Західні держави закручують гайки Росії, що перебуває під диктатурою президента Владіміра Путіна: наступним кроком, схоже, буде поетапна заборона Європи на закупівлю російської нафти.
Це правильна політика, враховуючи той факт, що нафтові гроші фінансують війну Путіна в Україні та підтримують російську економіку. Але ризики можуть бути доволі значними: ревізіоністські сили іноді стають найжорстокішими, коли кампанії економічного придушення проти них ось-ось увінчаються успіхом.
Класичний приклад – Японія перед Другою світовою війною. Десятиліття Токіо шукало величезну імперію в Азії. Японці розпочали військову атаку, захопивши Маньчжурію, вторгнувшись в Китай і поширивши свою діяльність на Південно-Східну Азію.
Спочатку США реагували повільно. Але врешті-решт, прагнення Японії до регіонального домінування, жорстокість її тактики в Китаї – бомбардування міст з метою розпалювання терору, систематичні вбивства мирного населення, використання біологічної зброї – зробили її ворогом Вашингтона.
До 1940 року адміністрація президента Франкліна Рузвельта фінансово підтримувала китайський уряд. Наступної весни до Китаю почали прибувати американські військові літаки та льотчики-добровольці.
Найважливіше те, що Вашингтон вивів боротьбу з Японією на економічний рівень. Рузвельт вперше обмежив експорт до Токіо авіаційних матеріалів, високооктанового газу, металобрухту та інших товарів. Після того, як японські війська увійшли в південний Індокитай у середині 1941 року, Рузвельт завдав непоправного удару: повне нафтове ембарго.
Японія була вразливою до економічного примусу. Перед Другою світовою війною, як пише історик Уолдо Хайнріхс, Японія «імпортувала 80% своїх нафтопродуктів, 90% бензину, 74% залізного брухту та 60% верстатів» зі США.
Особливо руйнівним було припинення постачання нафти. Це загрожувало залишити японські кораблі та літаки без палива і довести війну в Китаї до принизливого кінця. Японські військові чиновники, пообіцявши славетні завоювання, тепер боялися, що країні загрожує стратегічне розорення від рук Америки. Японія була «як риба у ставку, з якого поступово зливали воду», як пізніше сказав один із чиновників військового міністерства.
Замість того, щоб зізнатися у провалі, лідери Японії ризикнули всім, захопивши багаті на нафту колонії у Південно-Східній Азії, атакуючи американські та західні володіння на більшій частині Азіатсько-Тихоокеанського регіону та намагаючись знищити американський флот у Перл-Харборі.
У той час мало хто з японських лідерів вірив, що вони таки зможуть перемогти Америку в тривалій війні. Але іноді, як сказав військовий силач Хідекі Тоджо, «треба набратися мужності, закрити очі і стрибнути».
Як і з будь-якою історичною аналогією, важливо не перебільшувати сучасні паралелі. Нафтове ембарго та інші санкції, запроваджені проти Японії, були більш уразливими, ніж покарання, накладені на Путіна сьогодні. І однією з важливих причин, чому Японія вирішила розпочати війну в 1941 році, полягала в тому, що у неї були привабливі військові можливості, оскільки США так повільно переозброювалися після того, як відбувалося військове скорочення після Першої світової війни.
Як показали стрімкі успіхи Японії за кілька місяців після Перл-Харбора, Токіо володіло – хоча б і мимоволі – тією мірою військової переваги над Вашингтоном, якої Путін не має сьогодні.
Але у російського лідера є варіанти погіршити ситуацію. Він міг, як попереджав директор Центрального розвідувального управління Білл Бернс, застосувати тактичну ядерну зброю всередині України. Або він міг би почати кібератаки, фізичні диверсійні кампанії чи навіть завдати звичайних військових ударів проти країн, які постачають Україні зброю та душить Росію санкціями.
Риторика з боку Росії, безумовно, стала ще зловіснішою, оскільки прийшло усвідомлення жахливого становища країни. Міністр закордонних справ Сергій Лавров назвав змагання в Україні війною, в якій США та Організація Північноатлантичного договору намагаються знищити Росію. Російська православна церква визнала конфлікт священною війною.
Російський уряд все частіше звертається до пам’яті про Другу світову війну, змагання з нульовою сумою за національне виживання. Наслідуючи Путіна, який регулярно натякав на перспективу ядерної ескалації, російські пропагандисти розмовляють апокаліптичними тонами.
Сам Путін не виглядає самогубцем. Але якщо він турбується, що може не пережити, політично чи фізично, військову поразку в Україні чи повільну смерть російської економіки, його стимул заплющити очі та стрибнути у прірву справді може бути досить сильним.
У міру того, як затягуватиметься війна, США та їхні друзі посилять тиск на Росію, аби ще більше підвищити ціну, яку платить Путін, і поступово позбавити його засобів продовжувати боротьбу. Проте чим більше вони наближатимуться до успіху, тим більше будуть загострювати вибір, який стоїть перед Путіним – прийняти принизливу поразку чи ще посилити свою агресію в надії на перемогу.
Переклад з англійської Вікторії Романчук, відповідального секретаря журналу «Універсум», членкині Національної спілки журналістів України, членкині Organisation Mondiale de la Presse Periodique (Brussels, Belgium)
