Кожна імперія має етапи свого розвитку: зародження, ріст, розквіт, занепад та перехід в історичне небуття. Такий жорсткий та невідворотній закон історії. Якщо поглянути в історичне минуле, при багатьох різних умовах в часі, просторі та місцеперебуванні загалом я б виокремив два шляхи історичного кінця імперії: умовні іспанський та британський. Обидві імперії були гігантські за територією та населенням, в обох «ніколи не заходило сонце». А от закінчили вони по-різному. Іспанія довго та криваво, розпочинаючи з 1567 року, з вісімдесятирічної війни за незалежність сучасних Нідерландів, до війни за незалежність з Кубою в 1898-му, триста років болісно, з війнами відпускала захоплені території.
Великобританія відпустила Індію в 1947-му і завершила передачу Гонконгу КНР в 1997-му, що стало символом остаточного розпалу Британської імперії. Дві всесвітні імперії, триста і тридцять років, війни і мирний вихід. Але не це головне.
Наслідки. Ось що вирішальне для метрополії та колишніх колоній. Колишні англійські колонії, які розійшлися мирно, за великим рахунком лишаються економічно, культурно, ментально англійськими, де використовується англійське право, англійська є мовою місцевої еліти, діти вчаться в англійських школах та університетах, військових академіях, навіть у більшості лівосторонній рух автомобілів. Метрополія продовжує впливати на колишні колонії, але не силою зброї, а як зразок для наслідування, у першу чергу для еліт.
Колишні іспанські, крім мови особливого впливу сучасного Мадриду не мають, не економічного, ні культурно-ментального.
Україна після здобуття юридичної незалежності, перше десятиліття перебувала в тісній орбіті колишньої метрополії. Москва була магнітом практично для всіх прошарків українців: від президентів, які робили свій перший офіційний візит в Москву, чиновників, бізнесу, який завдяки близькості до «Газпрому» робив «газових принцес» та «газових баронів», до мажорів, які полюбляли розваги у московських нічних клубах, і пересічних українців, які виживали поїздками на заробітки до Москви.
Україна дивилася російські серіали, слухала шансон, російські поп-зірки «чесали» по наших містах, і лише окремі «щасливчики» з української естради каталися по Росії, як Вєрка Сердючка, суперпопулярна на початку 2000.
Росіяни літали до Одеси, знімали кіно в Києві, політики грали в дружбу, знаменитою фразою Єльцина «проснулся, подумай, что ты можеш сделать для Украины!», широкий жест Лужкова – 90 днів без реєстрації в Москві, хоча прості росіяни могли лише 30 і так далі. Здавалося, що розлучення з імперією йде у спокійному та цивілізованому британському руслі. Але, українська еліта відчула смак незалежності, офіційні поїздки за кордон, зустрічі на найвищому рівні, смокінги, прийоми, комфорт, перспективи для дітей, гарантії безпеки для нажитого «непосильним» трудом, чиновники, які зрозумілим, що з МВФ та Світовим банком домовлятися простіше, відповідальності менше, мажори, що клуби в Лондоні крутіші, заробітчани, які відкрили для себе роботу в Польщі та Португалії. Практично всі прошарки знайшли для себе альтернативний варіант.
Російська метрополія втратила свою принаду. До середини двотисячних це вже стало очевидним. Перший Майдан, спроба Москви вплинути ідеологічно потерпіла поразку, Крім газу Кремлю запропонувати було нічого, ні нових ідей співпраці, ні нових привабливих культурних чи економічних проєктів. Тоді й закінчився «добрий старший брат», британська модель розлучення.
Історія пішла за іспанським чи ще югославським сценарієм: війною, кров'ю, ненавистю.
Навіщо цей аналіз? Для розуміння нашого майбутнього – потрібно винести уроки з минулого. Після перемоги нас чекають роки співіснування з залишками імперії. Яка вона? Які її перспективи? До чого бути нам готовими? Про це в наступному тексті.
