Року 1979-го почалася радянсько-афганська війна. 25 грудня Радянський Союз ввів свої війська до Афганістану. Рішення про це було ухвалено на найвищому рівні – на засіданні Політбюро ЦК КПРС. Основними “промоутерами” ідеї збройного вторгнення до цієї гірської азійської країни були голова КДБ СРСР Юрій Андропов, міністр оборони СРСР Дмитро Устинов і міністр закордонних справ СРСР Андрій Громико. Їх підтримав радянський лідер – на той час уже тяжко хворий генсек ЦК КПРС і водночас голова Верховної Ради СРСР Леонід Брежнєв.
27 грудня 1979-го президентський палац у Кабулі був захоплений бійцями спецпризначення СРСР. Президента Хафізуллу Аміна вбили, влада перейшла до Бабрака Кармаля – відвертого ставленика Москви. Радянськими спецпризначенцями при цьому командував полковник Василь Колесник – українець з Кубані, удостоєний за вдало проведену операцію звання Героя Радянського Союзу.
Офіційним поясненням введення військ до Афганістану було “запобігання загрозі іноземного втручання”. Як привід, СРСР використовував прохання з боку афганських властей. Щось схоже відбудеться й у 2014-му, коли росіяни “аргументуватимуть” анексію Криму, буцімто загрозою появи там військових баз НАТО. А постійний представник Російської Федерації при ООН Віталій Чуркін демонструватиме на весь світ звернення Януковича до Путіна з проханням ввести російська війська на територію України. До речі, за це прохання Януковича засудили до 13 років позбавлення волі за державну зраду.
Реальною ж метою вторгнення до Афганістану була спроба розбудови лояльного до Москви політичного режиму у відносно слаборозвиненій країні, охопленій міжусобицями. Військові формування (“обмежений контингент радянських військ”, як заявляла пропаганда) виявилися втягнутими в жорстоку і кровопролитну війну. Вона тривала понад дев’ять років – до 15 лютого 1989-го. Хоча певна кількість радянських силовиків залишалися в Афганістані й пізніше цієї дати.
Для Радянського Союзу війна завершилася безславно. Здолати опір місцевої опозиції не вдалося, чисельність муджагідів від року до року зростала. Навіть на піку радянської військової присутності в країні вони контролювали понад 70% території (окрім великих міст), стабілізувати становище в Афганістані так і не вдалося. Водночас війна призвела до стрімкого погіршення відносин СРСР із країнами Заходу. Бойкоту літньої Олімпіади 1980 року в Москві. Нового етапу гонитви озброєнь і Холодної війни, значних людських жертв і фінансових витрат, що суттєво прискорило крах Радянського Союзу.
За понад дев’ять років в Афганській війні взяли участь від 620 тисяч до 1 мільйона радянських силовиків – військовослужбовців, кадебістів, прикордонників. Із них понад 160 тисяч були українцями. 2 378 із них загинули. Однак, у книзі “Чорні тюльпани. Афганський мартиролог України” містяться дані про 3 087 загиблих українців. Якщо говорити по областях, то найбільше втратила Донеччина – 296 осіб. Далі йдуть Харківщина (220), Дніпропетровщина (218), Одещина (177), Крим (166), Луганщина (161). Серед загиблих був і генерал-українець – уродженець Радомишля Петро Іванович Шкідченко, який загинув у збитому гелікоптері Мі-8 у січні 1982 року. Його син Володимир Шкідченко – генерал армії України, був міністром оборони України з 2001 до 2003 рік.
Понад 8 тисяч українців дістали поранення, більше половини з них (4 687) залишилися на все життя інвалідами. Ще від 60 до 72 українців, за різними даними, вважаються зниклими безвісти. Або тими, хто потрапив у полон і не повернувся з нього.
Із загальної кількості 86 Героїв Радянського Союзу за Афганську війну, не менше 15 є українцями та вихідцями з України. Деякі з них живі й нині – це Валерій Гринчак і Віктор Капшук із Києва, Віктор Синицький з Бердянська.
Афганська війна мала сумні наслідки для України. Відомо, що від хвороб, наслідків бойових поранень і самогубств після війни померло в кілька разів більше учасників, ніж безпосередньо внаслідок бойових дій. Ця війна породила так званий “афганський синдром”. Ветеранам було вкрай важко адаптуватися до цивільного, мирного життя, особливо в умовах розпаду СРСР і зростання економічної кризи. За даними доктора історичних наук Юрія Рубцова, дослідження початку 1990-х років продемонструвало, що як мінімум 35-40% ветеранів Афганістану потребували допомоги професійних психологів.
Війна була несправедливою з боку Радянського Союзу як щодо місцевого населення Афганістану, так і власних громадян. Часто зовсім юних хлопців, яких відправляли воювати до далекої азійської країни за інтереси вищого керівництва радянської імперії та без належної військової підготовки. Проте сучасна Україна не має права забувати своїх “ветеранів Афгану”. Багато з них не обирали свою долю, а були змушені йти за наказом. Їм довелося воювати в надзвичайно тяжких умовах, де все одно знаходилося місце для військового подвигу. Чимало тих, хто пройшов Афганську війну, згодом зробили неоціненний внесок у розбудову національних Збройних сил України. Брали участь у миротворчих операціях нашої держави в “гарячих точках” планети, а з 2014 року героїчно захищають Україну від збройної агресії Росії.
