Метью Брайза: Путін спробує обдурити Трампа і переговорний процес почнеться заново з непередбачуваними наслідками

Відбулася надзвичайно важлива зустріч у Джедді. Ми знаємо протокольну частину – що Україна погодилася на американську пропозицію щодо перемир’я. Розуміємо, що Путін торгуватиметься до останнього. Але є відчуття, що нам удасться налагодити відносини зі США та Дональдом Трампом. Про що говорили в кулуарах у Джедді?

Я вважаю, що адміністрація Трампа залишається непередбачуваною у своїх діях щодо союзників і партнерів, зокрема України. Однак погодившись на 30-денне припинення вогню, українська сторона та президент Зеленський, на мою думку, продемонстрували добру волю в очах президента Трампа. Як наслідок, він відновив військову допомогу США та важливий обмін розвідувальною інформацією. Це свідчить про те, що президент Трамп керується не стратегічним підходом, а трансакційним мисленням. Для нього головне – укласти угоду. Він не зосереджений на теорії міжнародних відносин. 

Однак позитивним є те, що заяви делегації, яка перебувала в Саудівській Аравії, зокрема державного секретаря Рубіо та радника з питань національної безпеки Волтца, свідчать про те, що між США та Україною наразі тривають дискусії щодо гарантій безпеки для України. 

 Але ж війна з Україною є для Путіна також інструментом захоплення нових сфер впливу – тут ідеться не лише про території чи намагання Путіна контролювати Україну. Для Путіна це також big deal.

Трамп хоче домовитися з Путіним; Трамп хоче домовитися з європейцями, використовуючи тиск Путіна на Європу, – війна як інструмент використовується також проти ЄС. Ми бачимо, як стара безпекова архітектура, збудована після Другої світової війни, пішла тріщинами, і зрозуміло, що ми вже не повернемося до стану ante bellum – «до війни», «до Трампа». На вашу думку, чого хоче досягнути Дональд Трамп?

Хочу наголосити, що на мою думку, Дональд Трамп насправді не розуміє, чого він хоче. Чи йдеться про вторгнення Росії та окупацію України, чи про його економічну політику та тарифний підхід, ми бачимо, як він майже щодня погрожує новими митами Мексиці та Канаді, а потім відкликає їх. Це створює враження, що у нього немає загальної стратегії в торговельній політиці. 

Схожа ситуація і з Україною. Він не діє за правилами міжнародної системи, яку США допомогли розбудувати після Другої світової війни, як ви вже згадували. Наскільки я можу судити, у нього також немає чіткого стратегічного бачення. Його головна мета – укласти угоду, оскільки він вважає себе найкращим у світі переговірником. 

Я переконаний, що Путін розуміє: після всіх жертв, кровопролиття та ресурсів, які Росія витратила на цю війну, він не може просто припинити її і вдавати, що все гаразд, лише тому, що Дональд Трамп цього вимагає. Саме тому перемир’я навряд чи буде тривалим. 

Швидше за все, Путін спробує обдурити Україну, можливо, звинувативши її у зриві режиму припинення вогню. Однак з тактичної та стратегічної точки зору Україні варто прийняти це 30-денне перемир’я, щоб не стати мішенню для гніву й агресивних дій Дональда Трампа. Натомість, переконаний, що цією головною мішенню стануть Путін і Росія.

 А які інструменти тиску є у Дональда Трампа, які не використовував Джозеф Байден? І у Трампа, і у Путіна, і у ЄС, і у китайців може бути своя велика стратегія. Але коли, наприклад, Трамп і Путін починають домовлятися, то питання стоїть конкретно, адже Путін хоче окупації українських територій – і щоб це було зафіксовано на папері. І уступати він не думає.

Які це можуть бути інструменти тиску? Чи готовий Трамп використовувати їх?

Зрозуміло. Не думаю, що Дональд Трамп сприймає російське вторгнення та окупацію України так, як це зробив би традиційний американський лідер, який займається зовнішньою політикою. Джозеф Байден, безперечно, розглядав це питання. Рональд Рейган, без сумніву, теж. Джордж Буш-молодший точно не залишився б осторонь. Якби США опинилися в подібній кризі, Барак Обама також відреагував би належним чином. Але Трамп – інший. 

Мені здається, що Трамп насправді не переймається російсько-українською війною, вторгненням і окупацією України. Чесно кажучи, сумніваюся, що його це взагалі хвилює. Єдине, чого він прагне, – це можливість заявити, що саме він є миротворцем і що тільки він, на відміну від усіх інших, зумів укласти мирну угоду між Україною та Росією.

Тому, на мою думку, Трампу доведеться незабаром переглянути свою позицію, оскільки, як я вже зазначав, не вірю, що Путін погодиться продовжити 30-денне перемир’я, якщо взагалі його ухвалить. 

Рано чи пізно настане момент, коли Дональд Трамп розлютиться через те, що Путін використав його у власних інтересах, адже Путін ніколи не мав наміру серйозно дотримуватися припинення вогню. Тоді Трамп буде змушений переглянути свій підхід. 

Йому доведеться шукати нові інструменти та методи тиску на Путіна. Насамперед, я вважаю, що він вдасться до серйозного економічного тиску. Однак, окрім цього, я не думаю, що президент Трамп має чітку концепцію або стратегію для вирішення питання російського вторгнення в Україну. Він вважає, що зможе встановити мир завдяки припиненню вогню, і на цьому, з точки зору США, конфлікт буде завершений. Далі, на його думку, відповідальність ляже на Європейську комісію та європейських членів НАТО, які повинні будуть забезпечити тривале врегулювання і розробити гарантії безпеки без участі США.

 А якщо Путін на будь-які пропозиції Трампа казатиме «ні, мене це не влаштовує»? Це може почути, наприклад, Реткліфф у розмові з Наришкіним, адже відбуваються певні контакти між адміністрацією Трампа й адміністрацією Путіна. Тоді Трамп скаже: так, я виходжу з гри, – і почне знову піднімати градус напруги у відносинах з Мексикою, чи з Канадою, чи з Данією. Немає побоювання, що він почне «відшвартовуватися» від проблеми?

О, я не просто стурбований – я переконаний, що саме так і станеться, як я вже зазначав у своїй попередній відповіді. На мою думку, зовнішня політика Дональда Трампа зосереджена насамперед на Західній півкулі. Вона орієнтована на демонстрацію військово-морської потужності, щоб не допустити проникнення ворожих країн у цей регіон. Це фактично оновлена доктрина Монро. Гренландія посідає в ній важливе місце не лише через свої стратегічні сировинні ресурси та корисні копалини, а й через контроль над морськими шляхами до Арктики.

Панамський канал, безперечно, відіграє ключову роль у цій стратегії, адже він є важливим транспортним вузлом, який забезпечує транзит як військових, так і цивільних суден у сферу впливу, яку США прагнуть контролювати. Це ізоляціоністський підхід, за якого США зосереджуються на власній безпеці, зміцнюючи себе як фортецю в економічному, політичному та військовому аспектах, водночас перекладаючи відповідальність за європейські справи на саму Європу. З точки зору Трампа, Україна є частиною Європи.

 Тому я дуже стурбований тим, що він намагатиметься, подібно до володаря замку, звести навколо Америки стіни, а потім підняти міст, який є виходом у зовнішній світ, залишивши решту світу напризволяще, аби ті самостійно боротися за своє виживання. 

Звісно, такий підхід є абсолютно нереалістичним для будь-якого американського президента. У певний момент він змінить свою позицію – коли війна закінчиться, якщо вона знову загостриться, або якщо, як ми вже обговорювали, Путін зрадить Трампа і пошиє його в дурні.

 Трамп, схоже, хотів би, щоб ситуація вийшла в систему win-win. Але це неможливо: Путін хоче капітуляції України, причому зафіксованої на папері. Ми в Україні, після трьох років повномасштабної війни, сподіваємося, що Трамп гратиме на нашій стороні. Але Трамп надзвичайно мінливий: сьогодні йому одяг Зеленського не сподобався, завтра йому не сподобається будь-що інше – він непрогнозований, і це небезпечно.

На вашу думку, як відбуватиметься документальне укладання угод? Яка модель могла б тут бути – Україна укладає документи зі США, а США – з РФ? Чи навпаки: США відпускають ситуацію і садять за один стіл представників України та РФ? 

Чесно кажучи, я не очікую, що щось буде зафіксовано на папері. Очевидно, що угода щодо критично важливих корисних копалин, яку Україна фактично вже погодила, буде укладена. 

Далі знадобляться додаткові документи, які визначатимуть інвестиційні критерії, правила та механізми діяльності фонду, який має бути створений. Вважаю, що це буде єдиний офіційний документ, підписаний між Сполученими Штатами та Україною. Він відображатиме підхід президента Трампа до зовнішньої політики, який зводиться до того, що всі питання вирішуються як бізнес-угоди. 

Щодо Росії, то не можу передбачити, чи буде підписано якусь офіційну угоду і якою вона може бути. Як відомо, Путін близько місяця тому або кілька тижнів тому запропонував американським інвесторам або США загалом доступ до критично важливих російських ресурсів. Однак ніхто точно не знає, що саме це означає.

Однак якщо говорити про велику мирну угоду за участю США, яка передбачає офіційні зобов’язання для України та Росії, то я не бачу, як це може статися, і чи станеться взагалі. 

Найімовірніше, буде оголошене перемир’я, після чого Путін або порушить його сам, або обманом змусить ситуацію мати такий вигляд, ніби Україна його зірвала. Трамп у відповідь буде розлючений, і весь процес розпочнеться наново, з непередбачуваними наслідками. 

Але, як показав Будапештський меморандум, письмові домовленості самі по собі нічого не гарантують, правда? 

Саме тому я не думаю, що Трамп захоче знову йти цим шляхом і отримувати від Росії урочисті обіцянки, які вона ніколи не виконає. Для безпеки України критично важливими є надійні гарантії та присутність європейських союзників на місці. Вони мають бути там фізично, забезпечуючи стримування. Згодом необхідно передбачити й підтримку з боку США у вигляді повітряного транспорту та систем протиповітряної оборони. Президент Трамп поки не заявляв про готовність це робити, але, на мою думку, майбутня угода радше стосуватиметься реальної військової присутності, ніж формального мирного договору.

 Хто б міг на землі гарантувати перемир’я? Які миротворці могли б бути присутні, адже потрібен мандат ООН? Можливо, є ще якась форма, яка дозволить залучити представників міжнародних структур чи окремих країн?

Другий момент стратегічний – гарантії безпеки для України. Які держави могли б надати нам певні гарантії, що після перемир’я через якийсь час Росія не вчинить провокацію й не розпочне нової фази агресії? Путін у своєму ультиматумі наголошував неодноразово на тому, що Росія вимагає гарантій безпеки – відведення сил НАТО з Центральної Європи.

Я не вважаю, що зараз варто навіть припускати можливість присутності миротворців на лінії фронту між Росією та Україною, адже Росія під керівництвом Путіна ніколи на це не погодиться. Як ви зазначили, пане Борковський, його мета — окупувати, контролювати або знищити Україну як незалежну суверенну державу. Це його офіційно задекларований намір, який не має жодного стосунку до так званої "денацифікації" Києва. 

Тому введення миротворчих сил виключене, а місія ООН у цьому контексті не має жодних шансів. 

Натомість критично важливо, щоб європейські війська були на місці та продовжували постачати Україні необхідне озброєння. У разі припинення вогню Україна повинна мати достатньо військових ресурсів, щоб стримувати Росію від відновлення бойових дій. Росія має чітко розуміти, що в разі нового нападу Україна буде здатна захистити себе, відбити атаки та завдати агресору нищівних втрат. 

Більше того, повторна агресія проти України означатиме напад на європейських військових, що створює певний рівень взаємозв’язку з НАТО, хоча й без офіційного залучення Альянсу чи Сполучених Штатів.

Як на мене, станом на зараз це найкращий сценарій, на який можна сподіватися. Водночас Путін уже заявив, що не погодиться на присутність європейських військ на українській території. Ми фактично перебуваємо в ситуації повної невизначеності, де передбачити подальший розвиток подій неможливо. Крім того, як я вже зазначав, Путін не має наміру припиняти війну. Він розуміє, що не може цього зробити, оскільки взяв на себе зобов’язання знищити Україну як суверенну державу. 

Ба більше, як ви зазначили, він вимагає, щоб США та їхні союзники по НАТО вивели свої війська з так званих нових країн-членів Альянсу у Східній Європі. Я не бачу жодної готовності до такого кроку серед європейських членів НАТО. Вони ніколи на це не підуть.

Дональд Трамп, можливо, захоче відкликати американські війська з передових позицій, але я не думаю, що європейські союзники погодяться на такий крок. Як наслідок, напруженість у відносинах між США та їхніми європейськими партнерами буде зростати, і саме цього Путін прагне досягти.

 Чи можуть бути миротворчими силами представники Китаю або Індії?

Як я вже зазначав, не бачу жодної можливості розміщення миротворчих сил між Росією та Україною, оскільки Путін ніколи на це не погодиться.

Путін прагне продовжувати війну. Його мета — знищити Україну як суверенну державу. Він просто буде маніпулювати ситуацією, намагаючись запобігти тому, щоб Дональд Трамп відвернувся від нього, як у прямому, так і в переносному сенсі. Проте я не бачу жодного сценарію, за якого миротворчі сили могли б бути задіяні. 

Не уявляю жодної миротворчої місії, на яку б Путін дав зелене світло. Якби ми мали справу з постпутінською Росією, то це була б зовсім інша історія.

Якби це були 1990-ті роки, за часів Бориса Єльцина і Білла Клінтона, або навіть Джорджа Буша-молодшого. До речі, мав нагоду бути в Білому домі під час важливого стратегічного діалогу між Радами національної безпеки Росії та США. Хоча ми рідко досягали конкретних домовленостей, проте обговорювали, концептуалізували та розглядали ідеї щодо боротьби з ісламістським екстремізмом. На жаль, сьогодні це вже неможливо. Подібні дискусії залишилися в минулому.

 Є ще один момент – угода зі США про корисні копалини. Частина їх розташована на тимчасово окупованих територіях. Коли зустрічалися російська й американська делегації, там був пан Дмитрієв, путінський представник, який заміняє Абрамовича у «геоекономічних» розмовах. Які є підводні камені у цій угоді? Адже де-юре українські корисні копалини є українськими, але частина з них перебуває під контролем російських окупантів.

Я вважаю, що Путін ухвалив розумне рішення, залучивши пана Дмитрієва до переговорів, оскільки це, на мою думку, є спробою проникнути у свідомість Трампа та переконати його, що вони мислять однаково, розглядаючи міжнародні відносини як бізнес-угоди. 

Звичайно, для Путіна це лише гра. Насправді він прагне окупувати й знищити Україну, але Трамп у це не вірить. Він переконаний, що будь-яку проблему можна вирішити через бізнес-угоду, і Путін майстерно використовує цю його віру. 

Він ніби каже: "Я згоден з вами, пане президенте Сполучених Штатів. Давайте займатися бізнесом. Ми включимо пана Дмитрієва до складу нашої делегації". Це класичний приклад витонченої маніпуляції Трампом з боку Путіна.

Щодо критично важливих для України корисних копалин, то дійсно, значна частина їхніх потенційних запасів розташована на територіях, окупованих Росією. Це означає, що для забезпечення доступу США до цих ресурсів необхідні переговори між Вашингтоном і Москвою. 

Як я вже зазначав, Путін раніше припускав можливість укладення угоди між Росією та США щодо американських інвестицій або доступу до стратегічно важливих російських корисних копалин. Ймовірно, це також стосується й тих, що на окупованих Росією українських територіях.

Однак варто пам’ятати про один ключовий аспект. Ці ресурси не є доведеними запасами, незалежно від того, чи вони розташовані на окупованих Росією територіях, чи на суверенній і поки незалежній українській землі. Йдеться лише про потенційні родовища, оцінені на основі радянських геологічних досліджень. Ба більше, вони ніколи не вважалися достатньо перспективними, щоб зацікавити серйозних інвесторів. 

Перш ніж хтось зможе точно визначити, що там у надрах, чи то в незалежній Україні, чи на окупованих територіях, необхідні роки досліджень, подібно до процесів у нафтогазовій галузі, з якими я добре знайомий. Потрібно провести різні види сейсмічних досліджень, а потім пробурити оціночні свердловини або закласти шахти, перш ніж можна буде отримати реальне уявлення про їхню цінність. 

Тому, на мою думку, адміністрація Трампа, як то кажуть, «поставила віз попереду коня», вимагаючи доступу до критично важливих для України корисних копалин. Ніхто достеменно не знає, скільки їх там є і яку вони мають цінність.

 Як нам правильно побудувати міцну комунікативну стратегію між Києвом та Вашингтоном? Трамп надзвичайно примхливий, ми не можемо прогнозувати поведінку віцепрезидента Венса. Сподіваємося на Рубіо, але ж основне рішення ухвалюватиме Трамп, на якого можуть впливати інші люди – той же Маск, у якого досить неприємна позиція відносно України і який має важелі впливу.

Гадки не маю. Не думаю, що наразі існує реальний спосіб вирішити цю ситуацію. Як продемонструвала катастрофічна зустріч в Овальному кабінеті між президентом Зеленським і Трампом, Трамп і Джей-Ді Венс вимагають абсолютної відданості та беззастережного прийняття їхніх слів міжнародними лідерами. Якщо ж хтось, зокрема президент Зеленський, не погоджується, оскільки захищає національні інтереси своєї країни, Трамп і Венс сприймають це як виклик і реагують агресивно. Це створює враження, ніби США поводяться як Москва, розглядаючи Україну не як незалежного партнера, а як підконтрольну колонію. 

За таких обставин можливості для ефективної комунікаційної стратегії вкрай обмежені. Єдиний варіант — зберігати гнучкість, уникати відкритих конфронтацій і маневрувати, ухиляючись від атак Трампа, Рубіо чи Маска, які штовхають Трампа у різні напрямки. У цій ситуації доводиться діяти дипломатично: незалежно від реальних поглядів, демонструвати стриманість, говорити "Гаразд, пане президенте, ви маєте рацію", а потім діяти відповідно до інтересів України. 

Суть у тому, що президент Трамп та інші, особливо Ілон Маск, діють за принципом, "зарозумілості невігластва." Це я щойно придумав, як озвучити цей принцип. Вони – бізнесмени, які не розуміють, як насправді працюють і повинні працювати уряди. 

Вони не знають історії, не розуміють механізмів міжнародної політичної та економічної системи і не усвідомлюють, як вона має функціонувати в інтересах Сполучених Штатів та всього світу. Їм здається, що все просто, і що всі, хто працює в уряді — чи то в США, чи в Україні, чи будь-де ще — або дурні, або ліниві, або просто не такі успішні в бізнесі, як вони. 

Саме тому ті, хто діє, керуючись невіглаством, тобто Трамп чи Маск, демонструють крайню зарозумілість у своїх вимогах, зокрема тих, які вони висунули президенту Зеленському. Вони навіть не дали йому можливості висловитися й пояснити, що просте умиротворення Путіна та угода про припинення вогню без гарантій безпеки для України лише призведе до нового витка війни. Але цю разючу правду Венс і Трамп не сприймають, адже їхнє невігластво породжує їхню зарозумілість.

 Був генерал Кіт Келлог – і от уже нема генерала у переговорному процесі. Хоча він якраз і був уповноважений, у Джедді його не було.

Необхідно спілкуватися з усіма. Келлога явно понизили в посаді. Він більше не входить до переговорної групи у Саудівській Аравії, але все ще відіграє важливу роль. 

Ліндсі Грем, як на мене, зберігає стратегічне бачення, але його політичні принципи давно поступилися лояльності до Дональда Трампа. Колись Трамп публічно принизив Грема так само, як і Марка Рубіо під час президентської передвиборчої кампанії, а тепер обидва стали його сліпо відданими прибічниками.

Що вселило в мене трохи надії після зустрічі в Овальному кабінеті щодо Ліндсі Грема, так це його реакція. Спочатку він висловив абсолютно неприйнятну думку, припустивши, що президент Зеленський повинен піти. Однак потім, схоже, усвідомив, що його слова звучать як заява імперського правителя, який намагається повалити демократично обраний уряд, тож він виправився, сказавши, що Зеленський має змінитися. 

Попри своє стратегічне бачення, Грем розуміє, що тиск на президента Зеленського, подібний до того, який чинили Трамп і Венс, є абсолютно безвідповідальним і несправедливим. Водночас він просто не може розірвати зв’язок із Трампом, оскільки боїться, що той його політично знищить.