Днями американські, українські та європейські посадовці повідомили про прогрес у питанні гарантій безпеки для Києва в рамках переговорів про припинення війниЗокрема державний секретар Марко Рубіо сказав, що США "досягли значного прогресу" в переговорах щодо України, але попередив, що "попереду ще довгий шлях".
Наразі заяви про готовність США надати Україні військові гарантії безпеки у разі нового нападу країни-окупанта викликали в українському суспільстві хвилю скепсису: чи йдеться про реальні зобов'язання, чи про чергові політичні формули без механізму виконання. Утім я переконаний: цього разу мова йде не про "намір", а про реальну модель стримування, яку Вашингтон уже застосовував в інших регіонах світу.
Принципова різниця нинішніх пропозицій США полягає у чітко визначеній військовій складовій.
Йдеться не лише про обмін розвідданими, навчання чи військово-технічну допомогу — як це раніше озвучували європейські політики, — а про гарантії, підтверджені ядерним статусом Сполучених Штатів.
Саме тому я відкидаю порівняння з Будапештським меморандумом. Тоді Україна отримала політичні запевнення без механізму примусу. Натомість зараз США пропонують модель, яка фактично є аналогом п'ятої статті НАТО, але поза формальним вступом до Альянсу.
Окрему увагу варто приділити ролі Європи, яка, на мою думку, не готова до прямого військового протистояння з Росією. Як приклад, заяви глави євродипломатії Каї Каллас, де гарантії безпеки для України зводилися до трьох пунктів: військова допомога, навчання ЗСУ та підтримка українського ВПК.
Це важливо, але це не гарантії безпеки. Така позиція лише підкреслює небажання Європи брати на себе реальні ризики.
Також звертаю увагу на подвійні стандарти окремих європейських країн. Зокрема, Франція публічно заявляє про підтримку України, але водночас продовжує закупівлі російських енергоносіїв і відмовляється передавати Україні заморожені російські активи. Це фактично означає фінансування активної фази війни.
Ба більше, президент Франції Емманюель Макрон нещодавно заявив про те, що Європа повинна знайти спосіб безпосередньо взаємодіяти з російським диктатором. На його думку, "або буде досягнуто тривалого миру" в ході поточних переговорів під керівництвом США, "або ми знайдемо способи для європейців знову вступити в діалог з Росією – у прозорій формі та у співпраці з Україною".
Своєю чергою у Кремлі заявили, що російський диктатор готовий "вести діалог" з президентом Франції Емманюелем Макроном. За словами прессекретаря російського диктатора, останній також висловив готовність вести діалог з Макроном. "Тому якщо є обопільна політична воля, то це можна тільки позитивно оцінити", - зауважив Пєсков.
Усе це створює відчуття подвійних стандартів у позиції ЄС щодо продовження війни в Україні.
З одного боку, виключно політичні заяви з приводу підтримки нашої країни. З іншого боку — розширений характер економічної співпраці з країною-окупантом в моменті закупівлі енергоносіїв.
На цьому тлі Сполучені Штати зайняли значно жорсткішу позицію. Вашингтон намагається примусити Європу спільно в рамках НАТО надати Україні військові гарантії, однак стикається з опором низки європейських країн.
Саме небажання європейських партнерів бачити Україну в НАТО і стало причиною пошуку альтернативної моделі безпеки. США розуміють: формальний вступ України до Альянсу може бути заблокований, але гарантії безпеки все одно можна надати — напряму.
Проведу паралель із Південною Кореєю. КНДР володіє ядерною зброєю, але не наважується на повномасштабну агресію. Причина — статус Республіки Корея як стратегічного партнера США, навіть без формального членства в НАТО
Ключовий елемент цієї моделі — демаркаційна зона, де відсутнє важке озброєння з обох сторін. Безпеку цієї зони забезпечує не присутність американських військ, а ядерний потенціал США як фактор стримування.
Саме таку схему нині пропонують і для України: не миротворці на лінії фронту, а юридично закріплені гарантії, які роблять нову агресію надто ризикованою для Кремля.
Звертаю увагу і на непрямі сигнали, які країна-окупант вже отримує. Зокрема, активізацію ударів по тіньовому флоту, операції проти підводного флоту і стратегічної авіації. Ці дії є елементом військового тиску з боку саме США, навіть якщо формально вони виглядають як ініціатива України. Кремль прекрасно розуміє, "під чим прапором" проводяться такі операції.
Окремим блоком у пропозиціях, які обговорюються — це створення вільних економічних зон — зокрема в районах стратегічних ресурсів та навколо Запорізької АЕС.
Принцип простий: відсутність військової присутності та економічна зацікавленість обох сторін. Американський бізнес, залучений у таких проєктах, стає додатковою гарантією безпеки: жодна зі сторін не зацікавлена бити по територіях, де вона заробляє.
У ЗМІ вже є пропозиція США щодо контролю над ЗАЕС: створити демаркаційну зону навколо цієї станції. Адже згідно з указом російського диктатора, вся Запорізька область включена до складу РФ. Високопосадовці з Кремля вже неодноразово висловлювалися щодо неможливості розміщення іноземних військових контингентів на території України. А щодо ЗАЕС, то йдеться про те, що іноземний контингент, який буде відповідати за безпекові питання функціонування ЗАЕС, навіть якщо мовиться про приватні військові компанії, якраз буде розміщений на території, яку російський диктатор вніс до складу країни-окупанта. А головне, що США фактично цим ставлять крапку в моменті територіальних зазіхань з боку окупантів на всі території Запорізької області.
Зі США цілком зрозуміла ситуація. Вони не зацікавлені в подальшому існуванні РФ в такому вигляді якому вона є. Власне, тому й гарантії Україні пропонують на 10 років. Таким чином США дають чітко зрозуміти, що в України є історичні перспективи повернення тимчасово окупованих територій. За цей час в Росії багато чого може змінитись у звʼязку з фізіологічними процесами. Зокрема, смерть російського диктатора.
Таким чином, нинішні пропозиції США — це не декларації й не "слова на вітер", а спроба нав'язати нову архітектуру безпеки, де Україна отримує реальні гарантії стримування, навіть без формального вступу до НАТО.
І головний опір цій моделі йде не з Москви, а з Європи — яка хоче залишитися у зоні комфорту, переклавши основні ризики війни на Україну.
Відповідно, зараз створювати прецедент протистояння по лінії Євросоюз — Сполучені Штати — це якраз грати на руку країні-окупанту. ЄС намагається підвищити суб'єктність в питанні долученості до перемовного процесу, аргументуючи свою позицію тим, що війна відбувається на теренах Європейського континенту.
Водночас лідери європейських країн насамперед думають про власні інтереси, враховуючи, що продовження війни в Україні дає можливість Євросоюзу не допускати сценарію безпосереднього протистояння з Москвою.
