Європейський культ життя і співіснування виявився геть безсилим проти російського культу смерті та знищення
24 лютого 2022 року День пам'яті та примирення втратив сенс. Відтоді не лише для України, але й для цілого світу 8 травня є елементом виродженого ритуалу. Тому що "Ніколи знов" після Бучі та Маріуполя, після масових депортацій і фільтраційних таборів, після розправ над культурною спадщиною України, після локальної перемоги над буквою І, після відновлення пам'ятників Леніну – звучить фальшиво. "Знов" уже настало. Воно тут і тепер. А "ніколи" – то, як тепер виявляється, не про запобігання, а про смирення пере лицем зла. Адже хронічні заклики до примирення, капітуляції заради миру, який намагаються нам нав'язати німецькі інтелектуали та Ватикан, — це лише найвідвертіші прояви формули "Помріть ви, щоб ми жили далі". В дещо завуальованому вигляді вона міститься у саботажі санкцій (тією ж Угорщиною, приміром) та спробах пройти поміж крапельками гніву Росії та невдоволення Заходу шляхом пафосних, але безсенсовних парламентських резолюцій (як це зробила Болгарія).
Ніколи знов – це про єдність. Єдність апріорі. Єдність, за яку не треба боротись. Єдність через порозуміння, що треба й чого не треба робити, щоб людожерські ідеології не опанували наново думками мільйонів. Та це не про сьогодення. А тому "ніколи знов" – не на часі. Бо сьогоднішні демократії хоч і не забули досвід протистояння зазіханням на світове панування, надто абстрагувались від нього. Надто цивілізувались. Надто сильно повірили у по-фукуямівськи щасливий кінець історії. І ця віра стала ледь не релігією сучасності. Принаймні для "золотого мільярда". І – основою для політичних та економічних ґешефтів, свого роду індульгенцією для тих, хто, попри уроки історії, десятками років, попри всі наявні симптоми схибленості на імперській реконструкції, вирощував у Європі нового агресора.
Європа вже давно розучилася ненавидіти. Росія так і не навчилась любити. Пафос взаємного прощення й порозуміння заради спільного майбутнього й пафос нав'язування і підкорення заради власного минулого перебувають у паралельних усесвітах. Вони просто не здатні перетинатись.
Європейський культ життя і співіснування виявився геть безсилим проти російського культу смерті та знищення – неодмінного атрибуту міфу про Велику Перемогу. Цей міф лишається для вкрай атомізованого російського суспільства чи не єдиним ідеологічним клеєм. Діти в одностроях і діди на тичках – кожне покоління має пережити вікопомну війну, це екзистенційна основа російського світогляду і російської держави. Котра, поки переможені Німеччина з Японією будували майбутнє, інкапсулювалася у вічному воєнно-героїчному дні сурка.
Ця ментальна завіса куди ефективніша, ніж завіса залізна. А фіксація на двох пунктах – "Перемога – найголовніша подія в історії" та "можем повторіть" – призвела до сприйняття війни як героїчної розваги для величного народу.
І — 24 лютого 2022 року російський День Перемоги над фашизмом нарешті змінив сенс на протилежний. Відтоді 9 травня є Днем Перемоги фашизму в Росії. І незалежно від того, з яким зверненням виступає Путін, незалежно від того, який брухт кришить бруківку Красної площі, суть цього "свята" не зміниться. Сам російський диктатор з вершителя вже перетворився на статиста. Як перетворився на статиста його німецький попередник у момент створення антигітлерівської коаліції. Відтоді розгром Третього Райху був лише питанням часу – і кількості втрат. Так само питанням часу й кількості втрат є розгром райху четвертого. Сьогоднішня Росія перебрала на себе давню провину Німеччини. Історія пішла на новий виток.
Вчорашня заява Великої Сімки продемонструвала: наратив "ніколи знов" відкинуто. Антипутінська коаліція, попри внутрішні суперечності, взялася до справи. Тож оголосить Путін тотальну мобілізацію чи ні, погрожуватиме ядерною зброєю чи обіцятиме рай тріумфаторам – це не має жодного значення. Власне кажучи, він і сам це розуміє. Про це свідчить разюча зміна тональності. В своїх попередніх промовах, починаючи з 24 лютого, він завжди говорив про "воєнну операцію" в Україні. Але сьогодні цей вислів забуто. У виступі на параді слово "операція" він ужив лише раз – говорячи про "випереджувальну відсіч агресії" – "каральній операції на Донбасі", яка, буцім, готувалась за участі НАТО. Ця спроба виправдання, посилена історичним контекстом "праведної" частини Другої Світової – котра "Велика Вітчизняна", свідчить про безвихідь. Російська пропаганда перейшла до наративу "оборони райху" куди швидше, ніж свого часу – німецька. Та реконструкція сюжету про поразку агресора в світовій війні матиме той самий фінал, що й оригінал. Із обов'язковим Нюрнбергом на завершення.
Тим більше що ця безвихідь є, крім іншого, прямим наслідком ідеологічної пастки, в яку потрапив Кремль, доводячи, що Росія в Україні воює із Заходом. Що ж, вони хотіли Третю світову – вони її отримали. І хоча бойові дії точаться в Україні, другий фронт – економічний – поширюється на весь світ, включаючи союзників РФ і нейтралів. Тим часом питання ленд-лізу для України — при чому колективного — вирішується задовго до офіційного (ймовірно, сьогоднішнього) ухвалення.
Відтак, пора усвідомити, що 8 та 9 травня є лише датами закінчення війни у Європі як частини Другої світової – і ставитись до цих дат відповідно. З пошаною – але без пропаганди. Без ментальної мастурбації. Не слід пручатись природньому ходу речей. В календарі пам'ятних дат вони мають посісти місце поруч з 11 листопада – днем закінчення Першої світової. Тому що "війни за завершення всіх війн" завжди закінчуються однаково – спробою переглянути їх результати.
І наратив "Пам'ятаємо. Перемагаємо" є наразі єдиним можливим. Нам потрібна нова перемога. У який би день вона не настала. А щодо примирення – воно можливе лише з тими, чия шкала цінностей має ту саму калібровку. В противному разі це буде лише перемир'я.
