Справжній европейський план миру мав би бути таким, що зменшує силу Путіна — і в самій РФ, і в Україні — примушуючи його змінити свої розрахунки.Справжній европейський план миру мав би бути таким, що зменшує силу Путіна — в РФ чи в Україні — примушуючи його змінити свої розрахунки. Якщо народ Рóсії перестане його підтримувати, якщо він не зможе утримувати війну в Україні, якщо він побачить, що Захід може підтримувати Україну довше, ніж він здатен воювати — лише тоді його розрахунки почнуть змінюватися.
Останні публічні заяви політиків містять вкрай важливе повідомлення — нинішня лінія зіткнення вважатиметься відправною точкою для переговорів. Цю ідею обережно висували багато хто в Европі, але тепер офіційно її підтвердив навіть Зеленський... Цю ідею охарактеризували як «прийняття реальности без юридичного визнання». І це означає, що більше нічого не можна зробити, щоби змінити цю «прийняту реальність», що Путін контролює цю землю, і, принаймні у військовому сенсі, нічого не можна зробити, щоб змінити статус-кво.
Називайте це як хочете, але це абсолютні Судети-1938 — de facto, якщо не de jure.
У 1938 році багатьом теж здавалося, що нічого не можна зробити військовим шляхом і що чеську справу програно, але ж насправді була можливість скувати німецькі війська в Ельзасі, давши чехам шанс на боротьбу. Однак британський прем’єр-міністр ухвалив «просте рішення» — віддати частину чужої країни диктатору, бо так здавалося легше. Однак тепер, як і в 1938-му, є рішення, які могли змінити перебіг конфлікту, якби ми уникнули зволікань, вагань і політики умиротворення. Якби ми боролися, щоб перемогти.
Я чую тих, хто каже, що українці також погодилися з цією реальністю. Чехи у 1938-му теж погодилися. Що ще вони могли зробити після того, як їхні гарантії безпеки розвалилися? І так, тоді, як і зараз, були люди, які вважали, що здача агресорові, а не боротьба з ним, запобігатиме подальшому кровопролиттю. Але ми надто добре знаємо, чим це закінчилося — апетит агресора лише зріс.
А нам говорять, що країни, які підтримують Україну, мужньо стоять проти вимог Путіна передати йому території, які він ще не зміг завоювати. Перепрошую за запитання, але що станеться, якщо — до моменту погодження перемир’я — Путін захопить Донбас і вимагатиме Харків? Чи зміниться якось західна позиція? Де та межа, на якій ми скажемо: «ані кроку далі»? Якщо ми не змінимо свою стратегію, ця межа продовжуватиме повзти на захід.
Я мушу це сказати: сам так виглядає поразка Заходу.
Окуповані землі — це не просто території чи зони інтересів, це частина країни, домівки людей, які стали жертвами агресора, домівки людей, яких ми підвели. І агресор сприйме цю перемогу та продовжить тиснути далі. З перемир’ям чи без нього.
І не змушуйте мене починати розповідати про так звані фінський чи балтійський сценарії, які подають як приклад для наслідування. Фінляндія втратила частину свого суверенітету, а Балтія втратила свободу. З холодної геополітичної точки зору ці країни тоді бачили як частину «радянської зони впливу», надто далеку від західної досяжности, щоб запропонувати нам реальну допомогу. І тому народи там занурилися в темряву історії, де й залишалися аж 50 років.
Можливо (дуже сподіваюсь), що все це лише вистава, покликана показати президенту Трампові, хто справжній лиходій? Він бачить, що Путін — це той, хто відмовляється від перемир’я, тоді як українці погоджуються. Це, мабуть, має вплинути на сприйняття у Білому домі, і, можливо, колись вплине.
Але сьогодні лише одне є певним — Путіну просто дарують перемогу.
З історій людей зі звільнених українських територіях, зі свідчень очевидців у Чеченії та з нашої власної балтійської історії ми надто добре знаємо, що людям доводиться терпіти від рóсійських окупантів. Тортури, зґвалтування, депортації та промивання мізків були й залишаються рóмійською зброєю проти поневолених людей.
Тож пробачте мені, якщо я не вітаю пункт мирного плану, який визначає нинішню лінію зіткнення як відправну точку для переговорів. Я не можу позбутися відчуття, що, повторюючи помилки 1938 року, ми впевнено крокуємо у 1939-й.
