Зараз в Україні «розкручують» тему про те, що потрібно відмовитися від російської, передусім класичної, культури. З виступів деяких «борців», які ще вчора нічого не мали проти цієї культури, а сьогодні «прозріли», можна зрозуміти, що ледь чи не всі наші біди, які породила нинішня війна з Росією, пов’язані саме з російською культурою. При цьому чомусь забуваються чи відсуваються на задній план інші культурні проблеми. Які, за великим рахунком, не менш, якщо не більш важливі, ніж проблема російської культури в Україні й світі.
Однією з таких проблем є малоросійство, яке процвітало в Росії й у нас, в Україні. Зокрема за часів незалежності. Чомусь ми забуваємо, що російська культура, в т.ч. класична, значною мірою є малоросійською. І одну з найкращих частин царської російської армії становили українці, які здебільшого вважали себе малоросами чи хохлами. Так було й в армії радянського союзу. Зрештою, так і є в нинішній російській армії. Скільки вже було повідомлень про те, що українські міста й села бомбили на російських літаках українці, які навіть мають своїх батьків чи родичів в Україні. Чи повідомлень про інших вояків, що мають українські корені, але воюють проти українців. Навіть серед вищих офіцерів, генералітету нинішньої російської армії є українці. При чому ці люди часто свідомі свого українського походження. Але часто ідентифікують себе росіянами, вважаючи, що їхня батьківщина – Малоросія, частина великої Росії.
Словом, малоросійство – одна з найбільших бід українців, яка вела й до культурної, й до політичної колаборації.
Нещодавно, знайомлячись з інформацією про затонулий крейсер «Москва», знайшов таке. Такий собі Дмитро Шкребець (судячи з прізвища чоловік українського походження, до того ж на світлині це типовий український дядько) повідомив у соціальній мережі «ВКонтакте», що його син, Єгор, проходив строкову службу на згаданому крейсері й після загибелі корабля його внесли до списків «зниклих безвісти». Шкребця обурила поведінка керівництва крейсера. Він писав: «Після моїх спроб уточнити дані про подію командир крейсера та його заступник перестали виходити на зв'язок. Я спитав прямо, чому ви, офіцери, живі, а мій син, солдат строкової служби, загинув?» Ох, це українське бунтарство! «Справжній росіянин», певно, би покірно схилив вию й гордився тим, що його син поклав голову за імперське „отечество”. Тим паче що родичам загиблого начебто передбачена чимала грошова компенсація.
Шкребець просить поширити його пост, щоб люди дізналися правду. Знову маємо таке собі українське правдолюбство. «Справжній росіянин» мовчав би – бо ж начальству видніше.
Однак той самий Шкребець пише таке: «Такої країни, як україна не повинно бути, це Російська земля, заселена Росіянами, яких змусили забути про те, що вони Росіяни».
Тут що не слово – то вияв комплексу малоросійської неповноцінності. Шкребцю дуже хочеться бути «справжнім росіянином». Навіть назву Україна пише з малої літери, зате російська земля, росіяни з великої. Він вірить (чи йому хочеться вірити?), що України й, відповідно, українців немає. Що українці – це росіяни, які забули, хто вони є. Певно, Шкребець діє за принципом: свою біду на тебе кладу. Він чи його предки забули своє українське походження й «стали росіянами». І він хоче, щоб усі українці так вчинили. Це для нього, вважайте, святе.
Тут ще згадалася шовіністична істерика Володимира Бортка на російському телебаченні щодо потоплення крейсера «Москва». Цей відомий кінорежисер закликав жорстоко розправитися з Україною. Навіть знані російські шовіністи не вдавалися до таких закликів, як Бортко. Останній же є етнічним українцем, дитинство й юність його минули в Києві, вітчимом Бортка був відомий український радянський драматург Олександр Корнійчук. До речі, Бортко став режисером російського фільму «Тарас Бульба» за відомою повістю Миколи Гоголя, який вийшов на екрани в 2009 р. Щоправда, зараз цей фільм під забороною в Україні за проросійські шовіністичні моменти. Але хай як би було, ця людина свідома свого українського походження. Зате яку позицію займає! Воістину, малорос буває більшим російським шовіністом, ніж «справжні» росіяни.
Зараз у російській федерації проживає близько семи мільйонів українців. Хоча, напевно, їх більше. Ці люди мають впливові посади в різних сферах. Але здебільшого це такі собі малороси, які часто є російськими шовіністами. А зрештою, хіба мало в Україні малоросів, які страшенно люблять і Росію, і їхнього президента путіна?
Хто в цьому винен? Звісно, малоросійство культивувалося й за часів царської росії, й у радянському союзі. Тільки в першому випадку українців, сиріч малоросів, трактували частиною російського народу, а в другому – братнім народом росіян, а заодно й частиною «радянського народу».
Однак за часів незалежності України хіба не можна було подолати комплекс малоросійськості як у себе в країні, так і допомогти подолати його нашим одноплемінникам у Росії? Але для цього робилося дуже мало. При владі, як правило, опинялися люди з цими малоросійськими комплексами, відповідно вони й проводили малоросійську культурну політику, «кріпили» далі «дружбу» з «братніми» росіянами, давали зелене світло московському патріархату в Україні. Буйним цвітом малоросійство процвітало в нашій популярній культурі. Натомість україно-центрична культура спеціально витіснялася. Відповідно, малоросійство нав’язувалося більшістю українських масмедіа. Про те, щоб системно поширювати українську культуру за кордоном, зокрема в Росії, підтримувати там українські організації, допомагати збереженню української ідентичності в закордонних українців, практично не йшлося.
Ось і отримали ми анексію росією Криму 2014 року, агресію на Донбасі, а зараз повномасштабне російське вторгнення на українські терени. При цьому росіяни вважають, що вони йдуть сюди «визволяти» українців від «нацизму». Бо «нацизм» зробив деяких українців українцями. Але ж вони малороси, майже росіяни! І, чого гріха таїти, певні підстави для цього дали ми самі.
Проте, схоже, війна дечому навчила. Нещодавно Тетяна Чорновол зустрілася з проросійським політиком, головою військової адміністрації Кривого Рогу Олександром Вілкулом. І ось він сказав їй таке (сподіваємося, щиро): «Ти знаєш, Таню, коли це почалося, я дзвонив друзям і казав одне: бандерівці були праві... Таки «армія, мова, віра» – це найважливіше. Якби ми пішли цим шляхом 20 років тому в рашки не було б ідеологічної підстави лізти в Україну». Сподіватимемося, що й до інших криворізьких, серед яких зараз чимало у вищих ешелонах влади, це дійде.
