Сталін на 180 градусів змінив долю Франції в Ялті 1945-го. Він наполіг на включенні республіки до числа країн-переможниць у ІІ світовій, тоді як Черчилль та Рузвельт були проти.
Кремлеві цей фокус потрібен був для підтримки французької компартії, впливової на той час. 1946 р комуністи зайняли перше місце на виборах до Національних Зборів, а пізніше стали другою найбільшою партією в країні, зберігаючи впливовість аж до самого розквіту «холодної війни».
Черчилль та Рузвельт не підтримували сталінську примху, оскільки Франція ганебно капітулювала перед Німеччиною 1940 року: уряд Віші воював на боці Гітлера. Сталін виправдовував свій ультиматум рухом опору під керівництвом генерала де Голля.
Кремлівський тиран щиро сподівався, що комуністи повністю захоплять владу у Франції. Повоєнна криза, відсутність у країни грошей та політична депресія внаслідок колабораціонізму з фашистами підливали олії у полумʼя перемоги комуністичних маргіналів на виборах. Запобігти втіленню червоної мрії кремля зашкодив «план Маршала»: американські гроші змінили не тільки ситуацію в країні, а й настрої громадян.
Шарль Андре́ Жозе́ф Марі́ де Голль на довгі роки закусив образу на США та плекав симпатію до СРСР, як, зрештою, і інші французькі президенти.
Роками Франція ніяк не утискала діяльність компартії, хоча цього вимагали головні донори «плану «Маршала». Торгівля з СРСР тільки зростала.
З подачі Де Голля Франція 1966 року вийшла із НАТО. Головна причина в тому, що британці та американці дратували генерала: зокрема, він був незадоволений постійним лідерством в Альянсі США та Великобританії, вимагаючи посилення позицій Парижа. Ідеологію ображеного генерала сповідували наступники у Єлисейському палаці аж до 2000-х: президент Саркозі привів Францію до НАТО лише 2009-го.
Де Голль запропонував концепцію "Європа від Атлантики до Уралу", під якою мав на увазі пошуки ефективної взаємодії Старого Світу та Радянського Союзу, хоча альянс уже тоді брав курс на ізоляцію «комуністичної зарази». Де Голль пропагував цю ідею навіть на Асамблеї ООН та саміті ЄС.
Така запопадливість перед «совком» - це не лише вдячність Сталіну, але й пошуки нового формату лідерства. Франція у 40-50-ті переживала кризу розпаду імперії, натомість сама потрапивши у фінансово-політичну залежність до США. Упродовж десятиріч Париж намагався знайти своє особливе місце в Європі, підперши свої інтереси одразу і капіталізмом, і комунізмом.
Нинішнього французького лідера абсолютно точно можна називати «де Макрон», адже він наговорив чимало меседжів в стилі де Голля і наразився на ті ж самі проблеми.
І про автономізацію від США, і про економічну співпрацю з Китаєм, з яким треба порозумітися геополітично. Не вистачає лише виходу з НАТО, але, либонь, страшнувато залишатися на одинці з партнерами Путіним та Сі.
Навіть маргінали у Франції ростуть у рейтингах, наче гриби після дощу. Сьогодні ультраправа Ле Пен виграла б у Макрона вибори з різницею в 10 балів: 55% проти 45%.
Тому господар Єлисейського палацу знаходить традиційний вихід з усіх екстремальних ситуацій: стукатися на Схід. У його випадку - на дуже Далекий Схід. Тільки чомусь ніхто так і не скаже йому, що "комуністична" історія де Голля - це кейс не успіху, а помилок. І з кожної подібної халепи Париж витягував Захід.
