Виступ Зеленського у Верховній Раді за своїм наративом став продовженням останньої прес-конференції для іноземних журналістів, який викликає дедалі більше запитань до оновлених зовнішньополітичних орієнтирів Банкової. Схоже, перша особа остаточно вирішила випробувати на Україні концепцію «національного егоїзму». Ідея не нова і для інших держав, от лише для реалій України - однозначно хибна.
Що не так?
⁃ кристалізується «споживацька» зовнішня політика Зеленського за принципами «партнеронезалежності» та «більше грошей та зброї, менше оцінок подій в та навколо України». Безперечно, каталізаторами такої трансформації стали критичні оцінки міжнародного співтовариства ознак гальмування реформаторських зусиль Банкової у частині антикорупційної політики та незалежного правосуддя, а також початок політичних переслідувань опозиції для зачистки конкурентів перед наступними виборами;
⁃ продовжуються свідомі заклики Зеленського до українських громадян не довіряти інформації партнерів та союзників щодо безпекових викликів та загроз з боку Росії. Апогеєм такого хибного курсу стало засідання Ради Безпеки ООН 31 січня, скликаного, на жаль, не за ініціативою України, під час якого фактично заспокійливі аргументи Зеленського були на повну потужність використані Росією та Китаєм і фактично нейтралізували наступальну риторику західних союзників на захист України та посилення тиску на російського агресора;
⁃ дивно, що в умовах гострої безпекової загрози та напружених стратегічних дискусій між Заходом та Росією Зеленський оминув чітких сигналів щодо незмінності курсу України на вступ до Північноатлантичного Альянсу та ЄС, що, безперечно, не зможуть не помітити ані в західних столицях, ані в Кремлі. Сподіваємось, що це мовчання не є натяком Банкової на можливість компромісів у питанні інтеграцій до західних структур;
⁃ переможні реляції про розблокування нормандських переговорів лише на основі зустрічі дипрадників і перебільшення значення підписання формального комюніке за її підсумками є свідченням безвиході, у якій опинилися мирні ініціативи Зеленського та дипломатична діяльність на даному треку. У цьому контексті загрозливими у своєму поєднанні виглядають гострі випади Банкової проти дій Заходу щодо ескалації російської загрози, фанатичні прагнення Зеленського побачити Путіна та прагнення нейтралізувати прозахідну політичну опозицію в Україні;
⁃ надактивна присутність іноземних лідерів та глав МЗС західних держав в Україні - це потужний сигнал єдності та солідарності Заходу з Україною в часи загрози широмасштабного вторгнення з боку Росії. Такі дії західних політиків очевидно шокували Кремль. Візити стали, фактично, «живим дипломатичним щитом», яким Захід прагне захистити нашу державу у сподіванні, що Путін не дасть наказ до вторгнення, коли в Києві перебувають високі західні гості. Проте, враховуючи нинішню умиротворюючу позицію Банкової, існує ризик, що такі високі візити перетворяться у візит до психотерапевта Зеленського, який «лікує фобії російської загрози» у наших союзників.
Натомість, те, чого справді боїться Росія та потребує Україна у часи безпекової кризи - це єдність всередині країни між всіма політичними силами, бізнес елітами та громадянським суспільством, а також щоденна робота над гартуванням євроатлантичної єдності, постійним посиленням болючих санкцій проти Кремля, залученням значної фінансової і оборонної підтримки держави.
Мудра, професійна та державницька українська влада змогла б по максимуму використати нинішню кризу для посилення наших міжнародних позицій та стійкості України. Замість щирої вдячності за координуючу роль та унікальні зусилля з мобілізації Заходу з боку особисто Джо Байдена та ключових фігур його Адміністрації, Зеленський сперечається із ними щодо реальності загроз та, як результат, дратує союзників, демотивує їх і у перспективі ставить під сумнів міжнародну солідарність з Україною.
