55 років тому, у грудні 1970 року, федеральний канцлер Німеччини Віллі Брандт під час візиту до Польщі встав на коліна перед памʼятником жертвам повстання у Варшавському гетто.
Це був шокуючий жест, до якого не був готовий буквально ніхто – ані гості, ані господарі. До цього часу жодний політик у світі такого відвертого каяття собі не дозволяв – принаймні у новітній історії. Німецьке суспільство по відношенню до жесту Брандта розкололося майже навпіл і все ж таки більшість не підтримала цього вчинку федерального канцлера. Тим не менш, через два роки очолювані Брандтом соціал-демократи впевнено виграли парламентські вибори. Німецький народ, зрештою, визнав, що своїм несподіваним рішенням канцлер, який був переконаним антифашистом і після краху Гітлера повернувся до Німеччини у формі норвезької армії, врятував честь німців.
Менш відомою частиною того візиту було підписання Брандтом і польським премʼєром Юзефом Циранкевичем угоди, що визнавала нові кордони Польщі, встановлені після Другої Світової війни. Таким чином, Брандт став першим повоєнним канцлером нової Німеччини, що відмовився від реваншизму і ностальгії за втраченими землями – хоча, на відміну від українських територій, на які сьогодні претендує Росія, на цих землях до Другої Світової війни дійсно мешкали німці. Але Брандт вважав, що майбутнє добросусідство є важливішим за історичну ностальгію. І це при тому, що на момент його домовленостей з поляками у ФРН і Польщі не було спільного кордону: він зʼявився тільки після зникнення з політичної мапи світу Німецької Демократичної Республіки. Так що можна сказати, що угода Брандта була документом, важливим не тільки для поляків, але й для майбутньої німецької єдності, навіть якщо тоді ніхто про неї й мріяти не міг.
Для мене особисто цей вчинок Брандта став своєрідними «воротами у Німеччину» – як у країну і як у цивілізацію. Я належу до народу знищеного. І ще мої бабусі здригалися, коли чули звуки німецької мови – що й не дивно для людей, які під час Голокосту втратили батьків і родичів в ярах України. Але сміливе рішення Брандта переконало мене – коли, звісно я про нього дізнався – що німці, яким було соромно і які були готові боротися зі злом, існували завжди. Ба більше, що каяття за зло є можливим в Німеччині на державному рівні, а не просто під час розмови із випадковим знайомим.
Але сьогодні я думаю насамперед про те, чи може вчинок Брандта повторитися в російсько-українській війні. Чи побачимо ми колись російського президента, здатного встати на коліна у Бучі?
В мене є серйозні сумніви. Російська суспільна і політична культура не визнає ані поразок, ані вибачень. Брандт прекрасно розумів, що його жест є наслідком не тільки політичної, але й моральної поразки Німеччини й злочинів, які були частиною цієї поразки. Росіяни своїх поразок не помічають. Не те щоб їх не було – але держава, суспільство, освіта, історична наука їх впевнено ігнорують. А якщо немає відчуття поразки – немає й каяття: за що вибачатися вічному переможцю?
Окрім того, культ «благого зла» – також частина цієї культури. Іван Грозний перетворив Московську державу на деградоване кубло репресій, але й досі сприймається як один з найвеличніших монархів. Туди ж – параноїк Петр І, який закопував сотні тисяч людей у болота Санкт-Петербурга і, звичайно, Сталін. Ставлення до Сталіна це взагалі якийсь дивовижний стокгольмський синдром. Людина, яка відправила на той світ десятки мільйонів росіян – ну й не росіян, звісно, також, але ми зараз про росіян – досі викликає захоплення. І не треба говорити, що це все пропаганда Путіна. Навіть у радянські часи, коли влада обмежувала це захоплення, «прості люди» у приватному порядку могли вам розповісти, як чудово було за вождя.
Люди, які толерують зло, спрямоване проти них самих, не можуть зрозуміти необхідності вибачення за зло, завдане іншим. Тому Голодомор – так всюди ж був голод! Тому захоплення Криму – так він російський, а кримські татари – зрадники. Тому велика війна – треба було виконувати Мінські угоди. Тому Буча – інсценування і вистава. Варто нагадати, що саме так у Росії десятиріччями говорили про Катинь, покладаючи відповідальність за сталінське рішення вбити польських офіцерів на німців – і зараз потихеньку повертаються до цієї версії.
Росіяни не вибачаються. Бо вибачаються тільки слабаки і лузери. Вони не вибачилися за жодний із знищених ними цивільних літаків – навіть тоді, коли потрібно було виходити з клінчу у стосунках з Азербайджаном. Вибачитися було швидше у інтересах Путіна, але він і тут не піддався.
Так що ні, президента Росії, який зможе встати на коліна у Бучі ми не дочекаємося. У авторитарній Росії такий президент просто не буде бачити за можливе «прогинатися», а у Росії демократичній такого президента просто ніколи не оберуть. Справа ж не у Путіні, а у суспільстві, яке його породило.
А далі вже вибір за українцями. Після війни – коли б не наступив фінал – ми можемо або співіснувати поруч із країною, яка в упор не буде бачити жахливих злочинів, скоєних проти українського народу і навіть цими злочинами пишатися й романтизувати їх «як Афган». Або від цієї країни остаточно відгородитися і усвідомити, що будь-яке примирення можливо тільки після репарацій і каяття – і те не відразу.
Я майже не маю сумнівів, що більшість українців пристане на перший варіант. Але я б все ж таки рекомендував би другий.
