Не встигла українська делегація на чолі з очільником МЗС Андрієм Сибігою де-факто схилитися перед Польщею, запропонувавши узгоджувати постаті героїв, що їх міститиме наш майбутній Національний пантеон, як прем’єр Дональд Туск вкотре перевів стрілки на Україну як винуватицю у загостренні відносин між двома країнами. «Я отримую сигнали, що українські політики усвідомили, що варто шукати шляхи для чесної розмови також про минуле і не слід загострювати цієї напруженості», – заявив Туск і додав, що добрі українсько-польські відносини відповідають інтересам обох сторін, але вони вимагають «доброї волі» не лише з боку Варшави, а і Києва.
Цікаво, а чим у цьому контексті була майже піврічна (листопад 2023 – квітень 2024) блокада кордону польськими «фермерами» та «перевізниками» за активної підтримки проросійської й антиукраїнської партії «Конфедерація свободи і незалежності», наслідком якої стала втрата для української економіки – лише за перші три місяці – 1,5 млрд євро і смерті кількох водіїв? Чому я ставлю слова «фермери» та «перевізники» у лапки? Бо людина, яка заробляє щоденною працею, не може по кілька місяців разом із своєю технікою байдикувати, якщо, звісно, їй не оплатять це байдикування й активні дії (скажімо, висипання на землю сотень тисяч тонн збіжжя), відтак ідеться вже про найманців, які свідомо б’ють під час війни Україні у спину.
І невже ж свідченням «доброї волі» з боку Варшави стало торішнє встановлення т.зв. «Національного дня пам’яті про поляків – жертв геноциду, скоєного ОУН-УПА на Східних Кресах Другої Речі Посполитої». Як зазначав Сейм, «у 1939-1946 роках українські націоналісти… вбили понад сто тисяч поляків, переважно мешканців сіл, знищили їхнє майно і змусили сотні тисяч поляків покинути Східні Креси Другої Речі Посполитої». Як на мене, цей закон є абсурдним з історичного погляду та нікчемним у правовому сенсі. Рафаель Лемкін, до речі, свого часу громадянин другої Речі Посполитої, автор і самого терміну, і відповідної теоретичної концепції, і міжнародних правових норм щодо геноциду, зазначав: «Узагалі кажучи, геноцид не обов’язково означає негайне знищення нації, крім випадків, коли здійснюються масові вбивства всіх членів нації. Він, скоріше, означає скоординований план різних дій, спрямованих на знищення суттєвих основ життя національних груп, з метою їхнього знищення. Метою такого плану буде розпад політичних і соціальних інститутів, культури, мови, національних почуттів, релігії та економічного існування національних груп, а також знищення особистої безпеки, свободи, здоров’я, гідності та навіть життя осіб, що належать до таких груп». Відтак у науковому та правовому сенсі трагічні події на Волині були обопільною етнічною чисткою на певній території, а ніяк не геноцидом. Натомість незрівнянно ближчою до геноциду була колоніальна політика другої Речі Посполитої щодо національних меншин, які мали «добровільно-примусово» зникнути та перетворитися на поляків (чи бути «пацифікованими»). Лемкін вважав «класичним випадком геноциду» Голодомор з його мільйонами жертв і пов’язані з ним винищення інтелігенції, ліквідацію УАПЦ та руйнацію здобутків українізації. Ясна річ, авторитарна Річ Посполита – не тоталітарний СССР, жертв було незрівнянно менше. Проте «націоналізація» неполяків активно відбувалася на території, яка була заселена іншими націями – українцями, білорусами, литовцями – і перебувала на схід від т.зв. «Лінії Керзона», тобто на окупованих землях. Але наразі навіть пересічні поляки, схоже, не визнають Волинь загарбаною силою українською територією, «Всходні Креси», а то й більше – «Малопольща». А ще з листопада 1939 року ніяких «Всходніх Кресів» не існувало. Вони були включені до складу СССР і, відповідно, УРСР. Так, це був наслідок окупації й анексії – але ж перед тим окупованих й анексованих Польщею територій ЗУНР й УНР. Факт наявності «Лінії Керзона» спрацював – західні альянти погодилися з тим, що кордон СССР (й УРСР) має проходити по цій лінії. Емігрантський уряд Польщі вів у ті роки війну, щоб повернути Волинь і Галичину до колоніального стану. Та чи визнає нинішня Варшава цей факт?
Утім, ці сюжети можна було би спробувати якось «винести за дужки» і навіть відкласти «у довгу шухляду» спорудження Національного пантеону задля підтримання якщо і не добрих, то раціонально-розважливих відносин із Варшавою, але що робити з наслідками листа лідера партії «Право і справедливість» (PiS) Ярослава Качинського до однопартійців? У цьому листі прямим текстом сказано, що Україна «з культом Бандери та інших злочинців, прославленням УПА й ОУН» у разі перемоги PiS на виборах не зможе приєднатися до Європейського Союзу. Не можна погодитися з тим, щоб до ЄС вступила держава, яка будує національну свідомість на «бандеризмі», який є «однією з найзлочинніших і нелюдських ідеологій». За його словами, не всі українці несуть моральну відповідальність за злочини УПА, Степана Бандери й інших націоналістичних діячів; ця відповідальність, мовляв, стосується лише тих, хто вважає їх героями.
Чудово! А що робити з тим, що, відповідно до масштабних опитувань Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) та групи «Рейтинг», позитивне ставлення до постаті Степана Бандери в українському суспільстві становить від 74% до 83%? І з тим, що не менше третини вояків мають – на додаток до обов’язкових – ще й символічні червоно-чорні шеврони, цим ототожнюючи себе з бойовими традиціями героїв УПА? Тобто хорошими для Качинського, схоже, є українці на кшталт Януковича, Медведчука та Ко? І чи помітив Качинський, що своїми вимогами до України він наочно підтвердив найрадикальніші оцінки польського політикуму найрадикальнішими українськими націоналістами?
А зараз Сейм розглядає президентський законопроєкт, який пропонує доповнити Кримінальний кодекс нормою, що прирівнює публічне пропагування «ідеології ОУН й УПА» до пропагування нацистської, комуністичної та фашистської ідеологій. За ці дії передбачене покарання у вигляді позбавлення волі строком до трьох років. Окрім того, проєкт наголошує на тому, що члени ОУН (фракції Бандери), вояки УПА й інших українських формувань (!!! – С.Г) співпрацювали з Третім Рейхом.
Так, ОУН (ще не розколота, і після розколу) певний час намагалася співпрацювати з Німеччиною, бо мала певні ілюзії. Але ця співпраця не сягала значного практичного рівня. Скажімо, Андрій Мельник у 1939 році відверто саботував директивну Гітлера, згідно з якою члени ОУН мали би нищити євреїв та поляків і палити їхні оселі. А от друга Річ Посполита підтримала аншлюс Австрії та Мюнхенську угоду (навіть рвалася стати п’ятою її учасницею), після якої силою відхопила і собі шматок чеської території. Це дало вагомі підстави Вінстону Черчиллю, осмислюючи Другу світову війну, написати, що «Польща… з жадібністю гієни взяла участь у пограбуванні і знищенні чехословацької держави».
«Співпраця» ж ОУН (Бандери) з нацистами документально зафіксована у численних документах SD, фрагменти з двох з яких варто навести. 25.11.41: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна), мета якого – створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники». 04.02.42: «Перехоплені документи, як також зізнання нещодавно арештованих людей Бандери ще раз доводять, що привернути до якогось позитивного співробітництва прихильників руху Бандери неможливо. Так що залишається єдиний шлях – повне знищення цього руху». А ще раніше, у липні 1941-го, під арештом опинилися майже всі лідери цього відламу ОУН, а на інших почали полювання. Так, у липні 1942-го в перестрілці з гестапо у центрі Києва загинув Дмитро Мирон («Орлик»), один із чільних ідеологів національно-демократичної групи у проводі ОУН.
Інформації про це все вистачає, факти беззаперечні, проте…
Звернімо увагу на думку знаного британського історика, професора Оксфордського університету, автора всесвітнього бестселера «Європа. Історія» Нормана Дейвіса, висловлену ним у розмові з польською журналісткою: «Дев’яносто відсотків УПА не мали жодного стосунку до Волині. Що мав зробити президент Зеленський – відмовитися від вшанування дев’яноста відсотків героїв УПА? У кожного підпільного руху часів Другої світової війни є темні сторінки історії. – Я вважаю, що поляки повинні бути обережнішими в тому, що говорять про Україну та її історію. – Головною умовою існування незалежної Польщі є добрі відносини із сусідами. Сьогодні східним сусідом Польщі є Україна, а не Росія. На кожному польсько-українському конфлікті виграє Москва. І в історії таке вже траплялося». Але все ж журналістка його «дотиснула», заявивши: «УПА на Волині вбила 100 тисяч поляків. Це була етнічна чистка, геноцид. Було знищено 1200 польських сіл, убивали жінок, дітей прив’язували колючим дротом до дерев, вирізали немовлят із утроб матерів…». І Дейвіс, схоже, втомившись заперечувати, відповів: «Я все це знаю…» Хоча далі продовжив: «Поляки, Армія Крайова, здійснювали контратаки проти українців на Волині. Звичайно, кожна сторона намагається захищатися. І іноді відповідь буває такою ж або навіть ще жорстокішою». Але не заперечив абсурдну цифру у 100 тисяч жертв лише на Волині, написання «етнічної чистки» та «геноциду» через кому як начебто однопорядкових явищ, нарешті, польського варіанту «розіп’ятих хлопчиків»… Іншими словами, польська журналістка наочно засвідчила панування у своїм країні соціально-історичної міфології, яку не можуть похитнути раціональні аргументи та науково вивірені факти.
І тут не обійтися без бодай короткого теоретичного екскурсу.
На загал, міфологія, як універсальне безапеляційне пояснення світу та імперативний засіб орієнтації в ньому, лежить поза досяжністю критичного розуму та сприймається на віру, незалежно від того, чи підтверджує реальність її настанови, чи ні. Міф для людини є чимось істотнішим і вагомішим, ніж реальність. Міф – це спосіб життя, який не викликає заперечень, а міфологія – це система координат, якою керується людина і яка не може бути піддана сумніву чи вільному розмислу. Людина живе у міфі, вона стає його частиною, відкидаючи (просто не сприймаючи, не бачачи) те, що перебуває за гранню міфологем.
Існує істотна різниця між міфологією архаїчною та середньовічною, головним чинником беззастережного домінування якої був низький рівень загальноцивілізаційного розвитку, та міфологією сучасною. Є міфологеми корпоративно-групові («пласка Земля», «прибульці», «снігова людина»), а є й створювані на рівні держав і панівних політичних груп. Специфічним різновидом міфології є тоталітарна. Тоталітарний соціально-історичний і соціально-політичний міф формувався і формується при своїх основах за допомогою трьох основних чинників: державно-політична пропаганда; терор «компетентних органів»; потужний тиск повсякденного буття, традицій і «звичаїв». До цього додається чинник специфічного етнічного ґрунту, на якому якій виникає, виростає та розвивається все це. Скажімо, німецький нацизм неможливий був би без звички до Ordnung’у та мілітарної традиції, а італійський фашизм – без традиції патріархального патерналізму. А про російський більшовизм і зв’язок «третього Риму» з «третім Інтернаціоналом» з часів Бердяєва написано чимало як критичного, так й апологетичного. Й обов’язково у тоталітарній міфології має бути присутнім Головний Ворог, уособлення поцейбічного та потойбічного Зла.
Так от: наразі в Польщі присутні у розвиненому вигляді всі чинники панування тоталітарної міфології, крім хіба що терору «компетентних органів». Але ж дехто на шляху до влади обходився терором «на громадських засадах», здійснюваним «чорносорочечниками» та «штурмовиками»… На щастя, цього ще немає, але українців у Польщі все частіше б’ють просто за українську мову. Проте вже існує всеосяжна фальшива історична пам’ять, яка перетворилася на соціально-історичну міфологію, тобто цілісна система квазіфактів й «правильних» оповідей про значущі події польсько-українських відносин, створена пропагандою та підкріплена державною машиною. Ця міфологія вже зуміла накласти відбиток на резолюцію Європарламенту. А що далі? Далі, за президентом Навроцьким, «бандерівський прапор обмежить майбутнє України в форматі ЄС», а УПА по всій Європі сприйматимуть через призму польської тоталітарно-історичної міфології, бо єдина правильна візія минувшини та сучасності належить офіційній Варшаві? І професори рівня Дейвіса не вплинуть на це та муситимуть покірно схилити голови?
