Наприкінці лютого Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну за наказом президента Владіміра Путіна. Щоби розібратися в нинішньому конфлікті, ми повинні зрозуміти історію відносин між двома нерозривно пов’язаними країнами, яка сягає, як мінімум, IX століття. Україну і Росію поєднують значні, глибокі й давні культурно-історичні зв’язки; обидві датують своє політичне походження слов’янсько-норманською державою Київської Русі дев’ятого століття. Але ці зв’язки не роблять їх історично тотожними, як неодноразово заявляв Путін у своїй публічній риториці. Борець за свободу українського народу Євген Коновалець справедливо стверджував, що Московія (Росія) виникла як колонія Київської Русі, причому колонія, яка потім знахабніла. І він мав цілковиту рацію.
Аналізуючи сторінки західної преси, ми можемо виділити чотири основні підходи, які намагаються пояснити генезис та сутність російсько-українського конфлікту. У першому акцент робиться на експансію Заходу як на причину конфлікту, а Росія зображується як пасивна жертва, яка вимушена реагувати. Сюди входять ті, хто виступає в першу чергу з лівої позиції проти американського впливу в світі. Такі автори наголошують на націоналістичних елементах в українській політиці та екстремістських проявах в українському націоналізмі.
Другий і третій підходи доповнюють один одного в тому сенсі, що вони обидва бачать у Росії рушійну силу конфлікту, але розходяться щодо рушійних сил російської політики. Зокрема, другий напрямок фокусується на російській геополітичній експансії — її бажанні звести нанівець хоча б деякі з результатів 1991 року. Замість того, щоб хвалити Захід за те, що він робить занадто багато, деякі автори критикують його за те, що він не зробив більше для інтеграції України в західний світ. Треті вважають, що коріння російської поведінки зумовлене внутрішніми потребами авторитарної моделі, побудованої Путіним, і радянським корінням силовиків (вихідців з силових структур). Четверта точка зору, що спирається, в основному, на геополітичні концепції, вважає, що обидві сторони частково винні.
Ми, не претендуючи на лаври низки публічних коментаторів, пропонуємо свій підхід і розглядаємо конфлікт як спробу російського уряду відновити особливе уявлення про російську національну ідентичність, що розглядає Росію не як національну державу, а як «цивілізацію», яка виходить за межі Російської Федерації і онтологічно та екзистенційно несумісна з Незалежною Україною.
Як і практично будь-яка інша нація, українці впродовж сторіч часто воювали з різними, як на свій час, ворогами — поляками, турками, татарами тощо. Билися з мінливим успіхом, аж поки не зник предмет воєн і суперечок, коли українці з поляками й татарами разом потрапили під московський гніт.
Ажніяк не випадково, що іще один ворог — московити, які згодом назвали себе росіянами, — не згаданий у наведеному вище переліку. І не тому, що вони вийшли на європейську політичну арену хронологічно пізніше. І навіть не тому, що московсько-пітерський більшовицько-путінський режим виявився жорстокішим за польсько-шляхетський чи турецько-османський.
Суть проблеми коріниться глибше. На відміну від польських маґнатів, яких приваблювали родючі українські чорноземи, або турецьких султанів, які цікавилися українськими дівчатами, московська знать не обмежувала свої інтереси якимось видом ресурсів (хоч гуманітарний і економічний аспекти для них важливі — згадаймо перетікання мозків із Києва до Москви у ХVІІ-XVIIІ ст. або «продрозверстку» й голодомори ХХ ст.).
Проте, головною метою кремлівських вождів було підкорити всю Україну як серцевинну територію давньої Київської Руси, адже саме звідти московські й петербурзькі ідеологи у спекулятивний спосіб виводили родовід Московії-Росії. Крім того, контроль над усією Україною був для Кремля обов’язковою умовою для «визволення» Константинополя, бо, в ідеалі, лише завоювавши «другий Рим», Москва могла себе утвердити як Рим «третій», ставши фактично всеєвразійською імперією.
Віроломні дії царя Алєксєя Міхайловіча після Переяславської Ради, спрямовані на знищення суверенітету України замість рівноправних, союзницьких або ж унійних взаємин, були тільки початком великої загарбницької дороги. І кульмінаційним пунктом на ній стало — саме після поразки проти московського виступу Івана Мазепи й наступної перемоги Москви в Північній війні зі Швецією — проголошення Петром І свого царства Російською імперією. Це було викрадення назви в завойованого ним народу. В системі тогочасних міжнародних взаємин Україна здебільшого позначалася як Рóсія (з наголосом на першому складі — це латинізована форма самоназви «Русь», «Рось»). Отож, виникнення московсько-пітерської «російської» імперії, з погляду її фундаторів, одразу перекреслювало право на існування Руси-України.
Невизнання українців окремим народом, що в діях імперської бюрократії набувало то м’якших, то жорсткіших форм, і безумовне заперечення їхнього права на власну державність (на відміну від поляків чи фінів, яких Москва порівняно легко «відпустила») найбільше зумовлені тими сакральними для Кремля чинниками, які окреслено вище.
Виняткова брутальність московитів-росіян, неодноразово виявлена ними для підкорення України (батуринська різня й закріпачення селян у ХVІІІ ст., Валуєвський та Емський укази в ХІХ, безпрецедентний Голодомор-геноцид у ХХ-му та безжальна війна на знищення у ХХІ ст.) спричинена конечною необхідністю контролю над Україною для існування самої Росії як імперії. Росія без України — це, як виразно доводить сьогодення, лише Зімбабве з ракетами.
Росія впродовж майже чотирьох століть намагалася повністю підпорядкувати собі українські землі і підпорядкувати собі українську націю за допомогою законів і політики, спрямованих на підрив і придушення української мови і культури, і в той же час віддаючи перевагу росіянам в Україні.
Росіяни стали жертвою власних безглуздих стереотипів про українців. За останні триста років росіяни самі собі розповідали дурні казки «про хохлів» — ледачих, жадібних і боягузливих любителів пожерти, схильних до зради і дрібної підлості. Сто років російського кінематографу експлуатували цей стереотип. У безлічі радянських фільмів є фоновий персонаж-українець, комічний та дурнуватий. І ось на рівні нації росіяни самі собі втовкмачили, що українці — ціла нація стереотипних кіношних персонажів. Не нація, не народ, а так смішна версія росіян, яка не має права вирішувати свою долю та долю своєї країни.
І за це зарозуміле стереотипне мислення тепер доведеться дорого платити. Але росіяни занадто одурманені колективною манією величі, щоб бачити, яку ціну, що зростає з кожним днем, вони платять за збереження цієї манії. У підсумку вона буде коштувати дорожче збереження самої російської нації та держави. Як у наркомана, який розплачується життям за хвилини солодких мрій. Такий ось парадокс. Для колективної манії величі, як і для симптому психіатричного захворювання — манії величі, величі якраз не потрібно, достатньо тільки манії.
Росія часто вдавалася до грубої сили, щоб перешкодити Україні домагатися більшої автономії, а також повної незалежності, використовуючи вторгнення, безжально придушуючи повстання, засилаючи сотні тисяч на Сибір і на Крайню Північ, караючи голодом мільйони людей під час геноциду і одночасно ув’язнюючи і страчуючи легіони обдарованих художників, інтелектуалів, духовних лідерів і політичних діячів, які наважилися кинути виклик пануванню Росії над країною.
Отже, кількасотлітнє протистояння України та Росії має екзистенційний характер. На чашу терезів історії нині, в ході новітньої великої війни, покладено «бути чи не бути». Питання стоїть руба — чи знов імперіалістична Москва тимчасово знищить нашу державність, чи Україна не лише вистоїть, а й розгромить одвічного супостата, якому дедалі важче буде утримувати єдність своїх же «суб’єктів федерації».
Російське імперське правління закінчилося в 1991 році, коли понад 90 відсотків українців проголосували на загальнонаціональному референдумі за незалежність, тобто фактично вихід із Радянського Союзу, що вже розпадався. Але свобода не привела до розуміння того, як нею користуватися, і залишки радянського мислення відчутні й досі.
Відзначимо також вплив інших чинників. Так, на географічних картах можна побачити межу між степовими південною і східною частинами України з їх родючими ґрунтами, з одного боку, та більш лісистими північними і західними регіонами, з іншого. При цьому дана карта, що зображає кордон між степом і лісом, діагональну лінію між Сходом і Заходом, має «разючу схожість» з політичними картами президентських виборів в Україні в 2004 і 2010 роках.
Моделі голосування служать ще одним індикатором почуття національної єдності українців, що тепер остаточно утверджується. Перші кілька президентських і парламентських виборів, проведених після здобуття незалежності, показали різкий розрив між Західною і Східною Україною — навіть більш різкий, ніж розрив між синіми і червоними штатами в Сполучених Штатах Америки. На виборах 1994 року нині вже покійний Леонід Кравчук — один з тих, хто підписав Біловезькі угоди про розпад Радянського Союзу, отримав 90 відсотків голосів в декількох західних областях (з найвищим показником у 94,8 відсотка в Тернопільській області), у той час як його суперник Леонід Кучма, який виступав за політику прагматичного балансування між Росією і Заходом, — 88 відсотків голосів у Луганській області і 79 відсотків у Донецькій області. Однак після анексії Криму Росією і кремлівського вторгнення на Донбас прозахідні кандидати Петро Порошенко (2014 р.) і Володимир Зеленський (2019 р.) отримали комфортну більшість голосів майже в усіх областях. Більш того, поведінка виборців на недавніх виборах визначалася переважно турботою про хліб насущний і надіями на припинення конфлікту на Донбасі, тобто питаннями, які перетинають географічні кордони України.
Проте, більша частина російської політичної та інтелектуальної еліти і далі сумнівалася в легітимності або життєздатності Української держави. Одним із найвпливовіших голосів у суперечках епохи гласності про майбутній вигляд Російської імперії був нобелівський лауреат, письменник і філософ Олександр Солженіцин, який визнав, що він «практично наполовину українець за походженням», але повторив догму імперських російських чиновників про те, що «розмови про окремий український народ, що існує десь від дев’ятого століття… це нещодавно придумана брехня».
Фігура, яка довгий час критикувала радянську систему за насильство над традиційною російською культурою і самобутністю, Солженіцин закликав до формування «російського союзу», що складається зі східнослов’янського ядра Радянського Союзу — Росії, Білорусії, України і Північного Казахстану — у той час як держави Балтії, Південного Кавказу і Центральної Азії стануть незалежними. Стандартизовану українську мову він вважав «спотвореним» продуктом австро-угорських інтриг, що «не має відношення до народного вживання і набитий німецькими і польськими словами». Тому Солженіцин засудив «жорстокий відділ» України від Росії. Нащадок дореволюційного аграрного мільярдера з кавказького фронтіру, який століттями тримали поросійщені українці, зокрема лояльний особисто до царя козачий стан, навряд чи міг вважати інакше.
Це неприйняття української ідентичності, як і заява про те, що бажання України відокремитися від російського впливу було продуктом «зовнішніх сил», схоже, є не просто темою для розмови з Росією, а твердженням, яке поділяє сам Путін (і, імовірно, інші високопоставлені російські чиновники). Це сприяло впевненості Кремля в тому, що війну можна виграти легко і швидко, що прості українці вітатимуть російські сили як визволителів, як тільки вони повалять «фашистську хунту» в Києві, навіть незважаючи на те, що президент Володимир Зеленський отримав 73 відсотки голосів в Україні у другому турі президентських виборів у квітні 2019 року. Російська зарозумілість ґрунтувалася на принциповій нездатності зрозуміти не тільки глибоке коріння української ідентичності, а й те, наскільки змінилася сама Україна за роки, що минули після розпаду Радянського Союзу.
Путін успадкував більшу частину свого світогляду від російсько-шовіністських і росієцентричних традицій колишніх імперських і радянських режимів. Його українофобські погляди можна частково пояснити тим, що він глибоко укорінився в почуттях як російської переваги, так і образи на українців, які послідовно відстоювали свою особливу ідентичність.
Оскільки різні спроби українців створити незалежну державу були протяшлм століть зірвані Росією та іншими іноземними гнобителями, Путін неодноразово намагався очорнити успішне проголошення незалежності України в 1991 році і був сповнений рішучості покласти цьому край.
Деякі з колишніх радянських республік мали давні політичні традиції та особливі мовні, релігійні та культурні звичаї; інші — меншою мірою. Кожна з країн Балтії була незалежною протягом двох десятиліть між світовими війнами. У більшості інших республік був, у кращому випадку, короткий експеримент із незалежністю відразу ж після краху царизму в 1917 році. Ситуацію ускладнювало те, що багато з новостворених держав мали значну частку так званого «російськомовного населення», яке або не цікавилося, або активно вороже ставилося до їхніх нових національних проектів.
Україна була унікальною на всіх цих фронтах. Хоча вона теж існувала як незалежна держава в Новий час всього кілька років, вона мала потужний націоналістичний рух, яскравий літературний канон і міцну пам’ять про своє незалежне місце в історії Європи до Петра Великого. Вона була і є навіть територіально дуже великою — друга за величиною країна в Європі після Росії. Вона була промислово розвинена, будучи великим виробником вугілля, сталі і вертолітних двигунів, а також зерна і насіння соняшнику. Вона мала і має високоосвічене населення. І це населення на момент здобуття незалежності в 1991 році налічувало 52 мільйони осіб, поступаючись серед пострадянських держав тільки Росії. Вона стратегічно розташована на Чорному морі і на кордоні з численними східноєвропейськими державами — тоді майбутніми членами НАТО. Тут містилися колись найкрасивіші пляжі в СРСР на Кримському півострові, де проводили літо російські царі, а також найбільший в СРСР військово-морський порт з теплою водою в Севастополі. Вона сильно постраждала під час німецького наступу на Радянський Союз у 1941 році — з 13 «міст-героїв» СРСР, названих так тому, що бачили найзапекліші бої і чинили найзапекліший опір, чотири були в Україні (Київ, Одеса, Керч і Севастополь). Економіки Росії та України були глибоко переплетені.
Наявність процвітаючої, сучасної, незалежної і демократичної європейської держави, що межує з Росією, сприймалося як загроза самодержавному режиму Росії. Якби українцям вдалося повністю реформувати свою країну за зразком інших західних демократій, це створило б «поганий прецедент» для колишніх радянських країн та стало би прикладом для тих росіян, які хотіли мати більш демократичну країну.
Тому, вочевидь, Україні буде замало лише випровадити «орків» зі своєї території, бо тоді загроза їхнього нового вторгнення залишатиметься. Україні життєво необхідні «демілітаризація та денацифікація» самої Росії, ба навіть більше того — цілковитий її розпад на окремі національні та «креольські» (на кшталт іспаномовних країн Латинської Америки) держави.
Передумови для цього вже є — воєнні поразки Росії не надихатимуть її мешканців, особливо віддалених територій Сибіру й Далекого Сходу, на життя під зверхністю Москви. Впаде Росія як велика держава — і Україна знову стане справжньою Київською Руссю, регіональним лідером Східної Європи. А на території Росії так і залишаться її «безглузді» колонії, як колись казав Євген Коновалець.
Декомпозиція Росії зовсім не виключає існування біполярного світу. Не секрет, що Китай давно прагне бути єдиним глобальним конкурентом Сполученим Штатам. Таке становище зробить цілком вигідним геополітичне положення України, в перспективі майже рівновіддаленої від обох світових центрів впливу. На регіональному рівні саме наша держава, що матиме унікальний у Європі досвід ведення повномасштабної війни із агресором, небаченим з часів Третього рейху, після падіння Кремля посяде провідні позиції та стане орієнтиром для багатьох своїх ближчих та дальших сусідів.
