Росія наблизилася впритул до того стратегічного програшу, який був запрограмований авантюрним рішенням її керівництва про напад на Україну в лютому цього року. Зустріч керівників країн ШОС у Самарканді лише означила нову реальність, в якій опинився Путін і разом з ним вся Росія після воєнного провалу в Україні. Він став особливо наочним після звільнення українськими військами ХарківщиниНа тлі відвертих принижень Путіну його азійськими друзями було дуже чітко сказано: війну треба закінчувати. І він сам це добре розуміє. Але закінчувати її Путіну не можна без хоча б символічної перемоги.
Тим часом ситуація складається таким чином, що перспектива тотальної й ганебної поразки стає усе яснішою. Що робити, аби зупинити український контрнаступ, який може привести до звільнення навіть раніше окупованих Донецька і Луганська (про Крим поки що промовчимо)? Це питання, вочевидь, було адресовано Путіним російським генералам після втечі з Ізюма. І неважко вгадати, якою була відповідь. Треба більше солдатів і більше снарядів. Російські генерали завжди так відповідають. Путін може пригрозити кримінальною відповідальністю керівникам оборонних заводів, може набирати кримінальників у військо Пригожина, але це, як видно, проблеми не вирішує.
Головні проблеми Путіна і його режиму
Насправді існує три головні проблеми, які сьогодні стоять перед Путіним і його режимом. Перша проблема – Україна, яка може перемогти у цій війні. Друга проблема – Захід, який не збирається йти на поступки, а навпаки, готовий остаточно витіснити Росію на світову периферію. Третя проблема – російське населення, яке цілком очікувано може втратити віру у геній свого вождя і змішати його з брудом, як це не раз траплялося в російській історії. При чому, це готові зробити й маргінальні ультрапатріоти, і поміркований середній клас.
Чи такого фіналу свого правління хотів би Путін? Ясно, що ні. Тому він змушений діяти, і діяти швидко, я б навіть сказав, конвульсійно. Референдуми – ядерний шантаж – мобілізація – ця тріада в путінському рішенні, оголошеному 21 вересня, якраз і має дати відповідь на означені вище три загрози.
Очевидно, що, як у випадку рішень 22–24 лютого, так і в ситуації 20–родина21 вересня, Путін і його найближчі помічники не імпровізували, а скористалися наперед складеними сценаріями та алгоритмами. Ясно, що вони не зовсім відповідають новим обставинам і поточним вимогам, але розбиратися з цим у Кремлі нікому і ніколи. Це множить абсурд і безлад в діях росіян, але це їх ще ніколи не зупиняло.
Що намагається зробити Путін?
Найближча і безпосередня мета прийнятих у Кремлі рішень є очевидною: не допустити звільнення Україною захоплених територій. Для цього використовуються три інструменти. Перший – наповнення російських оборонних рубежів гарматним м’ясом (загроза, яка нависла над російськими позиціями на Луганщині, показала, що ця потреба є критичною). Другий інструмент – стримування Заходу від масштабної військової допомоги Україні. З цією метою використовується енергетичний, а тепер вже і ядерний шантаж. Третій інструмент – легалізація окупації через референдуми та офіційну анексію, яка, своєю чергою, має показати рішучість намірів росіян і в такий спосіб стримати від активної протидії й самих українців, і їхніх західних союзників.
Зрозуміло, що при цьому важливим залишається і внутрішньоросійський контекст. Путін виконує побажання, а останнім часом – вже просто вимоги, – свого радикального патріотичного крила (умовних Дугіна-Гіркіна-Соловйова) та одночасно не залишає вибору середньостатистичному росіянину. Адже тепер "ЛНР-ДНР" плюс Херсон і Мелітополь – це вже "родіна", а "родіну надо защіщать".
Серед іншого, у такий спосіб Путін перекладає відповідальність за свою персональну поразку на все російське суспільство. Радикалам він пропонує йти в окопи, а для "мирних" готує аргумент, що це вони самі не захотіли йти до кінця.
Таким чином Путін розраховує створити воєнні й політичні умови для умовно успішного для себе завершення війни. В цьому ідеальному для нього варіанті українці і їхні західні союзники дозволяють російському ведмедеві з невеликою, але очевидною здобиччю залізти назад в барлогу. Всередині Росії встановлюється жорстка диктатура без жодних натяків на можливість опозиційної дії чи навіть думки. Потенційні "зрадники" та "іноагенти", витіснені за кордон, заміщаються безсловесними рабами, завезеними з окупованих територій. Ідеологічна істерія, фундаменталізм, "вічна війна" із Заходом, залізний занавіс, ядерний "купол" – так уявляється Путіну-Патрушеву-Ковальчуку не ідеальне, але прийнятне майбутнє на найближчі десять-п'ятнадцять років, які їм залишилися до переходу у стан фізичного небуття.
Наслідки прийнятих рішень можуть бути зовсім іншими
Україна може не відмовитися від наміру звільняти свої території силою, а мобілізаційне поповнення російських військ, належним чином не підготовлене і не організоване, може різко збільшити статистику російських жертв у цій війні. І, враховуючи нову географію призову, ця обставина одразу стане відомою російському суспільству.
Захід може сприйняти кроки Путіна як прояв його слабкості та вирішити дотиснути режим, використовуючи для цього українські Збройні сили та власні, ще далеко не вичерпані економічні, політичні та інформаційні важелі. У російському суспільстві на тлі розгубленості та масового невдоволення можуть початися незворотні процеси внутрішнього розпаду, адже лінії конфліктів вже чітко окреслилися. А в певний момент головним ворогом усіх зацікавлених сторін (від Кадирова до Навального) і найбільш зручною мішенню може виявитися саме Кремль.
Що останні путінські рішення змінюють для нас?
Сама по собі динаміка, цейтнот, у якому ворог змушений ухвалювати рішення, для нас є сприятливою обставиною. Для України варіант затяжної війни, до якої схилялася ситуація під кінець літа, був би дуже болючим. Союзницька увага і підтримка могли б ослабнути (особливо, на тлі економічних негараздів і політичних змін в західних країнах). Подальше погіршення соціально-економічних умов, невизначеність на фронті, втома бійців і депресія в тилу штовхали б українське суспільство і владу до вимушених поступок агресору, які б, своєю чергою, сіяли розчарування і провокували внутрішні конфлікти.
Схоже на те, що ситуація розвивається іншим, більш ризикованим, але водночас і більш обнадійливим шляхом. Якщо Україні вдасться продовжити звільнення окупованих територій і після того, як на них були проведені "референдуми" і навіть прийняті рішення про їхнє "входження" до складу РФ, це буде потужним моральним ударом по позиціях режиму всередині РФ і змусить Путіна робити його останню ставку. Будемо сподіватися, що на той момент йому вже буде не до України.
