Недостатнє розуміння сучасної Росії Заходом стримує його рішучість приймати нагальні рішення, які унеможливлять продовження Кремлем війни в Україні. Путін вважає себе “месією”, історична роль якого відновити Російську імперію в кордонах ХІХ століття. Для виконання місії “Великої Росії” він готовий пожертвувати життям мільйонів росіян, аби отримати шанс не тільки знищити Україну, а й зробити спробу демонтувати провідну роль західної цивілізації у світі. Будь-які жертви, руйнування і занадто велика вартість цього наперед провального “проекту” для нього не мають жодного значення.
Відповідно, результатів російсько-української війни може бути тільки два. Путін перемагає, і Україна знову стає колонією Російської імперії, як би вона себе б там не називала. Або Україна перемагає Росію, диктатор зазнає великого приниження, як вдома так і за кордонами Російської Федерації, і буде ще більш небезпечним для навколишнього світу. Тому варіантом остаточної перемоги є повний і остаточний демонтаж путінського режиму.
Слово поразка відсутнє у словнику Путіна, тож повне знищення України – це той шлях, який він обрав для себе. Залишається лише сподіватися, що в Кремлі є ті, хто розуміють, що це буде останнім цвяхом у труну Росії, за що їх проклинатиме не одне наступне покоління московітів.
Путін дотримується лише однієї стратегії – постійного нагнітання ескалації. При цьому він зробив серйозну помилку, критично для свого режиму недооцінив українців, як і наші наміри не допустити потрапляння України під правління соціопата, котрий просто зациклений на знищенні українців, як нації.
Зараз в Кремлі намагаються зберегти обличчя свого “лідера”, заявляючи, що їм потрібно лише “звільнення” всього Донбасу від України, а на інші території вони нібито вже не претендують. Ніби всі стали раптово дуже наївними і повірили, що Москва визріла до деескалації, а словам російського Ріббентропа – Лаврова можна нині хоч на йоту повірити.
Проблема в тому, що “укладання миру” зараз з Путіним на московських умовах дасть йому не тільки “перемогу”, але й час для того, щоб хоч якось перебути наслідки санкцій, а потім знову розпочати конфронтацію, зазіхаючи вже на території Польщі та держав Балтії.
Схоже, що в Кремлі тестують можливість обнулити наслідки російського Геноциду проти мирного українського населення, роблячи вигляд, що цього всього не було і, мовляв, ми готові починати відносини з Україною і колективним Заходом з чистого листа.
Але такого не буває і бути не може. Росії, якщо ці території й далі продовжуватимуть так називатися, знадобляться довгі десятиліття, якщо не століття, аби повернути собі хоча б частину того впливу чи умовного авторитету, який вона мала до початку розв’язаної нею широкомасштабної війни в Україні.
Для Путіна важливо, щоб у Європі продовжували його боятися. Не дарма такі військово-позаблокові країни, як Фінляндія та Швеція, готуються в найближчий час стати членами оборонного блоку НАТО. Не можна виключати того, що їх приклад підштовхне до такого ж рішення ще й нейтральні Австрію і Ірландію. Оскільки загроза можливого знищення демократії нависла над всією Європою.
Злочинна війна, яку веде Росія в Україні, є результатом жадібності, гіперболізованого его і манії величі Путіна, які десятиліттями підживлювалися кремлівським телевізором для внутрішнього вжитку населення РФ.
Світ вже більше 2 місяців постійно бачить в новинах війну в Україні на екранах своїх телевізорів. І, на жаль, сьогодні в Сполучених Штатах, роблять таку ж помилку, яку Америка допустила під час Другої світової війни. Не дивлячись на всю допомогу Україні, у Вашингтоні й досі не визріли до того, що це не війна “там”, а й “їхня” війна.
Для американців потрібно було відчути на собі трагедію Перл-Харбору в грудні 1941 року, щоб змінити свою думку. Схоже, що трагедія Маріуполя, Бучі і Ірпеня ще не сприймається тими, хто приймає рішення в Америці, рівня Перл-Харбору.
Через яку межу мусить переступити Путін, щоб американці нарешті змінили свою думку? Застосувати тактичну ядерну зброю, думаючи, що Захід не дасть на це адекватну відповідь?
Очевидно, що рано чи пізно США доведеться втрутитися напряму і приєднатися до боротьби з рашистами на українських територіях, подобається це комусь чи ні. Але тим часом гинуть тисячі невинних людей. Нерон грає, а Рим горить.
В Москві настільки були впевнені у своїй легкій і швидкій перемозі, що почали готуватися до параду в Києві ще до початку цієї жорстокої війни. Кремль так нічого й не навчив програш в Афганістані, і там почали вірити в озвученні проплаченими пропагандистами темники, які до цього вони самі надсилали терористичним пропагандистським військам.
Путін намагається себе позиціонувати серед політичних еліт Російської Федерації, як особу царського рангу. Зараз він має повноваження куди більші, аніж колишні російські царі. Між тим спільним з ними у нього є лише те, що він так само примітивно мислить, як і недалекий останній цар з династії Романових – Ніколай ІІ, який став символом краху Російської імперії. А всі добре пам’ятають, що з ним у підсумку сталося.
Путін І видає Росію за “супердержаву”. Але насправді він самодержавний терорист-смертник, який керує штучно створеним територіальним утворенням, сидячи на вершині найбільшого в світі арсеналу ядерної зброї.
Герострат спалив храм Артеміди, щоб залишити пам’ять про себе. Війною в Україні Путін знищує Російську Федерацію. Він фігуруватиме в світовій історії, як найкривавіший диктатор всіх часів. Вже зрозуміло, що слово “putin” увійде до словників народів світу, як поняття найгіршого уособлення зла, ницості і нелюдської жорстокості.
Війна – це один із вершників Апокаліпсису. Путін осідлав “червоного коня” війни, щоб показати світу свою “могутність” і “силу” та повернути Росії статус наддержави, який мав колись Радянський Союз. Ні з одним, ні з іншим нічого вийти не могло і ніколи не вийде.
Військові злочини путінського режиму в Україні будуть зафіксовані в аналлах світової історії, як найбільш варварське і криваве ведення війни без дотримання жодних правил.
Український народ вже зазнав страшних жертв, і російську агресію можливо припинити лише використавши проти навали московців ще більшу силу.
Великою помилкою колишнього президента Кучми і його оточення стало те, що відмовившись від ядерної зброї та втративши свій ядерний статус 2 червня 1996 року, Україна так і не змогла приєднатися до Північноатлантичного альянсу.
Цілком очевидно, що під натиском із зовні Україна змушена була це зробити добровільно. Проте, якби Київ заявив тоді нашим західним партнерам, що натомість українське керівництво наполягає не на якихось паперових гарантіях, а гарантованому вступі Української держави в НАТО, то був великий шанс, що на це в Вашингтоні, Лондоні і Брюсселі могли б погодитися.
Безнатівський статус України обернувся великою трагедією для українців, він став гарантією майбутнього вторгнення Росії, яке й відбулося 24 лютого 2022 року. І цей день – одна з найтрагічніших дат в історії українського народу.
Тепер же, і про це цілком вже можна говорити відверто, Україна самотужки виконує функцію НАТО, захищаючи Європу від російського вторгнення.
Тому настав час піднімати питання не тільки про приєднання нашої держави до Європейського союзу, а й, після закінчення війни з Російською Федерацією, членства України в Північноатлантичному альянсі.
Українці на це заслужили, українці вибороли на це право своєю кров’ю, мужньою і професійною боротьбою з переважаючим за своєю силою агресором.
Путін веде війну за знищення українців, як нації. Фільтраційні табори і насильницьке вивезення громадян України на територію Росії є одним із кроків на шляху до зачищення українських територій, для того, щоб потім завезти сюди масово росіян з Сибіру, Далекого Сходу чи районів Крайньої Півночі.
Мова йде про Геноцид українського народу, який потрібно зупинити зараз, щоб він не переріс в масштаби Голодомору 1932-1933 років в Україні.
Путін за будь-яку ціну хоче “Великої Росії”, життя самих росіян його абсолютно не хвилюють, як і надзвичайно великі витрати на проведення війни в Україні. Для нього це гра з нульовою сумою, він або виграє, або програє.
Битва між Україною і Росією – це не тільки битва технологій, літаків, гелікоптерів, безпілотників, ракет, важкої артилерії чи танків. Це битва тих, хто прагне стати частиною західної цивілізації, і тих, хто хоче забрати Українську державу назавжди з собою в морок антицивілізації.
Очевидно, що путінська Росія – це держава терорист. І тому ставитися до неї потрібно відповідно до цього статусу, який вона цілком заслужила своїми терористичними діями на території Української держави.
