1 червня у порядок денний Верховної Ради хочуть законопроєкти № 5554 та №5554-1. Обидва направлені на відтермінування, а фактично скасування необхідності демонструвати теле- та кінопродукцію українською мовою. Авторами законопроєктів є депутати від “Слуги народу” Микита Потураєв, Євгенія Кравчук та Олександр Санченко. Йдеться про відтермінування на невизначений термін декількох частин статті 23 закону про мову, яка передбачає показ фільмів українською мовою. А саме: “…частин третьої – п’ятої, восьмої статті 23 цього Закону, які набирають чинності через два роки з дня набрання чинності цим Законом; частин другої та шостої статті 23 цього Закону, які набирають чинності через три роки з дня набрання чинності цим Законом, але не раніше ніж через два місяці з дня прийняття рішення про відміну карантину чи/або карантинних обмежень, встановленого/встановлених Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)”.
Виглядає дивною аргументація цих законів. Труднощі з виробництвом і дубляжем українських фільмів виникли через…коронавірус. Складається враження, ніби “слуги народу” просто хотіли знайти хоч якийсь спосіб відтягнути у часі необхідність робити український контент. Якщо так, то прикритись коронавірусом – це не така вже й погана ідея. Адже скасування карантину відбудеться невідомо коли, а окремі обмеження взагалі можна залишити на багато років.
Отже, відтермінування зазначених статей мовного закону необхідне через: “…поширення на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19 та її негативного впливу на діяльність теле- та кіновиробників, у сферах кінематографії та телебачення і радіомовлення”, – йдеться у тексті законопроєкту № 5554-1
У чому саме полягає полягає негативний вплив – незрозуміло. Втім, скасування необхідності виробляти україномовну кіно- і телепродукцію – це лише перший крок. У подальшому влада хоче позбавити необхідності всеукраїнські газети і журнали мати україномовну версію своїх видань (ст. 25 закону про мову).
Крім того, за інформацією спільноти “Мова об’єднує”, на черзі у монобільшості законопроєкт “про медіа”, з якого планують прибрати норми, які є запобіжниками від русифікації інформаційного простору.
Таким чином, влада сприяє виробництву російськомовного інформаційного та розважального продукту, і водночас хоче позбавити українське кіно, пресу та медіа державної підтримки.
Українську мову забороняли у царській Росії, у Речі Посполитій, у Радянському союзі. Знаменитий Валуєвський циркуляр 1863 року та його доповнення у вигляді Емського указу 1876 року – всеосяжна заборона російської влади на українську мову і культуру. Умовним девізом цих ініціатив імператора Миколи ІІ та його міністра Петра Валуєва є впевненість у тому, що “никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может”.
Відлуння цього переконання вбачається й у намірах чинної влади зробити українську мову другорядною щодо російської. Але якщо російський шовінізм мав підґрунтям імперське сприйняття інших культур і народів, то дії чинної української влади мають суто комерційні мотиви.
Історично склалось, що у сфері культури для України найбільш прибутковим був російський ринок. Спільне імперське та радянське минуле з його повальною русифікацією та центром у Москві породили комплекс меншовартості багатьох українських громадян та “еліт”. Багато з них і досі сприймають російську культуру як “справжню”, а українську – як другорядну й несучасну.
Бажання комерційної вигоди та меншовартісне ставлення до всього українського є причиною зневажливого ставлення деяких представників чинної влади до державної мови. Адже навряд російськомовні фільми знімати дешевше, ніж україномовні. Однак російське краще продається. До того ж іноді можна взагалі не знімати, а просто купити російський серіал і показувати його в ефірі якогось вітчизняного телеканалу. А український дубляж – це додаткові кошти. Навіщо ж платити більше? І байдуже, що багато акторів дубляжу залишаться без роботи в часи карантину.
Як колись сказала продюсерка “1+1” Олена Єремєєва, українська мова краще підходить для комедій. Отже, серйозні фільми варто знімати російською. Врешті-решт, “какая разница” якою мовою, якщо продукт гарно продається?
Прикладом такого підходу є компанія “Грін Філмс”, співзасновником якої до 2019 року був Володимир Зеленський, а нинішнім керівником є перший помічник президента Сергій Шефір. Ця компанія у 2020 році заробила в Росії понад 50 мільйонів рублів на роялті та ліцензійних виплатах за кінофільми й телепрограми. Чому ж інші мають втрачати кошти замість того, щоб збагачуватись?
Тож немає нічого дивного, що “слуги народу” вирішили законодавчим шляхом полегшити виробництво російськомовного контенту. Попри війну на Донбасі, окупацію Криму, смерть українських військових та простих громадян від куль російських агресорів. Попри століття боротьби України за власну незалежність та ідентичність. З цього можна зробити висновок, що чинна влада керується принципами власної вигоди, збагачення і комфорту.
