Події в Україні й навколо неї свідчать, що нам так і не вдалося побудувати дієздатну державу. Пошук оптимальної моделі, який затягнувся на понад 30 років, досі не дав бажаного ефекту.Власне, для України й не варто вигадувати якусь надзвичайну модель. Вона лежить на поверхні. Це вписування України в контекст об’єднаної Європи, євроатлантична інтеграція та чітке дотримання демократичних цінностей.
Не потрібно шукати свій “третій шлях”. Сучасна реалізація демократії в об’єднаній Європі опирається на інституціональний бік, представлений системою стримувань і противаг, партійною системою західного типу тощо.
Але демократію варто розуміти набагато ширше. Не просто як певну партійну систему певного типу, змінюваність влади або наявність парламенту. Основним у всіх моделях демократії є ступінь піклування влади про суспільне благо. А те, які саме механізми це забезпечують, не так уже й важливо.
Суспільне благо реалізується через систему інститутів, що мають давню традицію. Отже, демократія – це тільки механізм, а його наповненням і сутністю є консолідоване суспільство, об’єднане єдиними цінностями й нормами життя і яке може ставити перед собою мету й досягати її.
Демократія – це народовладдя. І скільки країн, стільки і її форм. Для когось верх демократії – США, для когось – європейські країни. Вона стійка там, де основна частина народу належить до середнього класу. Здавалося б, що цю істину мало б знати оточення президента Володимира Зеленського, але вони нічого не зробили для того, щоб в Україні сформувався масовий середній клас.
Багато хто в Україні сприймає демократію як іграшку – гарну, але, можливо, яка не скрізь спрацьовує. Насправді демократія – це не що інше, як інструмент державного самоконтролю й автокорекції. Авторитарна влада, звичайно, може бути ефективнішою в кризові моменти й тоді, коли на чолі з’являються справді розумні й компетентні люди. Але згодом брак реального зворотного зв’язку, який і забезпечують демократичні інститути, призводить до втрати відчуття реальності та нездатності реагувати адекватно на зміни. Бо це, як нервова система – якщо ви не відчуваєте болю, то й із хворобою не боротиметеся.
Політичні та економічні катаклізми в Україні – це результат не демократії, а навпаки – браку в державі реальних інструментів і звички до самоконтролю. Лише справжня демократія забезпечує регулярну зміну уряду без революцій та інших потрясінь. Різниця між демократією і тоталітаризмом – це можливість мирної зміни влади з волі народу, висловленої на виборах.
Зазвичай демократія закінчується в момент завершення голосування. Після цього демократично обраний ліберал, демократ, популіст, тиран або тоталітарист може вже почати діяти відповідно до своїх повноважень, переконань, обіцянок і планів. І часто його дії абсолютно не стикуються з рожевими й пухнастими обіцянками електорату.
Та якщо в сучасному західному демократичному суспільстві демократія можлива на рівні місцевої чи найвищої влади, коли виборець може безпосередньо впливати на дії свого делегата до органів влади, то за українських реалій, якщо ви вже обрали для себе “пілота державного літака”, маєте летіти з ним до кінця маршруту. А доти, незалежно від того, чи посадить він успішно той літак в аеропорту добробуту й процвітання чи розіб’є його об скелі інфляції і тотального підвищення цін, замінити ви його не зможете.
Демократія зароджується у спільноті рівних людей. А за теперішніх українських реалій у часи правління Зеленського говорити про хоч якусь наближену соціальну справедливість не випадає зовсім. Демократія добре б спрацювала, якби в українському суспільстві не було такої колосальної прірви в рівні добробуту окремих громадян. Що глибшими будуть ці розходження, то більше суспільство скочуватиметься до диктатури чи революції.
Одним словом, межа між демократією та авторитаризмом проходить можливістю для простої людини за бажання ізолюватися від політики без шкоди для всіх інших сфер свого життя. Межа між авторитаризмом і тоталітаризмом проходить можливістю не робити й не говорити того, чого говорити й робити людина не хоче.
Що можна додати до геніальних слів Вінстона Черчилля: демократія погана, але нічого кращого люди поки не придумали? Мабуть, тільки одне – демократія, як будь-який лад, випливає з того, на якому соціально-економічному рівні перебуває держава на цей момент. Саме цей чинник визначає лад, а не навпаки. Тобто зміна соціально-економічного рівня життя суспільства продукуватиме й відповідні політичні зміни.
Утім, демократія – це форма влади, за якої керування суспільством здійснюється в інтересах більшості народу. Народ намагається проводити свою волю самоврядування через виборних представників – владу. Звідси й виходить, що виборність – це один із необхідних атрибутів демократії, але далеко не єдиний. Народ має ефективно контролювати дії влади, якій властиво швидко забувати своє призначення і займатися власними корисливими інтересами.
Одна з форм контролю влади – свобода слова й преси. Але її явно недостатньо за браком в Україні повноцінного правового суспільства, поділу влади й реально незалежного суду. Сам народ також має дорости до розуміння, що влада існує для народу, а не народ для влади. Спрощене поняття демократії та спроби її побудови прискореними темпами в Україні, ґрунтуючись тільки на свободі виборів, слова й приватної власності, не дали бажаного швидкого ефекту.
По суті, демократія – механізм маятника між правими й лівими переконаннями, переміщення між індивідуалізмом і общинністю. З одного боку, ініціатива, незалежність, право приватної власності. З іншого – соціальна справедливість, гарантії тощо. Народ, з огляду на історично сформовані традиції або умови, обирає потрібну йому форму демократії, саме те положення маятника, що підходить для нього. Тому в різних країнах вона й різна. Демократія як форма існування суспільства добра тим, що гнучка. Гойдніть праворуч – й одержите США, ліворуч – Швецію.
Але зараз в Україні побудований антисоціальний режим і демократія є умовною.
За українських реалій геть усе вирішує керівний клас, який фактично зазнав доволі незначних змін із моменту відновлення Україною незалежності 1991 року. Вибори й інша мішура – лише низькопробні демагогічні прийоми, щоб пудрити мізки довірливим громадянам. Насправді ж є група осіб, що реально управляє всім, зокрема й громадською думкою. Маючи владу, фінансові й медійні ресурси, вона завжди може переконати громадськість у тому, що нібито вона має шанс отримати саме те, чого хоче. І більшість готова вкотре абсолютно демократично підтримати те, чого від них хочуть можновладці. За останні роки в Україні у владі змінювалися ставленики фінансово-промислових кіл. Вони призначали на посади президентів і прем’єр-міністрів, які провадили політику вигідну насамперед цим “грошовим мішкам”.
Демократична система керування виродилася в безмежну владу грошей і вузького кола людей, які ними володіють. Усе інше – висування кандидатів, їхні програмні промови, вибори – лише спектакль, криклива й вигадлива декорація, призначена тримати справжніх хазяїв у тіні й продукувати в електорату ілюзію причетності до вирішення долі країни. Демократія в її українському варіанті виявилася безвідповідальною. У відриві від стримувальних культурно-історичних балансирів вона веде до вакханалії найпримітивніших людських інстинктів – духу наживи, брехні в ім’я матеріальної вигоди, невтримному споживанню. Тобто до всіх смертних гріхів, перелічених у Біблії.
Можливо, що демократії в чистому вигляді не існує в жодній країні світу. Оскільки в реальності демократія – це не лише народовладдя, а вміння в розумний спосіб заручатися підтримкою народу та, наобіцявши йому золоті гори, втілити в життя хоча б частину передвиборних обіцянок.
На жаль, необхідно констатувати, що здебільшого все те, що обіцяють українському народу, ніколи не виконують. А механізму відповідальності можновладців за подібне невиконання немає. Тож чи не від цього всі поточні проблеми української демократії?
