Минуло достатньо часу від ютуб-дискусії між українським журналістом Віталієм Портніковим і російською письменницею та публіцисткою Юлією Латиніною. Але списи ламаються досі. За моїми власними спостереженнями найбільше дискусія (а точніше прилюдне розмазування Порніковим Латиніної) вкурвила ту частину блогерів та інтелектуалів, які досі просторікують про наявність «хароших русскіх» і про необхідність якогось особливого статусу російської мови в Україні. Умовно, назвемо їх «фанклубом Арестовича», бо саме йому прикипіло найбільше.
Теза Портнікова про намір будувати українську ідентичність у головах людей довело їх до повноцінної істерики, аж до звинувачення Портнікова у «порохоботстві». Хоча в принципі, Портніков сказав під час дискусії все те, що він повторював роками.
«Україна має стати державою комфортною для українців» - пригадуєте хто це сказав? Це Віталій Портніков. До речі, він продовжує казати це й зараз. І ця його фраза в таборі «фанклуба Арестовича» викликає високотемпературне палання. Портнікова давно б звинуватили у нацизмі, якби не лихо – Віталій Портніков геть і не приховує що він єврей.
Чому ж Віталій Портніков говорить про те що основою майбутньої України буде україноцентризм, себто ідеологічна течія, що вкладається у фразу «Україна – понад усе»? Бо по-перше, Портніков себе бачить громадянином України і своє життя пов’язує виключно з Україною, а відтак він реально хоче розбудови успішної України. А по-друге, тому що Портніков чудово розуміє процеси державотворення, і тому вважає що розбудувати Україну здатен виключно україноцентризм.
А чому я, українець від діда-прадіда, з ним цілковито згоден? Ні, не від ненависті до окупантів – хоча вже повірте приводів для такої ненависті я маю більше ніж. Справа в іншому. Я бачу, що ніякої іншої сили для розбудови сучасної України крім україноцентризму просто не існує.
Тому що наша країна бореться за своє існування.
Я не маю ілюзій, ця військова кампанія не завершиться обіцяними зеленою владою «кордонами 1991 року». Ба-більше, після завершення цієї військової компанії на нас чекає життя у повноцінно воєнізованому суспільстві, де маса людей пройшли війну і дивовижно опанували методи знищення собі подібних. На нас чекає життя в країні, куди не захочуть прийти інвестиції, і де жити доведеться в постійному очікуванні нового нападу Росії. На пенсію, до речі, я геть і не розраховую – я й так знаю що вона буде копійчана. Природно, чимало українців які ще зараз тут – уїдуть.
А хто залишаться? А залишаться ті кому Україна потрібна – сама по собі, а не тому що вона щось дає. Потрібна так само, як євреям що кидали заможне життя в США, був потрібен Ізраїль. Такі будуть – навіть не сумнівайтеся. І таким людям навіть не треба буде накидати якусь ідеологію, вони й так будуть просякнуті україноцентризмом, різної міри радикальності.
Умовний «фанклуб Арестовича» це вже бачить, і розуміє, для нього в такому суспільстві місця не буде. Умовний «фанклуб Арестовича» мріє про Україну штибу демократизованої УРСР. України, де представники російської інтелігенції будуть себе почувати як в Москві і зможуть диктувати правила «недолугим Тарасам і Марічкам».
Але – не буде такого. Фарш назад не провернеш. Після десятків тисяч загиблих у війні накидати ідеї «Україна і Росія – партнери по імперії» більше не вийде. Путін зробив все необхідне аби українці від Москви відірвалися остаточно. Пункт неповернення вже пройдений і аби не повернулося як було, старатися буду в т ч і я – моїми книжками.
Звісно у умовного «фанклубу Арестовича» тепер проблема – українізуватися їм, путінізуватися, чи залишитися на Заході, нікому не потрібними емігрантами? Їм дуже не хочеться робити цей вибір.
Та хіба це проблема українців?
