі існує Дніпропетровська область. І нікого з поляків ці факти не турбували. А тим часом Григорій Петровський по березень 1938 року був головою ЦВК УСРР, по березень 1939 року – кандидатом у члени політбюро ЦК ВКП(б), а з січня 1938 року по кінець травня 1939 року – заступником голови Верховного Совєта СССР.
А чому це все мало би турбувати поляків? Як на мене, тому, що у 1937-38 роках НКВД здійснило т.зв. «польську операцію», жертвами якої на загал стала значна кількість етнічних поляків, що жили в Совєтському Союзі. Головним ареалом проведення такої операції стала УСРР. Заарештовані були близько 144 тисяч, із яких понад 111 тисяч розстріляли, інших відправили у ҐУЛАҐ. Проводилися і масові депортації «в адміністративному порядку». І в ҐУЛАҐу, і в місцях депортації тисячі поляків (скільки? хтось рахував?) померли від нелюдських умов, інші жили та працювали на «правах» рабів.
А далі настав «незолотий вересень» 1939 року. Кілька тисяч полонених польських вояків (важко встановити, скільки точно) розстріляли «органи» та червоноармійці. Загалом у таборах НКВД наприкінці 1939 року опинилися 125.400 поляків. Із них у 1939-41 роках 43.054 особи передали Німеччині, німці ж передали СССР 13.575 осіб. Затим полонених польських офіцерів, які не плазували перед Москвою, а таких було понад 22 тисячі, розстріляли навесні 1940 року. Разом із тим з кінця 1939 року, згідно з наказом очільника НКВД Лаврентія Берії від 29 грудня, до середини наступного року тільки з Західної України до Казахстану, Сибіру і тихоокеанського Примор’я були депортовані близько 550 тисяч осіб, переважно етнічних поляків. А ще ж були масові депортації поляків із Західної Білорусі та Литви. Нова хвиля геноциду розпочалася за місяць до німецько-совєтської війни, коли «органи» зачищали прикордонну смугу, вслід за тим, після 22 червня, розвантажували» в’язниці. Знову тисячі й тисячі Москва відправила до ҐУЛАҐу (де в’язні були «витратним ресурсом»), а сотні і сотні розстрілювалися на місці. Загалом від цих акцій загинули не менше, ніж 200 тисяч поляків.
Ясна річ, ідеться про колективні дії тоталітарно-імперської системи, про підготовку Кремля до загарбання Європи, де Польщі як такій місця не було (ще у вересні 1939 року Сталін було підготував проголошення Польської ССР у складі Союзу, але потім передумав і завбачливо відвів війська на «лінію Керзона», щоб не дратувати західні демократії). Що ж стосується особисто Петровського, то він за посадою підписував документи про ліквідацію польських сільрад і районів, закриття польських шкіл і газет. І про «спеціальні заходи» щодо «агентури пілсудчиків».
А було ж іще нищення у 1944-46 роках «АКівських банд», як вони звалися в совєтських документах, реально не тільки озброєних поляків, а й усіх, хто не подобався окупаційному режиму, і це також проводили чекісти і червоноармійці, війська фронтів під командуванням Жукова та Конєва, чиї прізвища зникли з української топонімії також недавно.
У підсумку мільйони поляків – від п’яти до семи – змушені були або втекти до Британії, США чи Канади, не бажаючи жити за просовєтського тоталітаризму, або не повернутися на батьківщину (вояки армії Андерса й інших формувань, члени їхніх сімей, цивільні біженці, інваліди війни тощо).
Одне слово – типово московська політика, яка була меморіалізована в УРСР, затим у незалежній Україні. Меморіалізована дуже масштабно.
Проте громадян третьої Речі Посполитої це також не турбувало.
Не турбувало їх і те, що деякі частини та з’єднання ЗСУ не так давно ще носили наймення, набуті в совєтський час, і використовували совєтські ж прапори. Цього абсурду, якщо не більше, схоже, просто не помічали. Але…
Але варто було українцям почати вшановувати тих, хто боровся за свободу України і при цьому зачіпав інтереси польських колонізаторів, як усе змінилося. Згадаймо: ледь не половина території (і третина населення) другої Речі Посполитої перебувала на схід від «лінії Керзона», тобто встановленого 8 грудня 1919 року Верховною радою Антанти східного кордону власне польських земель. Що це, як не окупація з подальшою колонізацією, яка виявляла себе в усіх сферах життя – від освіти до релігії, від ущемлення виборчих прав до конфіскації земель для колоністів-осадників? А війна, яку вели АК і «батальйони хлопські» на Волині (у 1942 році – 80% українці, 16% - поляки) – хіба то не колоніальна війна з метою приборкання бунтівної колонії, яка мала по війні залишитися у складі другої Речі Посполитої?
Справді, схоже, що проблема не тільки й не стільки в «героях УПА» і навіть не в тому, що «Волинь» замістила у польській культурі «Катинь». А в тому, що західноукраїнські землі сприймаються у третій Речі Посполитій як «всходні креси», а борці за незалежність України – як «хлопи» та «хами».
