[xvalue_foto1]Більш ніж 70 років тому влада комуністичної Польщі силоміць депортувала 140 тис. українців з їхніх етнічних земель подалі від України. Переселенці пережили багато: раптові облави, військово-польові суди, голод, а частина з них навіть опинилися в концтаборі.Г оловною метою переселення осіб W є асиміляція в новому польському оточенні. Не вживати у відношенні до цих переселенців визначення українець", — говорилося в інструкції Міністерства повернутих земель (МПЗ) Польської Народної Республіки. Її отримали глави місцевих адміністрацій в жовтні 1947 року після завершення операції по переміщенню 140 тис. українців із Краківського, Жешувського і Люблінського воєводств на західні та північні землі, отримані Польщею від Німеччини після закінчення Другої світової війни.
До її початку, тобто до вересня 1939‑го, у Польщі на своїх споконвічних землях проживало 5 млн українців. Польськими громадянами вони стали не зі своєї волі після того, як у 1921‑му встановили межі Другої Польської республіки.
Але це сталося після Першої світової війни, а ось після Другої світової частина цих земель відійшла до радянської України і Білорусі. Натомість поляки отримали великі володіння Східної Німеччині, звідки німців або вигнали, або виселили радянські війська.
До 1945‑го на польських територіях залишилося всього 150 тис. етнічних українців. Новий, вже комуністичний уряд у Варшаві бачив у них основу для націоналістичного підпілля і наказав переселити їх на придбані німецькі землі. Відповідна операція Вісла, яка отримала назву за основним військовим підрозділом польської армії, яка її проводила, без будь‑яких оголошень почалася в кінці квітня 1947 року. І тривала три місяці.
На тлі виселення татар з Криму в 1944‑му і судетських німців з Чехословаччини в 1945‑му ця акція пройшла з найменшими людськими втратами. Однак умови переселення, а також ув’язнення багатьох українців у трудовий табір у Явожно дозволяють вважати операцію етнічною чисткою.
Боротьба націоналізмівВ перше у ХХ столітті інтереси українців і поляків зіткнулися в 1918 році. Українці проголосили у Львові Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Політичні еліти Польщі марили про унітарну державу, яка включає і Галичину, чому українці стали на заваді.
Тому Варшава, яка до того часу і сама нещодано отримала незалежність, сприйняла ЗУНР як бунт або навіть хуліганство. У 1919‑му на територію цієї республіки увійшла 80‑тисячна польська армія генерала Юзефа Галлера. Уряд ЗУНР емігрував, а молоді пасіонарії Організації українських націоналістів (ОУН) пішли в підпілля боротися з окупантами — саме так сприймалася ними польська адміністрація в Західній Україні. Крім антипольської пропаганди, в хід пішов і тероризм.
У вересні 1921 року у Львові оунівці влаштували замах на Юзефа Пілсудського, главу польської держави. Той дивом уцілів після того, як Степан Федак тричі вистрілив у нього, влучивши лише раз — та й то в офіцера супроводу. У 1931‑му націоналісти застрелили в Трускавці Тадеуша Голувко, депутата польського сейму, публіцистику якого в ОУН вважали антиукраїнською.
У 1934‑му у Варшаві вбили міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького. Він відповідав за пацифікацію (примушення до миру), проведену в 450 українських селах Галичини в 1930 році. Ця репресивна операція надовго засіла в масовій свідомості місцевого населення: українські села оточувалися воєнізованими загонами поліції, всіх жителів зобов’язували сидіти в хатах під час обшуків. Якщо паціфікатори починали щось підозрювати — а вони шукали зброю і заборонену літературу, могли навіть розібрати або розбити дахи та стіни.
В офіційному звіті польська адміністрація зазначила: у підсумку «умиротворення» конфіскували 1.287 одиниць довгоствольної зброї, 566 револьверів, 398 багнетів, 31 гранату, кілька десятків метрів вогнепровідного шнура і 100 кг вибухівки. За непокору і націоналістичні висловлювання затримали 1.732 людини, серед яких 220 студентів, 360 школярів і 30 священиків. Більше двох третин затриманих відправили під суд.
У місті Рогатин поліція спалила українську гімназію через знайдений на горищі пістолет. Така ж доля спіткала і ліцей у Тернополі. Повсюдно закривалися українські школи. Після пацифікації у трьох воєводствах — Львівському, Тернопільському та Станіславському — їх залишилося лише 14.
У 1930‑х боротьба з українським націоналізмом переросла в істерію. В’язниця служби безпеки Польщі в Березі-Картузькій (нині місто в Білорусі) стала концтабором, через який пройшли тисячі представників української інтелігенції, деякі з сім'ями. Пік завантаженості табору припав на 1938 рік, коли в ньому перебували 5 тис. українців, переважно лікарі, адвокати, вчителі, інженери, студенти.
Волинський шрамП ацифікация не торкнулася Волині — на цих землях діяльність ОУН була мінімальною. Тому і волинський напрямок став популярним серед поляків, які за державною програмою переселялися з центральних воєводств на східні окраїни. У міжвоєнний період сюди перебралися понад 200 тис. осіб: Варшава давала їм підйомні, а на місці вони отримували хороші наділи.
За планами центральної влади ці люди мали допомогти асиміляції місцевих українців. Однак у 1930‑му новопризначений голова Волинського воєводства Генрик Юзевский запропонував альтернативний проект. «У місцевого населення потрібно виховати таке сильне почуття лояльності до Польщі, щоб воно не захотіла вийти з неї, навіть коли виникне незалежна Україна з центром у Києві», — вважав він. Для цього і спробував створити умови для вільного розвитку українців в краї.
Юзевский почав з того, що відгородив Волинь від впливу ОУН: створив так званий сокальський кордон, посиливши присутність поліції на кордонах з Тернопільським та Львівським воєводствами. На Волинь не пропускалася преса та книги з Галичини. Обмежувалися навіть поїздки до родичів через цей «кордон».
У волинських містах закривалися всі громадські організації, центри яких були в Галичині. Замість них Юзевский створив Волинське українське об'єднання, яке навіть отримало місця у сеймі. В адміністрації школи він запросив українців-емігрантів, але тільки з колишньої Української Народної Республіки (УНР), адже сам був міністром в уряді її голови Симона Петлюри.
Майбутніх фахівців стали готувати в народних університетах, створених у Михайлівці під Дубном, у Ружині і Малинську. Там викладачі намагалися переконати слухачів в українсько-польській рівноправності, щоб вони потім рознесли цю ідею по містах і селах.
Все йшло своїм чередом, але до 1936 році внутрішню політику в країні стало повністю контролювати Друге відділення генштабу Війська польського (ВП). Історик того часу Владислав Побуг-Малиновський назвав цю структуру мафією. Він писав: «Його співробітники, навіть тупі поручики і капітани, мали більш важливий голос, ніж міністри». Національне питання ті вирішували так: «На територіях з українською меншістю не морочитися, а просто тримати за морду».
До 1938 році в Польщі зруйнували близько 100 православних церков, багатьом з яких було по декілька століть. В знак протесту Юзевский подав у відставку. «Позиція ненависті до всього українського породжує відповідну ненависть до всього польського зі сторони українців», — писав він.
В кінці 1930‑х у польській публіцистиці гостро обговорювалася тема «розрідження густого українського соусу». Станіслав Красицький, землевласник з Стратова (зараз — Івано-Франківська область), видав памфлет, який викривав політику українізації волинського воєводи Юзевского. Його помилки автор закликав негайно виправити відповідної полонізацією. А щоб уникнути природних перешкод, слід було виселити українців вглиб Польщі. На їхнє місце необхідно було залучити польський бізнес, а на нові підприємства — наймати працівників тільки з центральних та західних регіонів країни. «Створюючи привілеї полякам на сході і українцям в центральній Польщі, побудуємо монолітну сильну Польщу», — писав Красицький. Його брошура з присвятою верховному головнокомандувачу Едварду Ридз-Смігли витримала два видання.
Український історик Іван Патриляк стверджує, що подібні ідеї у той час серйозно обговорювалися у самих верхах польського політикуму.
В такій атмосфері Волинь зустріла Другу світову. У вересні 1939‑го її зайняв СРСР, влітку 1941‑го — Третій рейх. А в 1943 році цими землями прокотилася хвиля масових вбивств поляків і українців.
З приводу причин трагедії та її численних жертв немає єдиної думки. Польські історики схиляються до того, що різанину почала Українська повстанська армія (УПА) по усному наказу її командувача Клима Савура, який нібито закликав виганяти поляків будь-якими способами. Про наказ поляки дізналися не напряму, а лише з матеріалів допитів ряду командирів УПА. Причому допитували їх"фахівці" з радянського НКВС.
Українські дослідники розглядають Волинську трагедію як обопільну етнічну чистку. В її авангарді стояли УПА з української сторони і така ж партизанська Армія Крайова (АК) — з польської.
У підсумку на Волині знайшли смерть близько 120 тис. поляків і 40 тис. українців. Свідки тих подій відзначають немислимо жорстокі методи розправ з обох сторін.
Безславний успіхІ от в 1945 році українсько-польські кордони повернулися до лінії, наміченою ще таємною радянсько-німецькою угодою 1939 року, відомою як додаток до пакту Молотова—Ріббентропа.
Радянські війська ще не взяли Берлін, а для українців, які проживали за кордоном до 1939 року — у Краківському, Жешувському і Люблінському воєводствах, вже готували товарні вагони для відправки до СРСР. До 1948 року з Польщі вивезли 0,5 млн українців, частина з яких, наприклад лемки, навіть не замислювалися над своєю національною ідентифікацією.
Однак у тих-таки воєводствах залишилися ще близько 150 тис. етнічних українців. І вони, на думку польської влади, створювали продовольчу базу загонам УПА, для яких кордон не був перешкодою.
Тоді ж і згадалася ще довоєнна ідея про переселення українців в західні воєводства. 27 березня 1947 року на столі глави генштабу Війська польського лежав план операції. Через день за дивних обставин на пограниччі загинув генерал Кароль Свєрчевський, потрапивши нібито в засідку, влаштовану відділом УПА. Ще через день польське політбюро проголосувало за план генштабу і створення 21‑тисячного військового підрозділу для його виконання.
Рано вранці 28 квітня в українські села увійшли загони ВП. Селяни отримали наказ залишити свої будинки протягом п’яти годин. З собою кожній родині дозволяли взяти до 50 кг речей, а худоба — лише виходячи з можливостей наявного транспорту.
Далі на українців чекали фільтраційні пункти, куди знімали прямо з поїздів всіх підозрюваних в пособництві УПА.
Військово-польові суди звинуватили у співпраці з націоналістичним підпіллям майже 4 тис. осіб, переважно представників інтелігенції та духовенства. На них чекав трудовий табір у Явожно неподалік Освенціму, який нічим не відрізнявся від нацистського «оригіналу». В нелюдських умовах там загинув 161 українець.
З обжитих десятками поколінь місць поляки переселили 33 тис. сімей — трохи більше 140 тис. осіб. У постанові політбюро пропонувалося селити їх на нових землях, не створюючи груп і не ближче 100 км від кордону".
На батьківщині українці залишили обжиті будинки і засіяні поля. Отримане натомість викликало розпач. Навіть за даними польського МПЗ, в Штетинському воєводстві новоприбулі отримали 9,8 тис. індивідуальних господарств, з яких 75% були повністю або майже зруйновані.
Польський історик Роман Дрозд, посилаючись на доповідь інспекторів МПЗ за жовтень 1947‑го, пише: «У всіх будинках немає вікон, дверей, підлоги, печей і меблів. Важку житлову проблему вирішено по‑різному. В деякі господарства поселено по дві-три сім'ї. Під житло використані також всі підсобні будівлі, стайні та хліви».
Родини, переселені раніше всіх, абияк змогли засіяти нові поля. Але більшість не встигала вже забезпечити себе урожаєм на майбутній рік.
«Продовольча ситуація переселенців представляється трагічною, — зазначено в доповіді польської адміністрації після перевірки Битівського повіту.— У 90% сімей не буде свого картоплі, а до жнив наступного року — і хліба».
Багатьом українцям вдалося привезти з собою коней і корів. Однак на нових місцях для них не було пасовищ. Майже скрізь, де місцева влада відводила для цього землі, польські громади не брали в свої стада худоба українців. Тому часом доводилося продавати своїх тварин за безцінь.
Дали про себе знати забобони в масовій свідомості. Так, начальник поїзда, що прибув з українцями 5 липня 1947 року в Лемборк, повідомляв органам безпеки: «[Переселенці] забезпечені грошима і навіть доларами… Не виключено, що більшість привезли з собою зброю, оскільки всі вони — члени банд».
У звіті Міністерства громадської безпеки наприкінці літа 1947‑го повідомлялося: «В одній з громад повіту Колобжег люди не прийняли навіть кілька українських сімей. У деяких районах траплялися грабежі і обстріл на дорогах. Поширюються чутки про вбивства та грабежі з боку переселенців».
На нових місцях українці не могли справляти і традиційні релігійні обряди. Православним або греко-католицьким переселенцям не було де вінчатися чи хрестити дітей. Рідкісним винятком став отець Орест Серединский, який перейшов у католицтво, але таємно відправляв службу за православним обрядом. А в селі Хжаново поблизу міста Елк отець Михайло Ріпецький відкрив у покинутій школі молитовний будинок для греко-католиків і створив з привезених книг бібліотеки. Він не раз чув на свою адресу від голови місцевого католицького приходу: «Вас сюди привезли, щоб ви всоталися в наш організм».
Формальний результат акції Вісла владою було досягнуто — процес полонізації пішов. Наприклад, в Хощенському повіті при видачі нових документів з 1.076 переселенців назвалися українцями лише 81 людина.
У 1952 році політбюро компартії Польщі ухвалило таємну постанову про поліпшення становища українців. Їм запропонували сільгоспкредити і узаконили їхнє право власності на нерухомість. А в 1957−58 роках майже 5 тис. українських сімей отримали дозвіл повернутися на рідні землі.
