Щоразу як чую чергову новину про концентрацію російських військ на кордоні, у пам’яті моїй спливають вони. Ті хто за президента Порошенка 5 років втомлювалися від війни на дивані. Ті що заявляли: «За кого воювати – за олігархів?» Ті що істерично волали «Хай син Порошенка воює!» в той час як сини Порошенка і Луценка там справді воювали. Ті, що галасували: «Зробить як у НАТО, тоді підемо воювати».
Ті, хто під час виборів волав ветеранами і діючим військовим: «Якщо Порошенко залишиться президентом, ви будете сидіти в окопах ще 20 років». Коли президент Зеленський заговорив про формулу Штайнмаєра і про «подивитися в очі Путіну», ці люди бачили моє роздратування і говорили мені щось типу: «Ну ясно що неприємно! Але ж подумай – хлопці гинути перестануть!» Досі гинуть...
Я уявляю їх собі нині – і мені фантазії бракує аби відчути той жах який вони переживають нині.
Ви уявіть лише собі! Цілих 5 років ці люди міняли місце проживання, звільнялися з роботи, просто не ходили по повістках – все аби лишень уникнути фронту. Вони бігали на акції опозиції, аби в разі чого призов подати як «розправу влади з патріотами». Вони натхненно агітували за Зеленського – бо кандидат-актор обіцяв «просто перестати стріляти» і «зійтися десь посередині». Вони 2,5 роки вперто підтримували Зеленського, бо «хай там як – зате не на війні». І от – здобули.
З кожної праски лунає, що Росія от-от нападе. На соцмережах перекладають відстань від Харкова до Києва у години. У Києві знову перевіряють бомбосховища. Ветерани спокійно до нудоти теревенять де придбати запасні берці та бушлат, і що не забути покласти в «тривожний рюкзак». А президент, на якого вони так сподівалися, замість бігти виконувати все що накаже Путін (аби лише не війна), влаштовує парад на День ЗСУ, чого не було навіть за Порошенка.
А що буде далі? Знову мобілізація? А коли в армію підуть всі хто не проти піти? Воєнний стан і на вулицях патрулі з «азовців» і «правосеків» зі зброєю, які хапатимуть всіх призовного віку? До речі – зимою 14-15-го ми були в кроці від чогось подібного.
Ні, я говорю не про вату – там все просто, вони мріють аби Росія напала. Вата щиро переконана, що російська армія ЗСУ зробить одною лівою і тоді «Путін ввєді» стане реальністю. Що «Ураган» може прилетіти в їхню домівку вони не думають. «Москва компенсувати мусить, бо ми за Росію постраждалі», - як казали такі типи в одному російському (!) серіалі. З ними як раз все зрозуміло.
Я маю на увазі, нібито своїх. Таких собі, українців на пів-шишечки – тих які вважають себе українцями і цілковито за Незалежну Україну. Рівно до моменту коли за неї треба жертвувати, бо «хай олігархи жертвують». А разом з ними про «какая разніца» який прапор над містом – аби ковбаса була дешева.
Уявіть, який жах переживають зараз вони? Як вони зараз моляться на Бубочку, аби не допустив? Як вони вихвалятимуть преЗЕдента, якщо він навіть здасть частину території – аби лише війни не було. Вихвалятимуть, але захищати його не вийдуть…
Навіть не сумнівайтеся – таких багато. Соціологи з’ясували, що через фронт, добровольчий і волонтерський рух пройшла чверть населення України. А три чверті свою країну захищати просто не схотіли. Їм лінь. Їм страшно. Вони не розуміють чому мають думати про ще щось крім себе – коханих?
І знаєте, я на них не маю зла. Певною мірою мені їх шкода. По-перше – ми вистоїмо, і коли їхні онуки питатимуть їх «А що ти робив тоді?» вони відводитимуть очі. Сказати їм буде нічого. А по-друге… Коли я чую про підготовку до війни – я спокійний. Я знаю що мені робити і на фронті, і у тилу. До кого іти. З ким працювати. Знаю. А вони? Ви уявляєте в якому пеклі вони існують щодня? У постійному страху… І постійній невизначеності… У панічних думках куди тікати?
Самі це зробили – самі хай мучаться. А нам своє робити.
