Jerzy Marek Nowakowski, Osrodek analiz strategicznych, 21.06.2019
Багато що вказує на те, що дві наддержави знайшли спільну мову стосовно того, як має виглядати «Нова Ялта». Цього разу Польща перебуває по той бік стіни, по який ми завжди хотіли. Однак, східна політика Польщі — якщо все написане тут справдиться — вже залишилася в минулому.
Заворушення в Сакартвело шкодять інтересам партії «Сакартвельська Мрія», засновником і лідером якої є сакартвельськй мультимільярдер Бідзіна Іванішвілі, який де-факто одноосібно контролює всю сакартвельську політику.
Тиждень тому з Молдови був змушеним втікати Влад Плахотнюк — мультимільярдер, який де-факто одноосібно контролював всію молдовську політику.
Події в Молдові були наслідком спільного, погодженого та явного тиску США та Московії.
Трохи раніше зміна влади відбулася у Вірменії. До влади прийшов уряд формально прозахідний, та де-факто — промосковський.
Схоже на те, що Московія зрозуміла, що немає сенсу підтримувати промосковських диктаторів, якщо можна порозумітися з Заходом і підтримати … промосковських демократів.
Проблемою є Україна. “На щастя” щораз меншою. Викликом є Аляксандр Лукашенка.
Керівники Польщі за аксіому прийняли постулат, що постійним фактором в політиці у нашому регіоні є боротьба між Московою та Вашинґтоном.
Наведені вище приклади доводять, що така думка є дуже сирою. Польський історичний досвід дивним чином досі не навчив нас, що в міжнародній політиці аксіоми на справджуються.
Розрахунок винятково на США як свого союзника проти Московії, нехтування власною активною роллю на Сході і применшення ролі Европи є у світлі згаданих вище подій дуже ризикованою тактикою.
САКАРТВЕЛО: ДОБРЕ ПІДГОТОВЛЕНІ «СПОНТАННІ» ДЕМОНСТРАЦІЇ
Заворушення у Сакартвело справляють враження і спонтанних і таких, що є елементом дуже ретельно спланованого політичного плану.
Допуск московського депутата не лише до виступу в парламенті Сакартвело, але й до промови з місця голови парламенту є в реаліях країни, яка добре пам’ятає війну проти Московії, глибокою провокацією.
Глибокою, бо миттєва реакція натовпу підказує, що хтось про цю провокацію знав, адже так добре організований натовп — це точно не випадково. Жертвою того, що відбувається, буде партія «Сакартвельська Мрія», засновником і лідером якої є сакртвельський мультимільярдер Бідзіна Іванішвілі, який де-факто одноосібно контролює всю сакартельську політику. Чинний президент Сакартвело, колишня посол Франції у Сакартвело, Саломе Зурабішвілі, теж виграла вибори завдяки підтримці Іванішвілі. Та багато що вказує на те, що в Москві та Вашинґтоні спільно ухвалено рішення, що не Іванішвілі і не Франція мають роздавати карти у Сакартвело. Недавно ідентичне рішення ухвалено і щодо Молдови, звідки тиждень тому був змушеним втікати Влад Плахотнюк — мультимільярдер, який де-факто одноосідно контролював всю молдовську політику. Трохи раніше влада помінялася і у Вірменії…
МОЛДОВА: ДОБРЕ ПІДГОТОВЛЕНА «СПОНТАННА» ЗМІНА ВЛАДИ
Зміна влади в Молдові уникла уваги польської суспільної думки. Наші політики теж попали впросак. Тим часом, виглядає на те, що в Кишиневі дві світові наддержави вкотре перевірили нову модель співпраці щодо пострадянського простору. Після останніх виборів у Молдові (у лютому 2019 — прим. Radio Lemberg), у її парламенті з'явилися три приблизно рівні сили. Блок «Acum» (українською — “Зараз”) — однозначно прозахідний, правоцентристського профілю; «Демократична Партія Молдови» — яка при владі вже багато років, і яка де-факто є власністю єдиного молдовського олігарха, Влада Плахотнюка (до неї належав і колишній прем’єр-міністр, Павел Філіп) — декларативно прозахідна, а насправді прорумунська; та «Соціалістична Партія» президента Ігора Додона — явно промосковська. При цьому, «Acum» на політичній сцені Молдови є явищем зовсім новим. До його складу входять «Партія Дії та Солідарності» пані Маї Санду (тепер вже чинний прем’єр-міністр) та «Партія Гідність і Правда» пана Андрея Настасе (торік він виграв вибори мера Кишинева, та залежний від Плахотнюка … Конституційний Суд ці вибори скасував).
Після виборів здавалося, що цей політичний пат паралізував молдовську політику, і система, в якій керує Плахотнюк, триватиме й далі. Що Молдова залишиться країною, співдружньою з Евросоюзом, але дистанція до Заходу скоріше збільшуватиметься, ніж зменшуватиметься (з осені 2018 року европейські фонди перестали надавати кошти країні через брак реальної боротьби проти корупції). А в результаті утвориться сіра зона між Московією (яка безконтрольно керує сепаратистським [насправді окупованим — прим. Radio Lemberg] Наддністров’ям та тримає там військові бази) та Европою, яку репрезетнує головним чином Румунія, яка підтримує Плахотнюка.
Неспроможність політичних партій утворити коаліційний уряд вказувала на те, що невдовзі мали відбутися чергові вибори — конституція Молдови передбачала розпуск парламенту у випадку неможливості утворення уряду до 8 червня. Тим часом, в останню мить було оголошено про утворення коаліції Соціалістів та «Acum». На посаду прем’єра було обрано одну з лідерок «Acum», добре відому пані Маю Санду. Ніби нічого надзвичайного. Окрім того, що рішення ухвалили акурат після одночасного візиту до цієї країни Дмітрія Козака (якого називають у Кремлі потенційним наступнком Путіна); Бредлея Фредена, відповідального у Державному департаменті США за справи Східної Европи; та Йоганнеса Гана, еврокомісара у справах розширення.
МОЛДОВА: ДОБРЕ ПІДГОТОВЛЕНИЙ «НЕСПОДІВАНИЙ» СОЮЗ
Про офіційну підтримку нового уряду миттєво оголосили США та Московія. Наступного дня про це оголосили й керівники Еврокомісії. Тим чпсао урядова партія Плахотнюка оголосила, що цей новий уряд є нелегальним. Конституційний Суд Молдови, залежний від олігарха, оголосив, що уряд утворено запізно, і що президент Додон, підписавши номінацію пані прем’єрки порушив конституцію, і тому він вже не є президентом, і його обов’язки бере на себе дочасний прем’єр Філіп. Той відразу оголосив про розпуск парламенту і про нові вибори. А також отримав підтримку з Бухареста. Тимчасово. Бо після приємних розмов з дипломатами певної дружньої наддержави Румунія раптом змінила свою думку і швидко визнала уряд Санду. Сам Плахотнюк спочатку викликав своїх прихильників на вулиці, організував блокаду урядових закладів, не визнав нового уряду та спробував зробити низку проамериканських жестів (зокрема уряд задекларував перенесення посольства Молдови в Ізраїлі до Єрусалима).
Після зустрічі з Дереком Гоґаном, американським послом в Кишиневі, Плахотнюк оголосив, що виїжджає з країни побачитися зі сім’єю, за якою він дуже скучив (його діти мешкають у Швайцарії), і виїхав у невідомому напрямку. Виїхав скоріш до Лондона чи Стамбула, ніж до Лозанни. Разом з ним з Кишинева вилетіли два чи три приватні літаки, а велика група пасажирів з надиво великими клунками вирушила у напрямку Москви. Конституційний Суд швидко змінив свою думку, скасував свої попередні ухвали, і визнав уряд Маї Санду.
Спостереження за нюансами гри в Кишиневі є важливим, бо схоже на те, що такий сценарій розв’язку внутрішнього конфлікту в Молдові є сигналом народження нового політичного поділу в регіоні.
ВІРМЕНІЯ: НЕСПОДІВАНА ЗМІНА СОЮЗУ, ЯКА НІКОГО НЕ ДИВУЄ
Рік тому у Вірменії відбулася так звана “оксамитова революція”. Внаслідок кількаденних вуличних демонстрацій від влади усунили «Республіканську Партію», яка керувала країною понад десять років, і яка репрезентувала еліту Арцаху (Нагірного Карабаху). Після певних політичних вихорів очільником країни став Нікола Пашинян, лідер опозиційного блоку «Єлк» (українською “Вихід”). Слово “Вихід” у назві блоку Пашиняна, раніше більш-менш підтримуваного представництвами США й ЕС, мало означати вихід … з Евразійського Союзу та економічних структур, контрольованих Московією, яка безроздільно домінує в економічній та військовій галузях Вірменії.
Коли вже здавалося, що нову владу Москва не визнає, раптом ніби несподівано все пішло навпаки. Ніби несподівано — бо в момент найгострішого конфлікту між дочасним президентом Саркісяном і Пашиняном, попередній прем’єр (Карапетян), який є прямим номінантом Москви, чітко пітримав лідера “опозиції”. Він сподівався, а скоріш його політичні спонсори сподівалися, на кондомінум при владі. Однак коли Пашинян мирним способом отримав всю владу, він не зазнав жодного спротиву. Що цікаво, формально його обрав парламент, який складався з прихильників старого режиму. Перебіг голосувань у парламенті Вірменії доводить, що за його кулісами відбувалися інтенсивні консультації. Врешті, демократичну владу Вірменії солідарно підтримали … Москва та Вашинґтон.
Водночас, Пашинян практично відразу після ортимання влади зустрівся з Владіміром Путіном (протягом року вони бачилис вже п’ять разів), а уряд Вірменії щораз частіше говорить про чисельні переваги членства країни … в Евразійському Союзі. З іншого боку, США і трохи менше Евросоюз, оголошують чергові програми допомоги для Вірменії (фінансово символічні, але важливі для піару влади), а під час голосування щодо засудження анексії Південної Осетії (Цхінвальскього регіону Сакартвело — прим. Radio Lemberg) та Абхазії, вірменська делегація в ООН утрималась від голосування, в яких завжди (а такі резолюції з’являються щорік) підтримувала позицію Московії.
Наскільки у випадку “оксамитової революції” у Вірменії ми про багато речей або здогадуємось або дізнаємося з часом, настільки ж у Молдові спецоперація наддержав відбулася при відкритих шторах. Мало того, вона відбулася всупереч партнерові, який досі мав найвагоміше слово у справі Молдови, а саме — всупереч Румунії.
ЯЛТА В ДЕМОКРАТИЧНИХ КОЛЬОРАХ
Модель рішення, яке ухвалили в Ялті, була дуже подібною. Там наддержави теж без врахування зацікавлених сторін намалювали кордони на призначили уряди. Насправді, всупереч історичному міфові, в Ялті не визначалися межі «зон впливу» (це сталося під час конференції в Тегерані). В Ялті створили лише димову завісу для радянського диктату під назвою «народні демократії» чи «коаліційні уряди».
Якщо придивитися до моделі рішень щодо Вірменії та Молдови, то може скластися враження, що там перевірено нову модель співпраці Московії з Заходом. А точніше — співпраці американсько-московської, до якої інколи запрошують Евросоюз. Черговим прикладом такої співпраці є несподівана зустріч у Єрусалимі, де у трикутнику США-Московія-Ізраїль мають відбутися перемовини радників з нацбезпеки на тему майбутнього для Близького Сходу. Джон Болтон, радник президента Трампа у справах нацбезпеки, та Ніколай Патрушев, секретар Ради Безпеки Московії (колишній шеф ФСБ), мають дійти згоди, що далі робити зі Сирією, Іраном і Туреччиною.
УКРАЇНА: СТАВКА НА ЗЕЛЕНСЬКОГО
Якщо це припущення справдиться, а щораз більше фактів про це свідчить, то треба добре задуматися, як і в чиїх інтересах цю модель буде застосовано надалі. Ключову роль для майбутнього пострадянського простору відіграють дві держави — Україна та Білорусь. Можна собі легко уявити, що в Україні після успіху Зеленського і після дочасних парламентських виборів з’явиться спокуса повторити молдовську модель. А саме створення спільного уряду з промосковських і прозахідних сил. Модель створення уряду, який легітимно поза будь яким сумнівом буде демократичним (і матиме прозахідний візерунок), а водночас буде дуже податливим стосовно Москви. Наприклад, вже зараз деякі номінанти прозахідного (аякже!) президента Сакартвело виявляються на диво не прозахідними.
На Заході відчувається щораз більша “втома” від заморожування стосунків з Московією. Для Европи (Німеччини та Франції) це є питанням повернення до великого бізнесу. Для Вашинґтона це є пошуком союзника проти Китаю, Ірану, тощо. А для Московії скасування санкцій є умовою виходу з економічної стагнації. Розворотові до ведення “взаємовигідного великого бізнесу” перешкоджає Україна. Насамперед питання Криму. Не можна сприйняти нахабну анексію півострова. А з іншого боку, Московія, якби навіть хотіла (а вона не хоче), не може відмовитись ні від Криму ні від блокування Озівського моря. Якби влада України перестала голосно згадувати про санкції та покарання Московії, то можна було би ті справи якось закелішувати. Не визнаючи анексії, але знявши це питання з порядку денного.
Коротше кажучи, відхід українців від твердої антимосковської політики разом з декларуванням европейських симпатій і створенням толерантного до Москви уряду (та водночас з прозахідним візерунком) втішило би всіх учасників політичної гри. Витік в медіа інформації про американську пропозицію (а саме про ініціативу держсекретаря Керрі від 2014 року), проведення другого референдуму на півострові Крим, є схожим на спробу охолодження українських емоцій і змушення Києва до проведення перемовин у справі «deal».
Важко вгадати, чи якийсь уряд в Україні зможе собі дозволити на політику мовчання стосовно Криму. Та немає сумніву, що тиск на Київ для ухвалення «реалістичного» підходу щоразу зростатиме. А рівень його можливого прогинання залежатиме від відповіді на два питання. Перше задавали вже багато разів: ким насправді є президент Зеленський? І друге, важливіше, який результат отримає його партія на дочасних виборах?
БІЛОРУСЬ: ЛУКАШЕНКА — ЄДИНИЙ ПОРЯТУНОК ВІД ПОГЛИНАННЯ МОСКОВІЄЮ
Модель “оксамитової революції” у Вірменії може, у свою чергу, дуже згодитися для Білорусі. На спільну думку експертів, приєднання Білорусі до Московії, чи то пак формальне завершення створення союзної держави Білорусі та Московії, є найбезпечнішим і найвигіднішим виходом для Владіміра Путіна у 2024 році. Не було би юридичних перешкод для нового обрання його президентом — бо ж маємо новий державний організм. Також це “успіх”, який можна продати плебсові як часткову компенсацію “найбільшої геополітичної трагедії ХХ сторіччя” — ліквідації радянської держави.
Приєднання Білорусі було би наочним знаком (після Криму), що влада збирає втрачені «вечные русские» землі. Крім того, уніфікація Білорусі означала би цілковите узалежнення балтійських країн від Московії та повне оточення України.
Та є одна мала халепа. Таке об’єднання не подобається президентові Лукашенці. Та для чого модель “оксамитової революції”? Чітка підтримка опозиції, прозахідні демократи отримують владу, світ (особливо ті, хто марить відставкою чи скиненням Лукашенки) кричить «браво». А через ненависть до Лукашенки опозиціонери можуть піти на угоду: обмежена демократизація в обмін на обмежену незалежність. Врешті, Нікола Пашинян йшов до влади під гаслом виходу з Евразійського Союзу, а сьогодні носиться з думкою, що Москові є найважливішим союзником Вірменії.
КІНЕЦЬ ПОЛЬСЬКОЇ «СХІДНОЇ ПОЛІТИКИ»
За подіями в Молдові та Вірменії мають дуже уважно стежити у Варшаві. Керівники Польщі за аксіому прийняли постулат, що постійним фактором в політиці у нашому регіоні є боротьба між Москвою та Вашинґтоном.
Наведені вище приклади доводять, що така думка є дуже сирою. Польський історичний досвід дивним чином досі не навчив нас, що в міжнародній політиці аксіоми на справджуються.
Інтереси Московії та США не так сильно розходяться, як би на хотілося. Розрахунок винятково на США як свого союзника проти Московії, нехтування власною активною роллю на Сході і применшення ролі Европи є у світлі згаданих вище подій дуже ризикованою тактикою.
Втішившись антимосковською риторикою зустрічі Трампа з Дудою, ми не повинні забувати, що за межами Польщі ще є “реальна політика”. А ця реальна політика щораз болісніше нагадує світ в часи Ялтинської конференції. Пострадянський простір мовчки визнається на Заході московською “зоною впливу”. А московити, у свою чергу, переконалися, що свій «залізний кулак» треба сховати в оксамитову рукавичку декратизації, яку можна досконало продати західному світові. Все більше є прихильників того, аби утримуючи контрольний пакет на цьому просторі, невелику долю передати «вуйкові Сему».
Після краху твердої диктатури, яким стала помаранчева революція в Україні, московити навчилися дуже вміло використовувати всі інструменти, які має демократична система.
У свою чергу, США, дотримуючись своєї класичної політики транзакцій, не бачуть причин чого вони мають ангажуватися в маргінальних (на їхній погляд) регіонах.
Рішення, які з одного боку створюють макети моделей, відповідних суспільній думці Заходу, а з іншого боку дозволяють робити великий бізнес з Московією, є на погляд Парижа, Берліна та Вашинґтона, цілком сприйнятливими. Польська політика, яка оперує зміною ідеологічної та реалістичної парадигми, і яка звертається до історії без її глибокого аналізу, і використовує схеми “вічних” друзів і ворогів, стає щораз віддаленішою від реальності.
Сакартвело, Молдова та Вірменія на наш погляд є далекими від Польщі. Однак, якщо виявиться, що під завісою голосних декларацій Москви та Вашинґтону про взаємну неприязнь приховується бажання робити “великий бізнес”, то тоді можемо собі лише згадати, що співав про Ялту Яцек Качмарскі:
Бо союз великих — це не змова,
Це майбутнє світу, воля, це наш лад.
При ньому і слабак прихопить
І свою долю він отримає — лиш страт.
переклад українською — Radio Lemberg
