На початку наступного тижня, орієнтовно 18 серпня (коли не станеться якогось форс-мажору) Верховна Рада з подачі глави держави має затвердити нового міністра оборони. І не тільки його, але зосередьмо увагу саме на цій дійовій особі вітчизняної політики та на вимогах, які висувають до нього. Власне, навіть на одній вимозі: організувати та провести ефективну мобілізацію. У максимально стислі терміни. Як то кажуть, на вчора.
Вимога ця видається головною в очах багатьох політичних персонажів. Згадаймо гнівні викрики низки депутатів і з провладних, і з опозиційних фракцій на адресу Федорова: мобілізацію не забезпечив! Усе інше не має значення! Не буде кому воювати – кому стануть потрібні цифрові технології!
Щ ж, у цьому є резон. От тільки даремно народні депутати (всіх інших критиків «винесемо за дужки») не бажають поставити перед собою дзеркала і подивитися в них? Адже це вони, нардепи, за своїм статусом (принаймні, теоретично) не кнопкодави, а законодавці, які творять закони, ухвалюють їх і контролюють виконання. Президент, він же Верховний Головнокомандувач – не повновладний володар держави. Парламент має право (й обов’язок) його контролювати та коригувати, а на додачу ще й призначати прем’єра та формувати уряд (окрім кількох міністрів, кандидатури яких обирає глава держави, проте затверджують усе одно депутати). В Україні змішана форма правління, нічого не поробиш (знов-таки, принаймні теоретично). Відтак провина за негаразди з мобілізацією лежить не тільки і не стільки на міністрі оборони, скільки на парламентаріях, які зобов’язані законодавчо мобілізацію забезпечити та в разі потреби своєчасно поправити президента чи прем’єра, якщо їхні дії (чи бездіяльність) роблять мобілізацію малоефективною.
Іншими словами, формат і правила мобілізації залежать від міністра в останню чергу, а в першу – від глави держави, уряду і парламенту. Президентський указ, постанова Кабміну та законодавчі зміни можуть бути ініційовані як міністром оборони, так й іншими політичними суб’єктами.
Згадаймо: наприкінці 2003 року тодішній головком генерал Залужний наголосив на потребі мобілізації 400-500 тисяч «багнетів», щоб перекрити некомплект у бойових з’єднаннях і підготувати необхідний резерв. А що на це відповів президент? Мені, мовляв, стільки не потрібно, і невдовзі звільнив Залужного і всю його команду. Те, що цього разу помилився президент, який не мав військової освіти, було відразу зрозуміло незалежним експертам. Але нардепи не звернулися до цих експертів і не поправили главу держави, хоча мали для цього всі можливості. Довготривалі результати – загальновідомі.
За рік, коли проблеми з нестачею особового складу стали очевидними (причому добре навченого, оснащеного та мотивованого особового складу), очільники адміністрації Байдена, яку мала змінити адміністрація переможця президентських виборів Трампа, звернулася до України: знизьте вік юнаків, яких мобілізують, із 25-ти до 18-ти! Ми готові додатково профінансувати навчання й озброєння поповнення! Лишилося ще два місяці до воцаріння Трампа, навіть якщо він згорне цю додаткову програму, озброєння, спорядження і початкову військову підготовку молоді солдати встигнуть отримати! Пропозиція була проігнорована. Ясна річ, можливо, вік мобілізації варто було знизити до 21 року, а не до 18 років, але така реформа дала б ЗСУ чимало молодих вояків з сучасною загальною освітою, яких вочевидь не вистачає. Нардепи могли б ініціювати потрібне країні рішення, закріпивши його законодавчо, – але вони відсиділися в кущах.
Наступного року, коли Трамп розпочав свої геополітичні вихиляси, в Україні не тільки не знизили вік мобілізації, а й широко відкрили кордон для молоді 18-22 років, істотно підірвавши цим потенціал вітчизняної економіки та посиливши економіку Євросоюзу – аякже, не менше, ніж півмільйона енергійних й освічених працівників, які в найближчі роки (або й узагалі) не повертатимуться у рідну країну! І справа не тільки в тому, що цей крок влади радикально підривав майбутній мобілізаційний потенціал України – він бив і б’є донині по економіці воєнного часу, по підтримці інфраструктури, по всіх вимірах українського буття. А де були і є наразі депутати? Там, де і завжди.
Відтак нікого не здивувало, що проголосувавши за усунення з посади міністра оборони Михайла Федорова та звинувативши його (здебільшого в істеричній тональності) у зриві мобілізації, нардепи не запропонували жодних законодавчих новацій у цій сфері, ба більше – не перекрили вільний виїзд за кордон юнакам у категорії «18-22» попри потреби економіки воєнного часу у людських ресурсах. А новий уряд? Теж прагне «порятувати генофонд нації», тобто заздалегідь орієнтується на поразку України? Чи не вважає, що у разі швидкого закінчення «гарячої» війни її знову не змінить «гібридна» чи принаймні «холодна», тож сильна армія потрібна буде завжди? А, може, всі свої сподівання покладає на Трампа, який «спинить війну»?
Як на мене, хто б не був призначений новим міністром оборони, він не зможе провести ефективну мобілізацію, щоби протистояти новим хвилям російської навали, якщо не здійснити буквально блискавичну зміну низки законів. І найперше – законодавства про воєнний стан, доповнивши його положеннями про найвищий ступінь такого стану – стан облоги. Конкретні його деталі – окрема тема, тут же зазначу, що слід негайно скасувати змогу т.зв. ухилянтів ховатися від мобілізації, не виходячи з квартир чи з сільських обійсть. А у разі нападів на військовиків, які проводять мобілізацію, чи публічного підбурювання до таких нападів зобов’язати (не дозволити, а зобов’язати!) останніх застосовувати зброю. Мій колега Ігор Лосєв, Царство йому Небесне, повторював: мобілізація – це завжди насильство, а той. хто стверджує інше – або просто ідіот, або «корисний ідіот» Кремля та Луб’янки. Он у другій Речі Посполитій оголошена 30 серпня 1939 року мобілізація передбачала лише два покарання для ухилянтів: ув’язнення та розстріл. Отож відмобілізоване у стислі терміни Військо Польське билося героїчно – не його провина, що президент, уряд і головнокомандувач у перші ж дні війни чкурнули з Варшави, втративши управління армією. Як писав Черчилль про тодішню Польщу, «найхоробрішими серед хоробрих занадто часто керували наймерзенніші з мерзенних». На щастя, у нас багато в чому склалося краще, разом із тим багато в чому – на рівні Речі Посполитої, а то й гірше.
Та повернімося до сьогодення.
За чинних обставин ефективна мобілізація можлива тільки в разі, якщо вона реально торкатиметься всіх верств населення. Обслуги елітарних клубів, дітей можновладців, молоді не від 25, а від 21 років, утікачів за кордон (або «замороження» громадянських прав. або служба у війську), «кварталу 95», і, нарешті, нардепів. Абсолютна більшість із них не має жодного відношення до законотворчості, тож нехай ідуть на фронт (он британські лорди та члени палати громад у двох світових війнах захищали свою країну, час від часу приїжджаючи до Лондона на засідання, якщо на те була змога, – і Британія вистояла). От і наші кнопкодави зможуть двічі на рік збиратися на тиждень-два, щоби проголосувати, – і мерщій у військо, причому не у тили його…
Так, здійснити належні законодавчі зміни буде складно, але ефективна мобілізація без залучення значної частини тих, хто записався в «українські лорди», неможлива. Тим більше, що між справжніми британськими лордами та нашими вельможними нуворишами – дистанція більша, ніж дальність польоту балістичної ракети, чи не так?
