Колись це була “монобільшість” — такий собі зелений собака, що мав кусати всіх, хто не тиснув зелену кнопку. Гавкав, кидалась на журналістів,віддано заглядав у вічі Зе, вилизувала рейтинг президента. Але тепер Бобік коаліції тихо здох під трибуною Верховної Ради — і навіть ніхто не приніс квітів.
Ще вчора “слуги” гриміли турборежимом, зносили уряди, переписували Конституцію на коліні та клялись у вічній любові до “команди мрії”. Сьогодні ж — “команда” нагадує шкільний гурток, у якому керівник давно втік у Кабмін, половина втекла за кордон, а решта свариться, хто принесе чайник.
Монобільшість — як совість: формально є, а фактично ні.
На папері ще 230 депутатів, а на кнопках — 190, коли не всі у відрядженні на Мальдівах. Кожне голосування тепер — як виклик “103”: чи виживе уряд після цього натискання? І якщо раніше “слуги” голосували гуртом, то нині кожен натиск кнопки — це маленька драма з присмаком торгу.
А щоб дотягнути до 226, “слуги” тепер підгодовують старих друзів — уламки ОПЗЖ, групи “Довіра”, “За майбутнє”. О, ця нова любов! Учора називали їх зрадниками, сьогодні дякують за “державницьку позицію”. Бо без них навіть закон про закупівлю болгарських реакторів не проходить.
Довіра, що пахне бензином і криміналом.
Вони голосують синхронно з “слугами” у 84% випадків. І не тому, що поділяють цінності, а тому, що ділять тендери. У парламентському зоопарку “Довіра” — це не хорт демократії, а стара гієна, яка знає, де впала кістка.
А “За майбутнє”? Та це ж собака Коломойського, що гавкає тоді, коли вмикається електрика у “1+1”. Сьогодні за, завтра утримався, післязавтра в суді.
Монокоаліція тепер — не більшість, а притулок.
У кожного — своя історія втечі. Один — у Дубай, інший — “на лікування”, третій — “на фронт без фото”. І тільки іронія долі в тому, що навіть мертві душі продовжують числитися “в строю”. Як ті Одарченки й Куницькі — фантоми монобільшості, що голосують подумки.
Рейтинг падає, дисципліна — теж.
Замість турборежиму — “режим виживання”. Кожне голосування — як похорон демократії, де “слуги” і “Довіра” несуть домовину, а позафракційні сиплють пісок.
Колись Зеленський обіцяв нову політику без кулуарів. Тепер кулуари — єдине місце, де вона ще дихає.
Бобік коаліції здох — не від старості, а від апетиту. З’їв усе, що міг: совість, кадри, довіру, навіть закон про НАБУ. Тепер лежить біля трибуни, облізлий, із зеленим нашийником, на якому написано: “Слуга народу. Колишній”.
І лише спікер періодично погладжує цього муміфікованого Бобіка, сподіваючись, що він ще раз підведеться і проголосує “за”. Але ні. Бобік не гавкає. Бобік мовчить.
Монобільшість закінчилась. Починається базар.
