Орда має відчути потребу у ватерклозеті, відмовитися від споживання настоянки ґлоду й повірити в кайф індивідуальної відповідальності за власну долю
Нормальний автор має ділитися знаннями, спостереженнями, опініями, а не розгубленістю й запитаннями, які не мають відповіді. Тим не менше, є одна проблема, про яку час думати вже зараз і щодо якої в мене немає не те, що відповідей, а навіть гіпотез. Що далі робити із суміжною територією разом із її населенням?
Ми вже ніби домовилися, що Росія як колективний носій добре, зблизька відомої нам культури токсична й небезпечна. Усе, на що вона іманентно недужа, можна викласти в стовпчик без додаткових досліджень. Досить згадати, в чому вона звинувачує нас і в нашій особі північноатлантичну цивілізацію, – фашизм-нацизм, мілітаризм, агресію, експансію, бездуховність – ну хіба що без ліберальних цінностей, оскільки для їхнього розуміння потрібен певний інтелектуальний та етичний рівень. Усе решта – продукт проєкції, перенесення, так психологи називають механізм, коли хворий приписує оточуючим гріхи, які інтуїтивно вгадує в собі самому.
Фашизм і нацизм – це комплекс неповноцінності, ресентимент, образа на всіх, схибленість на минулому на шкоду майбутньому, ненависть до інакшого. Останнє може викликати сумнів, адже в Російській Федерації щасливо процвітає 190 народів і народностей, проте кожен, хто має ближче уявлення про предмет, згадає жарт Генрі Форда: «Ви можете купити автівку будь-якого кольору за умови, що вона буде чорною». У сучасній Ерефії ви можете належати до будь-якого етносу за умови, що ви будете… росіянином. Можна бути безперешкодно тувинцем, бурятом, татарином, кумиком, карелом за умови, що ваша самобутність носитиме характер легенької екзотики, перчинки, в решті проявів ви мусите бути більше росіянином, аніж росіянин – підкреслено, демонстративно, декларативно. Якщо раптом ви згадаєте, що ви спершу ерзя, а потім уже росіянин, а ще з кимось цим поділитеся й почнете розвивати ці думки… мордовські табори недовго за вами плакатимуть. З рештою обвинувачень-визнань те саме: триста років це утворення краде й озброюється, озброюється й краде, мілітаризм і аморальність – його родові ознаки. «Ти ґвалтуй, тільки оберігайся, і ноутбук привези» – взірцева настанова вірної дружини героїчному ординському воїну в цій системі координат.
Тонка плівка інтеліґентів чеховського зразка не має нікого вводити в оману: по-перше, вони тікають (3,5 мільйона емігрантів за два з половиною місяці), по-друге, вони теж через другого страждають на «Крим не бутерброд», по-третє, вони все одно нічогісінько не вирішують у своїй, з дозволу сказати, країні. Припустімо, імперська піраміда зазнає краху. «Припустімо» – це так, звична формула, воно не може не зазнати катастрофи, сконати, здохнути, інакших шансів немає – я не знаю, за три місяці чи за три роки, різні є думки. Припустімо також, у них вистачить клепки не задіяти свої боєголовки, й воно саме собою посиплеться. Відразу ж постає питання: що далі? Рів із крокодилами – хороша гіпотеза, мені подобається. А за ровом?
Іран перебуває під санкціями, перепрошую, з 1979 року, часом вони послаблюються, часом замирення зривається, і йому знову перекривають кран у прямому й переносному сенсі. Економічний стан країни жалюгідний, народ бідує, але аятоли не припиняють спроб виготовити власну атомну бомбочку, а мимохідь ще підгодовують кривавих покидьків за кордоном: від Асада до ХАМАС. Нічого, якось тримаються. Ви що ж, гадаєте, наш сусід з іншого тіста?
Уявімо найкращий, найвдаліший сценарій: недофюрер конає самостійно або за чиєюсь допомогою, піраміда починає сипатися, через певний час черговий Горбачов з конопель виходить на арену й розпочинає лібералізацію, реформи, бла-бла-бла… Захід із полегшенням кидається в обійми, а куди він дінеться? Знімаються потроху санкції, красень Навальний виходить на волю, повертаються емігранти (або не повертаються), призначаються демократичні вибори… Водночас федерація починає тріщати по швах… Кавказ, Татарстан, раптом та ж таки Тува або Калмикія оголошують про свій суверенітет. Що робить колективний розум США, НАТО, Євросоюзу? Плескає десятку нових держав, кожна зі своїм маленьким ядерним арсенальчиком? Дулі! Згадаймо схожу колізію з розпадом СРСР, коли Буш-старший проголосив у Раді історичну промову «Chicken Kiev», закликаючи нас залишитися в Союзі. Тобто колективний розум Заходу буде щосили перешкоджати розпаду цього киселя, зберігаючи імперію в її нинішній конфігурації.
Ну гаразд, може, якимось дивом удасться забезпечити розлучення без розповзання боєголовок Євразією. Залишиться, припустімо, половина «однієї шостої» (хоча давно вже не шостої). Ображена, принижена, злоблива біомаса, яка ще вчора волала «можем павтаріть», а позавчора ентузіастично делегувала сіренькому диктатору свою агресію. Залишиться все ще з ракетами на боєвому чергуванні, й немає сумніву, що на їхнє підтримання в умовно робочому стані вони виділятимуть останні недокрадені копійки. Які шанси, що нам удасться відсидітися за стіною з колючкою або за рвом із рептиліями? Якихось 5-10 років, і знову?
Денацифікація – ще одне гасло з російського психотичного перенесення. Денацифікувати середньозваженого мешканця ерефівської глибинки – це завданнячко для десятків тисяч Песталоцці. Гаразд, три чверті століття тому в Німеччині ніби вийшло. Але для цього знадобився тотальний контроль окупаційної адміністрації, а також зовсім інший контингент піддослідних, хай задурений, хай сп’янілий, але бодай умовно цивілізований, для якого протестантська етика й дух просвіти не були апріорі кумедною нісенітницею, та й те знадобилися десятиліття тикання носом у прояви власної мерзотності, а ностальгії за, з дозволу сказати, соціалізмом дехто досі не позбувся. Просвіта ж орди – справа безнадійна. Для цього орда має відчути потребу у ватерклозеті, відмовитися від споживання настоянки ґлоду й повірити в кайф індивідуальної відповідальності за власну долю. Як? Як повернути їм людське обличчя? Це не питання гуманізму, це питання нашої, передусім саме нашої з вами подальшої безпеки.
Чи маємо ми брати участь у цьому процесі? Чи мусимо ми бодай думати про це вже тепер? Перемога не за горами, а разом з нею важкі рішення. Я передбачаю, що відсидітися не вдасться. А хотілося би, бо гидко, але ж ми тепер авангард демократії?
