Новини , Блоги
 5 серпня 2022, 20:16 Юрій Винничук  

Мир ціною безперервної війни



Чи може дружина президента бути дурепою? Чому ні? Ми ж пам'ятаємо дружину Януковича. А тепер озвалася і дружина ірландського президента.

І от ця, перепрошую, леді закликала українців «погодитися на припинення вогню і проведення переговорів». Звісно, з Росією.

Про які переговори мова? На умовах Росії? Тепер, коли вона роззявила пащеку не лише на весь Схід, а й на весь Південь аж до Одещини? А хто буде відбудовувати зруйновні міста? Хто відповість за нелюдські злочини? Може, Росія погодиться видати нам усіх убивць і ґвалтівників? Чи виплатить компенсації за руїни і смерті? Чи поверне викрадене і розграбоване?

Щойно буде підписано мир, санкції проти Росії послабнуть. А вона, врахувавши усі свої помилки, стане готуватися до набагато ретельніше продуманого нападу. Росія ніколи не змириться з існуванням України, бо це існування її ображає. Тому й звучать заклики денаціоналізувати аж до лінії Керзона.

Мир за будь-яку ціну – це мир в постійній напрузі й чеканні нової війни.

Жертви, які ми зараз несемо, не співмірні з жертвами Першої і Другої світової, з жертвами Першої московсько-української війни, з жертвами Голодомору і російських репресій, які ми називаємо сталінськими. Ні, це були російські репресії, це був російський терор окупанта.

Я не дивуюся Шредеру, а дивуюся, що маячню меле представниця народу, який не так уже й давно перебував у такій самій ситуації, як і ми. І меле вона це не ірландською мовою, а англійською.

Українці віддавна стежили за всіма подіями в Ірландії. Недарма безліч авторів від Нечуя-Левицького, Кониського, Драгоманова, Лесі Українки до Антона Лотоцького («За волю Ірляндії», 1939) писали з великою симпатією про те, як ірландці борються за свободу, про стан їхньої мови.

Ірландія пережила кілька англійських завоювань, під час яких зазнала не тільки значних жертв, але й нищення рідної ґельської мови. Найкривавішим було завоювання армією Олівера Кромвеля і запровадження терору та переслідування за ґельську мову. Решту руйнації довершив ірландський голодомор 1846 року, коли Ірландія втратила два мільйони мешканців. Емігрувало ще більше. Саме тих, що розмовляли ірландською. До того ж англійці заборонили ірландські школи і друкування книжок. Все відбувалося, як і в нас.

Не помогли спроби воскресити мову в ХІХ сторіччі, не помогли й пізніші закони, які визнали ґельську мову офіційною мовою вже вільної Ірландії. Мова заникла і лише де-не-де жевріє.

Френсіс Фегі у статті «Справа ірландської мови», яку переклала Леся Українка, писав: «Але найгіршу, смертельну рану завдала ґельській мові встановлена 1831 р. так звана "національна" система виховання. Не можна собі здумати менш національної системи і вже напевне ніякий саморядний народ не терпів би її ані днини. Учителі були (та й тепер ще є) настановлені від уряду, здебільшого люде запекло-партійні, зовсім нетямущі в справі виховання і крайні невігласи в історії Ірландії та її народу, або зневажливі до неї. Через те нераз ірландська дитина мусіла навчатися в школах, що немов би то її прадіди були "зграєю голих дикунів", як то недавно встановив один з таких учителів. Така дитина вже не знала ні пісень, ні музики, ні переказів, ні історії рідного краю і замикала серце своє проти давньої рідної мови».

Тобто це власне те, що чинять окупанти на захоплених теренах: впроваджують свої підручники, вихолощують українськість і перетворюють наших дітей на кацапів.

Нині рідною мовою спілкуються від 30 до 100 тисяч ірландців. Багато хто з ірландської еліти переживав і переживає травматичний досвід втрати власної мови.

Джеймс Джойс у першій своїй повісті «Портрет митця в юності» описує, як Стефан Дедалус (прообраз самого Джойса) в розмові з англійським священником, який недавно перейшов на католицизм, вживає слова «tundish» (лійка), але англієць не розуміє цього слова і стверджує, що лійка англійською «funnel». Цього було достатньо, щоб Стефан зазнав неабиякого враження, усвідомивши, що як ірландець завше буде в другорядній позиції стосовно кожного, хто лишень завдяки народженню в Англії буде мати право повчати ірландця в питаннях мови, вирішувати, яке слово правильне, а яке ні.

«Мова, якою розмовляємо, є передусім його мовою, а потім допіру моєю, – роздумує Стефан. – Які ж бо ріжні слова home, Christ, ale, master в його вустах і в моїх! Я не здатен ані вимовити, ані написати тих слів, щоб не відчути в серці тривоги. Його мова, така своя і така чужа, буде завше для мене мовою набутою. Я не створив і не затверджував слів тієї мови. Мій голос не довіряє їм. Душа моя тремтить в тіні його мови».

Тривога в його душі спричинена усвідомленням того, що мова, якою він розмовляє, не належить йому. Він завше буде чиїмсь підданим. Отже ірландський письменник не може бути володарем англійської мови і встановлювати свої правила.

Слова, які він згадує, в устах англійця й ірландця мають далеко не однакове значення. Як от Христос в устах католика і в устах протестанта. Також чужим є ale – ель, традиційне англійське пиво, яке не варили тоді ніде поза Англією. Для англійця це слово було дуже свійським, пов’язаним з традицією, домом, родиною. А чим для ірландця?

Оці роздуми привели до того, що наприкінці життя Джойс написав роман «Finnegans Wake» мовою, яку сам створив і для якої сам увів свої правила. Це роман, який неможливо читати. В нього треба вгризатися, вишуковуючи діаманти ірландських – і українських! – каламбурів.


ТОП-НОВИНИ ЗА ДОБУ

ЗДОРОВ'Я

ПОГОДА

СПОРТ

ВІДЕОСЮЖЕТИ

ФОТО / КАРИКАТУРИ

«    Серпень,2022    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31