Той момент, коли Талібан закликає казахську владу до мирного діалогу з протестувальниками, а Росія разом із Білоруссю вводять у Казахстан війська, оголосивши протести «іноземним вторгненням„. Про те, що відбувається у Казахстані та чим це загрожує Україні читайте у нашому матеріалі.Щоб там не було, як би не було, хоч би якими хитросплетіннями не пояснювали події в Казахстані, наразі маємо те, що маємо: раптове збільшення «русского мира» на територію розміром завбільшки з 12 країн ЄС. І це ще навіть свята не закінчилися.
Якщо вірити вченим, то один із можливих сценаріїв майбутнього Всесвіту є таким, в якому розширення Всесвіту з часом змінюється на стиск, і Всесвіт колапсує. Якщо про це ми достовірно не знаємо, ми знаємо напевно, що з імперіями в історії людства постійно відбувалося саме це: вони всі розширювалися аж до того часу, поки раптом не колапсували. З чого можна дійти науково обґрунтованого висновку, що путінська імперія теж має зазнати колапс. Не виключено, що до цього призведе її спроба проковтнути одним махом величезний Казахстан. Країну, яка займає 2 млн. 724,9 тис. квадратних кілометрів, і знаходиться на дев'ятому місці за площею території серед держав світу.
Пов'язані кров'ю: мафіозний синдикат Путіна
За лічені дні нового року Казахстан зазнав спробу революції та іноземну інтервенцію. Саме так треба розцінювати введення військ ОДКБ, попри те, що це сталося на прохання президента країни Жомарт-Касима Токаєва. Ми пам'ятаємо, як Чуркін у Раді безпеки ООН розмахував листом Януковича, в якому той просив Путіна ввести війська.
У випадку з Токаєвим таке прохання не менш сумнівне, хоч і з іншої причини. Нагадаємо, що війська ОДКБ (переважно російські та білоруські підрозділи) увійшли на територію Казахстану, порушивши положення власного статуту. Відповідно до якого вони могли це зробити лише у разі іноземного вторгнення. Тоді як жодного іноземного вторгнення Казахстан не зазнавав. Утім, якщо можна ввести війська в Україну, розпочати бойові дії, а потім оголосити це внутрішнім конфліктом, то чому б не назвати внутрішній конфлікт у Казахстані іноземним вторгненням? Легко.
А тепер деякі російські політики кажуть, що непогано було б цим військам залишитися у Казахстані назавжди. Ба більше, приєднати Казахстан до Росії, бо це «русская земля». Коли такі заяви підкріплюються знаходженням військ, невинними балачками їх не назвеш.
В такий спосіб Росія одним пострілом вбиває двох зайців.
По-перше, бере під свій контроль Казахстан. І це насправді дуже неочікувано. Бо Казахстан, на відміну від Білорусі, економічно не залежав від Росії, гаразд що країна неймовірно багата на природні ресурси, та не проводив в її інтересах політику русифікації. Навпаки, його внутрішня культурна політика була схожа на політику України після Майдану: послідовна підтримка мови титульної нації, в тому числі перехід на латинську абетку, декомунізація, своя історія, свій пантеон героїв. Росія на це мляво огризалася, проте з Казахстану її різко обсмикували. Там навіть не боялися садити за участь у бойових діях на Донбасі на російській стороні.
За даними турецького видання Yeni Akit, тепер Путін очікує від Казахстану визнання Криму російським, відновлення російської мови в якості державної, а також надання автономії для російської меншини.
По-друге, Росія фактично «пов'язує кров'ю» низку країн, які беруть участь у цій «миротворчій» місії (а за фактом, у каральній операції проти повсталого казахського народу) разом із нею. Це не стосується Білорусі. У тому сенсі, що Лукашенко давно пропонував наділити ОДКБ роллю жандарма, тобто використовувати для придушення протестів. До того ж, минулого року він висловлював готовність підтримати Путіна у війні проти України. Тому тут нічого дивного, нічого нового. Зовсім інша справа – Вірменія. Початок операції довелося оголошувати Пашиняну, оскільки саме Вірменія зараз формально головує в ОДКБ. Це подвійне приниження: мало того, що Пашинян очолив Вірменію внаслідок вуличних протестів, він не отримав (в якості покарання за «гріх Майдану») допомоги від союзників під час війни з Азербайджаном за Нагірний Карабах. Тепер йому довелося виступити в ролі політика, який за командою Кремля оголошує відправку військ для придушення революції. Після такого приниження Пашинян уже не зможе бути чимось більшим, ніж маріонеткою Москви.
В ОДКБ також входить Киргизстан. Країна революцій, для народу якої казахи є справді братнім народом. Змусити киргизів придушувати казахську революцію – це найвитонченіше знущання. Щоправда, в Киргизстані ще тривають дискусії на політичному рівні, парламент на момент написання статті не дав згоди на відправлення військових.
Одне слово, Путін якщо не створив нашвидкуруч СРСР 2.0, сформував щось на зразок мафіозного синдикату.
Українці не мають сидіти «на хуторкє»
Дехто з цього приводу радіє: мовляв, тепер Росії буде не до нас, до того ж, вона там може загрузнути, як загрузнув свого часу СРСР в Афганістані. Втім, «може» не означає, що це напевно відбудеться. Казахське суспільство – це не конгломерат войовничих племен, що живуть так, як жили сотні років тому. Воно здебільшого модерне та секулярне. Крім того, сформоване в умовах застарілої диктатури, у яких атрофується волелюбність та здорова агресивність. Тому чекати з боку казахів вже завтра на повномасштабну запеклу партизанську війну проти уряду та інтервентів, які його підтримують, було б досить наївним.
Тоді як Україна вже напевно втратила якщо не союзника, то досить дружнього, принаймні нейтрального політичного важковика на пострадянському просторі. Це вже друга втрата за останній час – після того, як Лукашенко повністю розвернувся у бік Росії.
Але чи є в цьому вина українців? В буквальному сенсі: українці припустилися помилки, щось зробили не так, тому втратили Білорусь та Казахстан. Вельмишановна пані Оксана Забужко, наприклад, натякає, що саме так, українці винні. Тому що нібито надто поспішно і голосно підтримували народні повстання, не розібравшись, у чому наш інтерес. Який, можливо, полягав в тому, щоб зберігати спокій диктатур у Білорусі та Казахстані.
Навіть якщо уникнути оціночного судження про цинізм такого підходу, не можна не відзначити, що для народу, який оспівує боротьбу за свободу в своєму державному гімні, підтримувати диктаторів було б чимось дивним. Особливо після того, як його єдиний законодавчий орган визнав Революцію Гідності «одним з ключових моментів українського державотворення». Чим підтвердив «відданість України ідеалам та принципам демократичної побудови держави».
Хтось скаже, що іноді потрібно поступатися принципами. Заради законтрактованого вугілля, наприклад. Особливо взимку. Бо поки що тепло, а далі хто зна, як воно буде. Але ж постачання того вугілля блокує не Казахстан, його блокує Росія. То що тепер, їй на поступки йти?
Логічнішим було б дійти іншого висновку з цієї історії про втрату дружби з диктаторами, а саме – про її ненадійність. Бо диктатури зазвичай залежать від волі однієї людини, а ця воля – від множини випадкових факторів та забаганок. Що робить їх дуже нестабільними утвореннями.
Комфортним та безпечним оточенням для демократичної України було б оточення демократичних країн. Тому, можливо, Україні варто робити ризикованішу політичну ставку. Зайняти чітку позицію принципової підтримки продемократичних та проєвропейських прагнень народів. Стати активним регіональним гравцем, флагманом демократії, на противагу путінській Росії – флагману авторитаризму та мракобісся. Це на подумати. Як довготривала стратегія.
Власне, це не означало б розрив стосунків із авторитарними країнами. Просто в цих стосунках не обов'язково намагатися підлаштовуватися. Залишатися собою, зберігати своє обличчя, власні принципи – це простіше, ніж намагатися догодити примхливим диктаторам.
Якщо навіть залишити осторонь питання моралі або цінностей, не можна забути про те, що Україна вже восьмий рік поспіль є жертвою російської агресії. На думку Назара Приходька, яка виглядає повністю обґрунтованою, це має означати миттєву та беззаперечну підтримку з боку України народів, які стають жертвами російської агресії, як стали ми.
«Не для того ми робили Революцію Гідності, щоб і надалі сидіти „на хуторкє“, – пише Приходько.
Протести в Казахстані без конспірології
Зненацькість та стрімкість подій в Казахстані сприяли появі безлічі версій того, чому сталося те, що сталося. Інтриги, маніпуляції, провокації, боротьба кланів, зіткнення інтересів, геополітика. З них можна скласти окремі „Гру престолів“ та „Паперовий будинок“. Але насправді події в Казахстані є настільки типовими для диктатур, що в них можна не шукати подвійного дна.
Для застарілих диктатур, а казахська диктатура старша за білоруську, властиві вибухові протести, що нагадують неконтрольоване сходження лавини. Чим довше накопичується енергія невдоволення, не знаходячи собі жодного виходу, тим сильніше вона раптово може вибухнути. Тригером для протестів може стати все що завгодно. Ціна на скраплений газ – зовсім не найнесподіваніший. Коли в тебе під ногами вся таблиця Менделєєва, ти розумієш, що міг би жити, як громадянин Норвегії чи підданий якійсь монархії Перської затоки, але живеш, як живеш, тебе це дратує. Якщо тобі обіцяли, що збудують Південну Корею, а збудували щось більше схоже на Північну, врешті решт ти скажеш, що тебе задовбало. А якщо в країні багато молоді, особливо бідної та злої, яка не бачить особливих перспектив, живе у нетрях і дивиться здалеку на кричуще багатство знахабнілих можновладців, можна очікувати, що вона почне бити і грабувати. Диктаторам властива параноя. Це саме вони насамперед бачать за протестами чийсь підступний план. Назарбаєв уже дуже старий. Токаєв, який, по суті, був призначений президентом і займає цю посаду трохи більше двох років, не впевнений у собі. Обидва могли побігти по допомогу до Путіна. Вони ж бачили, як він допоміг Лукашенку. Цілком можливо, що засумнівалися у вірності своїх силовиків. Все-таки казахське суспільство архаїчніше, ніж білоруське, там набагато ширші та тісніші родинні зв'язки. У ситуації масових протестів по всій країні це могло призвести до переходу значної кількості силовиків на бік повстанців. Таких випадків дійсно було чимало в перші дні протестів. Саме тому логічно було зробити вибір на користь зовнішньої допомоги. Щодо Путіна, звичайно, він спить та бачить, як його хтось просить ввести війська. А у Лукашенко нереалізований комплекс фюрера – йому мало Білорусі, яку він називає то „клапцем землі“, то „кривавим обрубком імперії“. Йому хочеться грати по-великому, бути катом народів, а не тільки білорусів. Пашинян, який ганебно програв війну і мало не був скинутий розлюченими вірменами, можливо, побачив для себе другий шанс.
Одне слово, все, що відбулося в Казахстані, можна пояснити без жодної конспірологічної теорії. Протести навіть почалися там, де вони тривали у 2008 – 2011 роках. У Мангистауській області – регіоні нафтовиків. Розлючених тим, що вони зробили мільярдерами сім'ю Назарбаєва, а самі отримали з того, як у комара сала. У грудні 2011 року цей протест було жорстоко придушено. За офіційними даними, загинуло 15 протестувальників. За неофіційними, близько 70. Влада стверджувала, що в ряди протестувальників проникли „бандити“, які першими розпочали заворушення.
Пам'ять про розстріл страйкуючих нафтовиків у Жанаозені в 2011 році довго служила стримуючим фактором, але вже до 2019 року він перестав працювати.
У ніч на 4 лютого 2019 року в Астані (тепер Нур-Султан) згоріла хатина „тимчасівка“, що опалювалася вугіллям, загинули п'ятеро дітей. Їхні батьки були на роботі в нічну зміну. Це сталося у віддаленому житловому масиві Коктал-1 на правому березі казахської столиці. Два її береги – це два різні світи. Лівий – світ сяючих серед степу хмарочосів, правий – світ жалюгідних халуп. „Тимчасівок“, де туляться тисячі заробітчан із бідних регіонів країни. Країни, просто неймовірно багатої на всілякі природні ресурси. Які вперто не конвертуються у добробут громадян. Зате конвертуються в надбагатства правлячої кліки. Та пожежа загрожувала перетворитися на політичну.
У неї підгоріли ніжки назарбаєвського трону, змусивши поквапитися його з транзитом влади. Та й картинка з блискучими хмарочосами столиці Казахстану теж неабияк оплавилася. Влада кинулася гасити пожежу „пирогами та млинцями“. Багатодітним роздавали картоплю (по одному мішку), макарони (2 пачки), печиво (2 пачки). Хтось із чиновників у нападі наївності тоді нарікав: „Ми просто не знали, що у нас існує така бідність!“
Коли можновладці існують десь у паралельному всесвіті, лопаючись від надприбутків, а народ годують більше батогом, ніж пряником, рано чи пізно цей народ звіріє. І тоді диктатори розуміють, що нікого не мають, крім інших диктаторів, формуючи свою маленьку профспілку, щоб не пропасти поодинці.
Що в цій історії фантастично та божевільно, це те, що Талібан закликав казахську владу „вирішити проблеми шляхом мирного діалогу“. Той момент, коли Талібан виглядає більш цивілізовано, ніж Росія.
