«Хорошие русские» з завзяттям вартим кращого застосування просувають тезу, що в теперішній московсько-українській війні винний виключно Путін, нехтуючи властивостями московської матриці, котра безнастанно породжує тиранію. Урахування менталітету московства дозволяє зробити цікаві висновки стосовно майбутнього РФ.
«Путин уходи!»
Для кожного неупередженого спостерігача очевидно – Путін лише віддзеркалює настрої переважної частини «русских». Опертя виключно на пропаганду, насильство чи фальсифікацію виборів не дозволили б йому втриматися при владі, якби цього не бажала більшість населення.
Це аксіома, яку саме московство підтверджувало неодноразово. Перемога Лютневої революції 1917 року та більшовиків у громадянській війні, як і повалення диктатури КПСС в 1991-му – яскраві свідчення того, як легко «русские» позбуваються несимпатичних їм режимів.
Ленін, Сталін чи Путін уважно дослухалися до настроїв московства, і впевнено діяли в коридорі історичних можливостей, відповідно до сподівань глибинного московського народу. Саме народні очікування обумовлювали їх діяльність. Диктатори лише виконували роль «керівної та спрямовуючої сили», що й зафіксувала 6 стаття конституції СССР.
Оскільки Путін – речник народних сподівань, то його відсторонення від влади докорінно не змінить державну політику РФ. За умови збереження імперії, новий володар Московії діятиме в парадигмі, подібній путінській.
Його діяльність зумовлять досить прості і примітивні сподівання московства.
«Загадочная русская душа»
Московські письменники змарнували чимало чорнил аби створити байку про «загадочную русскую душу», яку, буцімто, «умом не понять и аршином общим не измерить». Утім, рацію мають не лапотні віршомази, а поет Ігор Губерман, який сказав: «Давно пора, eбeнa мать, умом Россию понимать!».
Ключ до сутності московського менталітету знаходиться в історії московства. В якій навіть при поверхневому ознайомленні, кидається в очі дві невід’ємні складові державності Московії: необмежена самодержавна влада її володаря та постійна агресивна зовнішня експансія імперії.
Від самого народження з лона Золотої Орди Московія прагнула поширювати свій вплив назовні. На початках прагнення обґрунтовувалося необхідністю розповсюджувати світло православної віри на всі народи «темні, святим хрестом не просвіщенні» (Т. Шевченко «Кавказ»).
Після модернізації Петра I, парадигма експансіонізму змінилася на твердження, що московство має нести «дикунам» «великую русскую культуру». Більшовики замінили культурницькі гасла на політичні. Відтоді московство мало здійснити «всемирную коммунистическую революцію», і під прикриттям її опанувати владу над світом. Ідея московського месіанізму, або за Достоєвським «всемирность стремления русского духа» (Дневник писателя. 1880 год /Глава вторая), становить одну з найважливіших складових московського менталітету.
Месіанізм супроводжує московство протягом усієї його історії. На початках месіанська ідея набула формулу «Москва – Третій Рим», тобто прагнення заявити себе єдиною світовою імперією, бо Москва «то есть Ромейское царство: два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не бити», як стверджував майже пів тисячоліття тому православний чернець Філофей Псковський.
Згодом ця ідея перетворилася в «русскую идею», всесвітнє значення якої обґрунтовували московські «філософи» другої половини XIX століття подібні до Владіміра Соловйова. За кілька років, московські більшовики влили в старі міхи московського месіанізму нове вино соціалізму. Щоправда, з тим самим невтішним, для московства, наслідком.
Наразі Путін намагається зліпити до купи гасла релігійного, культурного та політичного експансіонізму, аби відновити претензії Москви на статус світової наддержави. І саме в цьому моменті перебуває в повному резонансі з народними сподіваннями.
Московська потреба в зовнішній експансії органічно випливає з імперіалістичної сутності московства, позбавленого етнічної ідентичності. Бо «русский» = імперський. Ідея створити «русскую республику», полишити окуповані землі поневолених Москвою народів, ніколи не знаходила значного відгомону серед «русских». На відміну від гасел «Крим наш!», «Афганістан наш!» чи «Угорщина (Польща, Болгарія чи інша країна Варшавського блоку) наш васал!».
Прагнення поневолювати інші народи породжує потребу існування на Росії жорстко централізованої авторитарної, чи навіть тоталітарної, влади. Москва не здатна створити і запропонувати окупованим територіям привабливе майбутнє, тому для неї не існує іншої можливості утримати в покорі поневолені народи.
Від самого народження Московія успадкувала окупаційну модель владарювання, найяскравішими проявами котрої можна вважати опричнину, сталінізм та чекізм. Спочатку ординці, а згодом і власні самодержці привчили підкорене населення до беззастережної покори.
З цієї причини, московство ніколи не мало здатності до самоорганізації. Вдаване самоврядування селянської общини – не що інше, як створена режимом задля зручності стягнення податків інституція. Насправді московством завжди керував державний бюрократичний апарат, на який пересічний лапотник не мав жодного впливу.
«Русским» видається, що бюрократія урядує заради здійснення спільної мети, тоді як насправді чиновники працюють виключно заради себе та панівної деспотії. Коли бюрократія функціонує більш-менш задовільно – задоволено і московство. Коли деградація бюрократичного апарату сягає критичної межи – москвини сприймають це за справжню катастрофу.
Бо звикли пасивно споглядати на власні негаразди, покладаючись у їх розв’язанні виключно на владу. Порівняйте: невдоволені українці влаштовують Майдани і намагаються повісити можновладців на їх краватці, як заповідав Сашко Білий. Московство здатне лише канючити у влади на колінах, зробити бодай щось, аби хоча б трохи поліпшити їх життєву ситуацію.
Вони ладні віддати все державі, аби потім отримувати жалюгідні крихти з непідвладної їм скарбниці, чого вистачає тільки аби не померти з голоду та від хвороб. Московство просто не розуміє, як і для чого формуються державні податки.
Путін виявився справжнім майстром гри на трьох струнах балалайки «загадочной русской души»: «посконному» імперіалізмі, схильності до авторитаризму та звички до патерналізму. Завдяки цим трьом китам московського менталітету їх імперія завжди лишається концтабором суворого режиму, попри всі зміни історичних формацій.
Особливості московської національної вдачі кладуть великий хрест на всі проекти «прекрасной России будущего», на спроби створити правову державу з громадянським суспільством. Московська культура лише на вищому рівні імітує європейську. Її глибина сутність віддзеркалює всі недоліки і чесноти існування в державі з окупаційною моделлю влади.
Московські панівні режими завжди чудово розуміли глибинну сутність підвладного «исконно-посконного» населення, який прагнув від влади жорсткої руки «строгого, но справедливого барина», націленого на «собирание земель» імперії Чингізидів.
Оскільки сила надавала право на владу, то слабкість режиму сприймалася як невідповідність та некомпетентність. Саме відсутність «твердої руки» спричинили народне невдоволення Смути, Лютневої Революції 1917 року та крах комунізму.
Тому, на Росії на заміну опричнині прийшло кріпацтво, яке органічно змінилося на ВКП(б) сталінізму, з подальшою трансформацією в м’ясні штурми путінізму.
На підставі зроблених спостережень можна зробити висновки, що необхідно зробити, щоб «обустроить Россию», аби вона втратила агресивну сутність, і припинила становити загрозу Україні, Європі та всьому світу.
«Как обустроить Россию?»
«Чого не гоять ліки — гоїть залізо,
чого не гоїть залізо — гоїть огонь».
Гіппократ
Задля докорінної зміни московського суспільства слід зруйнувати принаймні двох з трьох китів, на яких воно ґрунтується: імперіалізм, авторитаризм та патерналізм. Будь яка інші дії уподібниться перетворенню московського тоталітаризму, засобами єльцинської олігархії, в путінський чекізм.
Оскільки московство має потужний нахил до авторитаризму, жодна опозиція панівному режиму, яка діє в дусі акцій «шарики-фонарики-туалетные ершики», не здатна вплинути на народні московські маси. «Русские» розуміють виключно силові аргументи.
Якщо дати їм волю, вони знов створять тоталітарну диктатуру, й перетворять власну країну на великий концтабір. Після Смути, що виникла внаслідок послаблення царства терору Івана Грозного, прийшло самодержавство Романових. Коли царат виявився нездатним застосовувати необмежене насильство вибухнула Лютнева демократична революція, яка стрімко завершилася більшовицькою тоталітарною контрреволюцією. На заміну імітованої єльциноїдами демократії прийшов путінський чекізм. Немає жодних підстав вважати, що путінізм на Московії зміниться парламентаризмом, правовою державою та громадянським суспільством.
Повалити одвічне московське самодержавство, тобто авторитаризм, що органічно перероджується на тоталітаризм, можливо лише завдяки втручанню ззовні. Виправити систему, перебуваючи всередині її, неможливо. «Шарики-фонарики» здатні лише відтворювати звичну матрицю московського авторитаризму.
Подібно до нацистської Німеччини, московство здатне змінити лише жорстке зовнішнє управління. Жорстке, бо московство не розуміє аргументів логіки гуманізму та демократії. Зовнішнє – бо без допомоги ззовні, московити швидко знесуть «м’яку та беззубу» демократію, і повернуть звичне status quo (вихідне положення).
Задля власного звільнення Москва має зазнати нищівної поразки у війні з Україною. І навіть це не гарантує гуманізації Московії, ба Захід може знов побажати врятувати московську тиранію. Ще раз: зміни Московії, як III Рейху, можливі лише за умов жорсткого зовнішнього управління. Безпосереднього управління людьми, які зі зброєю в руках билися московським чекізмом: бійців батальйону «Свобода Росии» та РДК, а також осіб, які прямо підтримували визвольну боротьбу України та вищезгаданих військовиків.
Але це тільки перший крок, до знищення московського екстремізму. Наступним кроком має стати надання свободи та можливості створити власні незалежні держави усім поневоленим Москвою народам. Бо, якщо Московія збереже імперську сутність, усі зусилля надати людську подобу Химері, виявляться марними.
Поза сумнівом, московська антисистема суттєво спотворила національну вдачу уярмлених ним корінних народів Євразії. На шляху створення незалежних держав, поневолені колись Москвою народи, очікують нелегкі випробування постколоніального синдрому та розв’язання системних проблем. Доля країн, що постали на руїнах СССР – яскраве тому свідчення.
Утім, всі ті задачі не матимуть фатального значення, оскільки на заваді їх розв’язання не стоятиме потуга московського імперіалізму. Без втручання Москви, необхідна модернізація відбуватиметься набагато легше, про що свідчить досвід країн Балтії та Східної Європи.
Проблему московського патерналізму варто залишити на власний розсуд держави, створеній в межах сучасного Центрального федерального округу РФ, тобто у власній національній державі московства. В якій, за допомогою зовнішнього управління Вільного світу, вони нарешті отримають шанс побудувати «прекрасную Россию будущего».
